Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 57)

— Годі! — крикнув Ерік.

Ніхто не поворухнувся. Веланд вирячив очі, а Стеапа, обливаючись кров’ю і зціпивши зуби, продовжував його душити. Сопучи й постогнуючи, він пробував продавити Веланду глотку пальцями.

— Годі! — проревів нарешті Зіґфрід.

Душачи Веланда, Стеапа заливав його власною кров’ю. Слухаючи гарчання сакса, я розумів, що він не зупиниться, допоки його супротивник не загине, тому протиснувся наперед крізь ряд списників, котрі стримували глядачів.

— Припини! — крикнув я Стеапі, а коли він не відповів, дістав Осине Жало і ляснув лезом йому по скривавленій голові. — Досить! — прикрикнув я на нього.

Стеапа сердито гаркнув, і на якусь мить я вже був подумав, що зараз він накинеться на мене, та ось погляд його напівзаплющених очей прояснився, він відпустив Веланда і подивився на мене.

— Я переміг, — буркнув він. — Скажи, що я переміг!

— Ти дійсно переміг, — підтвердив я.

Стеапа підвівся. Похитавшись, розставив ноги для кращої рівноваги і скинув руки у тепле повітря.

— Я переміг! — прокричав він.

Продовжуючи харчати, Веланд спробував підвестись, але тут же впав.

Я повернувся до Зіґфріда.

— Сакс переміг, тож піп житиме, — сказав я йому.

— Піп житиме, — відповів за брата Ерік.

Гастинґ либився, Зіґфрід виглядав потішеним, а Веланд, насилу дихаючи, важко хропів.

— Тоді кажіть, скільки дасте за Альфредову суку, — звернувся до мене Зіґфрід.

Так почалися торги.

 

Розділ десятий

 

Насилу піднявши стілець, четверо чоловіків знесли Зіґфріда з саморобної платформи та обережно поставили на землю. Він сердито зиркнув на мене, мовби це я винен у його каліцтві, — зрештою, так і було. Відтак четвірка понесла стілець до його палацу, а Гастинґ, котрий не привітався зі мною і взагалі не визнав моєї присутності ніяк, окрім підступної посмішки, махнув нам іти за ним.

— Стеапі потрібна допомога, — сказав я.

— Відправимо котрусь бабу змити з нього кров, — байдуже кинув Гастинґ, а тоді ні з того ні з сього розреготався: — То ти здогадався, що фокус із Бйорном — вистава?

— І дуже майстерна, — неохоче визнав я.

— Але тепер він дохлий по-справжньому, — мовив Гастинґ, наче про собаку. — Схопив лихоманку через два тижні після твого візиту і вже, негідник такий, з могили не вилізе!

Тепер у Гастинґа був золотий ланцюг на шиї — товстий, з масивних ланок. Я пам’ятав ще зовсім юного Гастинґа, адже врятував його як хлопчиська, однак нині переді мною був дорослий, і мені зовсім не подобалося те, що я бачив. Попри дружній погляд, очі дивилися на мене з пересторогою, мовби за ними крилася душа гадюки, будь-якої миті готової до кидка. Фамільярно гупнувши мене по плечу, він промовив:

— Ти ж розумієш, що ця саксонська сучка-королівна обійдеться вам у чималенько срібла?

— Це якщо Альфред захоче її забрати, — ухильно відповів я. — Тоді він, може, щось і заплатить.

На це Гастинґ тільки розсміявся:

— А коли не схоче, ми роздягнемо її догола, прив’яжемо до рами з розставленими ногами і возитимемо по всій Британії, Франкії та нашій батьківщині, аби кожен охочий міг прийти подивитися на дочку вессекського короля. Такої долі ти хочеш для неї, лорде Утреде?

— А ти хочеш мене собі за ворога, ярле Гастинґу? — спитав у відповідь я.

— Думаю, ми вже вороги, — буркнув він, уперше сказавши правду, але тут же усміхнувся, ніби показуючи, що жартує. — Як гадаєш, чи багато срібла платитиме народ, щоб подивитися на дочку вессекського короля? Щоб насолодитися нею, чоловіки точно платитимуть золотом, — він зареготався. — Гадаю, твій Альфред хоче врятувати її від приниження.

Звичайно, він казав правду, але я не бажав того визнавати.

— Її кривдили? — спитав я натомість.

— Ерік нікого до неї не підпускає! — мовив Гастинґ, явно потішений. — Ні, її ніхто навіть не торкнувся. Коли хочуть продати льоху, гостролистом її не б’ють.

— Правда, — погодився я.

Якщо побити свиню палицею гостролиста, рани на її тілі будуть настільки глибокі, що ніколи до кінця не загояться. Неподалік чекала Гастинґова свита, серед якої я впізнав Ейлафа Рудого, котрий приходив забрати мене на зустріч із Бйорном. Він легенько вклонився мені, та я не звернув на нього уваги.

— Ну що ж, ходімо подивимося, скільки золота вийде надоїти з Вессексу, — промовив Гастинґ, показуючи на двері Зіґфрідового палацу.

— Спершу мені треба побачити Стеапу, — сказав я.

Та поки я розшукав здорованя, його вже оточили саксонські рабині, котрі змащували рани мазями. Переконавшись, що не потрібен йому, я рушив за Гастинґом у палац. Навколо вогнища в залі стояли колом стільці та лави. Нам з Віллібальдом виділили два ослінці, а Зіґфрід дивився на нас зі свого стільця з дальнього краю згаслого вогнища. Гастинґ та Ерік зайняли місця обабіч каліки, й аж тоді решта присутніх, всі увішані шикарними браслетами, заповнили коло. Я знав, що це найповажніші нормани, котрі дали по два й більше кораблів, і їх Зіґфрід, якщо візьме Вессекс, щедро винагородить землями. Їхні послідовники зайняли дальшу частину зали, де служниці розносили келихи з елем.

— Називайте свою ціну! — грубо наказав Зіґфрід.

— Оскільки це не син, а донька, — почав я, — Альфред не має наміру платити багато і вважає триста фунтів срібла прийнятною сумою.

Повитріщавшись на мене якийсь час, Зіґфрід обвів поглядом залу, де зібралися його послідовники.

— Що там те саксеня пробзділо? — запитав він у зали, і у відповідь залунав регіт.

Картинно принюхавшись, він поморщив носа, а присутні заходились імітувати пердіння. Враз Зіґфрід гупнув кулаком по підлокітнику, і всі позамовкали.

— Не смій мене ображати! — гаркнув він, і в його очах я помітив гнів. — Якщо Альфред вирішив запропонувати мені такий дріб’язок, я зараз виведу дівку сюди і ми всі товктимемо її в тебе на очах. Маю право!

Він засовався, наче намагаючись зіп’ястись на ноги, а тоді відкинувся на спинку стільця.

— Цього ти хочеш, саксонський вишкребку? Подивитися, як її ґвалтуватимуть?

Цей напад гніву, подумав я, вдаваний. Як я намагався занизити ціну Етельфледи, так і Зіґфрід перебільшив небезпеку, що загрожує їй, одначе на Еріковому обличчі все ж промайнув ледь уловимий вираз огиди, коли його брат заговорив про зґвалтування, і спрямовувалась та огида не мені, а Зіґфрідові. Я відповів спокійним тоном:

— Король дав мені дозвіл підіймати ціну.

— Яка несподіванка! — гигикнув Зіґфрід. — Подивимося, як далеко він дозволив тобі зайти. Ми хочемо десять тисяч фунтів золота.

Він замовк, чекаючи відповіді від мене, але я мовчав.

— Золото, — повів далі Зіґфрід, — має принести сюди сам Альфред. Він повинен заплатити особисто.

Це був довгий, дуже довгий день, змочений елем, медовухою і березовим вином, а переговори раз по раз скочувалися в погрози, лютування та образи. Пив я мало, лиш трошки елю пригубив, а от Зіґфрід та його ватажки щедро заливали горлянки, тому, думаю, і правили більше, ніж я очікував. Правда ж полягала в тому, що їм хотілося грошей — цілий корабель срібла і золота, на які можна завербувати ще більше вояків і розпочати захоплення Вессексу. Я приблизно підрахував кількість присутніх у форті й дійшов висновку, що Зіґфрід здатний зібрати три тисячі душ війська, чого і близько недостатньо для завоювання Вессексу. Для цього знадобиться тисяч п’ять-шість чоловік, хоч навіть їх може виявитися замало, хіба що восьмитисячне військо гарантувало б йому перемогу. З такою раттю він забере собі Вессекс, стане каліченим королем його родючих полів і заробить іще більше срібла, яким платитиме своїм найманцям; та якщо не отримає викупу, то навіть ті, кого він устиг зібрати, незабаром підуть від нього в пошуках нових володарів, здатних дати їм сяючого золота і блискучого срібла.

До обіду ціна впала до трьох тисяч фунтів срібла і п’ятисот золота. Нормани досі наполягали, щоб Альфред привіз гроші особисто, але я рішуче відкидав цю вимогу, а одного разу навіть смикнув отця Віллібальда за рукав, сказавши йому, що ми йдемо, бо домовитися не вдається. Глядачі потомилися, значна частина перепилась, і вони гнівно заревіли, побачивши, що я встав, і на хвилю мені здалося, що на нас зараз нападуть, проте втрутився Гастинґ.

— А як щодо чоловіка суки? — запитав він.

— А він що? — перепитав я, обертаючись до нього, поки зала вгамовувалась.

— Хіба він не величає себе лордом мерсійським? — мовив Гастинґ, гигикнувши, коли промовляв титул. — От хай лорд мерсійський і принесе гроші.

— І сам просить мене віддати йому жінку, — додав Зіґфрід, — на колінах.

— Домовилися, — сказав я, здивувавши їх легкістю, з якою погодився.

Зіґфрід нахмурився, запідозривши щось не те в такій легкій згоді.

— Домовилися? — перепитав він, не впевнений, що правильно розчув.

— Домовилися, — підтвердив я, сідаючи. — Лорд мерсійський доставить вам гроші й схилить перед тобою коліна.

Зіґфрід досі мені не вірив.

— Ми з ним двоюрідні брати, — пояснив я, — і я його терпіти не можу.