Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 55)

— За нами стежать уже більш як годину, пане, — відповів він.

— Невже?

— Я бачив зблиски наконечників списів, — мовив ірландець. — Вони навіть не ховаються.

Підйом ми розпочали, вже аж коли запав довгий літній вечір. Повітря було тепле, косі промені сонця прегарно мерехтіли серед крон дерев, які оточували схил. Дорога під гору виляла, і поки ми помалу піднімалися, я помітив на горі розсипи сонячних зайчиків — блиск на шоломах і списах. Ворог стежив і був готовий до зустрічі з нами.

На нас очікувало всього троє вершників: усі в кольчугах і шоломах з довгими кінськими хвостами, що надавали чоловікам суворості. Ми підійшли ближче, і, помітивши гілку в руках Сітріка, трійця погнала в наш бік. Я підняв руку, зупиняючи своїх вояків, і в супроводі самого Фінана виїхав назустріч вершникам.

— Нарешті ти приїхав! — по-чудернацькому вигукнув один із них англійською.

— Ми прийшли з миром, — відказав я данською.

Чолов’яга зареготався. Обличчя його я не бачив за пластинами шолома, було видно лише бороду й блискучі очі, що позирали з тіні.

— Ти прийшов з миром, — гукнув він, — бо по-іншому б не наважився. Чи хочеш, аби ми випустили кишки дочці твого короля, попередньо всі гуртом поштрикавши їй між ніг?

— Я говоритиму з ярлом Зіґфрідом, — погукав я, не ведучись на провокацію.

— Але чи хоче він говорити з тобою? — запитав чоловік.

Він дав остроги коневі, й жеребець картинно повернувся. Робилося це не з певною метою, а лише щоб показати наїзницьку майстерність вершника.

— А ти хто? — спитав той.

— Утред Беббанбурзький.

— Чув про такого, — кинув він.

— То скажи про мене ярлові Зіґфріду, — мовив я, — і додай, що я прибув з привітом від короля Альфреда.

— І про такого чув, — сказав чоловік і, помовчавши, щоб випробувати наше терпіння, додав: — Їдьте цією дорогою, — показав на місце, де стежка губилася за вершиною пагорба. — Як вийдете до великого каменя, побачите біля нього будинок. Там зачекайте всі разом. Завтра ярл Зіґфрід сповістить, чи бажає говорити з тобою, прогнати тебе, а чи потішитися видовищем вашої смерті.

На тому він пришпорив коня, і трійця вершників швидко поскакала геть, струшуючи літнє повітря гуркотом копит своїх скакунів.

А ми поїхали далі, до будинку при великому камені.

 

Маєток був старий, збудований з дуба, який аж почорнів від часу. Солом’яна стріха була спадиста, а навколо дому росли високі дуби, що захищали його від сонця. Перед будинком серед трави стояла колона з необтесаного каменю, вища за людський зріст.

У брилі була наскрізна дірка, в якій лежали камінці й шматки кісток, залишені людьми, які вірили в чарівні сили каменю. Фінан перехрестився.

— Його, мабуть, поставили древні, — мовив він.

— Які древні?

— Ті, що жили тут, коли світ був ще молодий, — відказав він. — Ті, що були до нас. Вони залишили такі брили по всій Ірландії.

Сторожко позираючи на камінь, він відвів коня подалі.

Перед будинком на нас уже чекав кульгавий служник. Він був саксом і розповів нам, що садиба називається Тунрслім. Назва також була древня й означала «Торів гай», і я здогадався, що на цьому місці старі сакси, ті, що не визнають християнського розіп’ятого бога, поклонялися древнішому, моєму богові — Тору. Я нахилився в сідлі, торкнувся каменя й помолився Тору за легкі пологи Ґізели та порятунок Етельфледи.

— На вас чекає учта, пане, — сказав каліка, переймаючи віжки Смоки.

Нас не просто почастували харчами й елем, а влаштували бенкет, на якому готували й підливали елю, медовухи та березового вина саксонські бранки. Пригощали свининою, яловичиною, качками, в’яленою тріскою, вуграми, крабами й гусаками. Були там хліб, сир, мед і масло. Отець Віллібальд, боячись, що наїдки можуть бути отруєні, сторожко дивився, як я наминаю гусячу ногу.

— От бачите, — мовив я, обтираючи масні губи рукою, — я живий.

— Хвала Господу, — сказав Віллібальд, не зводячи з мене тривожного погляду.

— Хвала Тору: це його гора, — поправив я.

Перехрестившись, Віллібальд обережно поштрикав ножем шмат качки.

— Я чув, Зіґфрід не терпить християн, — сказав він схвильовано.

— Це правда. Особливо священників.

— Нащо ж тоді частує так щедро?

— Щоб показати зневагу до нас, — мовив я.

— Не щоб отруїти? — не вгавав Віллібальд.

— Їжте, насолоджуйтесь, — заспокоїв його я.

Я не думав, що нормани спробують нас отруїти. Може, вони й бажали нам смерті, але не раніше, ніж принизять нас; хоча все одно я, остерігаючись, що Зіґфрід може вирішити підпалити маєток, поки ми спатимемо, виставив вартових на підходах до будинку. Одного разу я бачив, як палять дім, і це страшно. Біля виходів стають вояки, які відганяють усіх, хто вибирається назовні, назад у пекло, в якому сиплеться підпалена солома і жахливо кричать перед загибеллю жертви, від яких на ранок залишаються всохлі, як дитячі, обвуглені трупи. Руки їхні заламані, а завернуті спалені губи оголюють зуби, мовби у вічному болісному крику.

Одначе тої короткої літньої ночі нас не пробували вбити. Я й сам постояв на чатах, слухаючи сов, а тоді спостерігаючи схід сонця над густими кронами дерев. Незабаром долинув звук ріжка. Тужно загудівши, він повторився тричі, і я зрозумів, що Зіґфрід збирає своїх людей і скоро пошле по нас, тож одягся відповідно. Обрав найкращу кольчугу, прегарний шолом і, хоч день обіцяв бути жарким, чорний плащ із білою блискавицею на всю спину. Відтак натягнув чоботи й почепив на пояс клинки. Стеапа також убрався в кольчугу, щоправда, брудну й потьмянілу, взув потерті чоботи, а на пояс почепив подерті піхви. Та навіть так наганяв він набагато більше страху, ніж я. Отець Віллібальд був у своїй чорній рясі й ніс торбинку, в якій лежали молитовник і святині.

— Ви ж перекладатимете мені? — запитав він звірливо.

— А Альфред чого не обрав священника, який розмовляє по-данському? — відповів я питанням.

— Я трохи знаю їхню мову, — стрепенувся Віллібальд, — але не так добре, як хотілося б. Ні, король обрав мене, бо вважає, що леді Етельфледа буде рада зустрічі зі мною.

— Постарайтеся, щоб так і було, — сказав я і крутнувся, бо від стежки, яка вела з південного гаю, прибіг Кердік.

— Пане, ідуть, — сповістив він.

— Скільки їх?

— Шестеро, пане. На конях.

Виїхавши на узлісся навколо садиби, шістка вершників зупинилась і огледілася. Шоломи закривали чоловікам огляд, через що їм доводилося добряче покрутити головами, щоб бачити наших коней у загоні. Вони рахували голови, аби знати, чи не відправили ми розвідників досліджувати місцевість. Нарешті, переконавшись, що ми такого не зробили, їхній ватаг повернувся до мене. Мені здалося, це той самий чоловік, що зустрічав нас за день до того.

— Підеш ти сам, — промовив він, показуючи на мене.

— Ми підемо втрьох, — відповів я.

— Ти сам, — повторив він.

— У такому разі ми повертаємося до Лундена, — сказав я і обернувся до своїх: — Збирайтеся! Сідлайте коней! Та чимскоріш: ми їдемо!

Посланець вирішив не торгуватися.

— Ну то хай буде троє, — байдуже кинув він. — Але на прийом до ярла Зіґфріда верхи не поїдете. Підете пішки.

Тепер уже я не став сперечатися. Знав, що це частина Зіґфрідового плану приниження, а що може бути краще, аніж змусити нас прийти в його табір пішки? Знать завжди їздить верхи, а ходить тільки чернь, однак Стеапа, отець Віллібальд і я покірно рушили за шістьома верхівцями стежкою, що через гай виводила на широкий зелений луг на березі мерехтливого Темсу. По всій долині були грубі халупи, збудовані новоприбулими, що пристали до Зіґфріда, спокушені скарбами, які він незабаром здобуде і розділить із ними.

Поки піднялись на схил, що вів до Зіґфрідового форту, я вже обливався потом. Мені відкрився вид на Канінґу і східний берег протоки, які я багато разів бачив з моря, та з цієї височини — вперше. Побачив я і що в усохлому Готліджі зібралося ще більше кораблів. Вікінги носяться світом у пошуках слабинки, яку прорвуть сокирами, мечами та списами, і викрадення Етельфледи явило їм чергову нагоду. Того й збиралися тут нормани.

За ворітьми чекало декілька сотень чоловік. Вони розступились, утворивши прохід до великого палацу, і ми рушили між двох рядів суворих бороданів при зброї до двох великих возів, зіставлених докупи. Посередині цієї платформи стояв стілець, на якому, схилившись, сидів Зіґфрід, попри спеку, в чорній ведмежій шубі. По один бік великого стільця стояв його брат Ерік, по другий, лукаво посміхаючись, — Гастинґ. Позаду трійці вишикувався ряд вартових у шоломах, попереду них на краю возів висіли знамена з зображеннями круків, орлів та вовків. На землі перед Зіґфрідом лежали штандарти, захоплені з Етельредових кораблів, серед яких був і стяг самого лорда мерсійського зі здибленим білим конем, біля нього — прапори з ликами святих і хрестами, всі брудні: я здогадався, що дани по черзі помочились на них. Етельфледи не було видно. Я сподівався, що її виведуть показати нам, але замість того, мабуть, тримали під вартою в одній з десятків будівель на горі.

— Альфред прислав до нас своїх щенят! — проголосив Зіґфрід, коли ми наблизилися до осквернених знамен.

Я зняв шолом:

— Альфред передає тобі вітання.

Спершу я думав, що Зіґфрід прийме нас у палаці, а тоді збагнув, що він обрав зустріти нас надворі, аби якомога більше його послідовників подивилися на наше приниження.