Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 50)

Я викликав Клапу до стерна.

— Тримай прямо на ті кораблі, — наказав йому, а сам пішов до Фінана на носі.

Одним із веслярів був Осферт, котрий, рясно пріючи, сердито зиркнув на мене.

— Ніщо краще за греблю не наростить м’язів, — бадьоро кинув я йому, у відповідь на що отримав кислий погляд.

Я піднявся до ірландця.

— Наче дани, — промовив він.

— Проти шести команд нам не потягатися, — сказав я.

Фінан почухав промежину:

— Гадаєш, вони облаштовують там табір?

Це було б дуже неприємно. Погано було вже те, що Зіґфрідові кораблі припливли сюди з північного краю естуарію, а якщо вирішили облаштувати на південному березі ще одне гадюче кубло — то й поготів.

— Ні, — заперечив я, бо вперше мої очі виявились гострішими за ірландцеві, — табору вони не облаштовують.

Я взявся за свій амулет. Відмітивши цей жест і вловивши злість у моєму голосі, Фінан здивувався:

— Чому?

— Корабель ліворуч, — показав я, — це «Родбора».

На носі його був хрест. Фінан роззявив рота, але нічого не сказав і тільки дивився мовчки. Бо перед нами було шість кораблів — лише шість, коли ж із Лундена висунулось аж п’ятнадцять.

— Боже милосердний, — врешті озвався ірландець, хрестячись. — Може, решта пішли в Темс?

— Ми б їх помітили.

— Ну то затрималися ззаду?

— Сподіваюся, так і є, — понуро протягнув я, — інакше це означатиме втрату дев’яти кораблів.

— Господи, тільки не це.

Ми були вже близько. Уздрівши орлину голову в нас на носі, вояки на березі сприйняли нас за вікінгів і кинулись у воду між двох кораблів, де утворили стіну щитів, викликаючи мене на бій.

— То Стеапа, — промовив я, помітивши високу постать по центру заслону.

Наказавши зняти орлину голову, я став на носі, розставивши руки без зброї на знак того, що прийшов з миром. Стеапа впізнав мене, щити опустили, зброю сховали, і за мить ніс «Морського орла» м’яко вгнався в піщаний берег. Почався приплив, тож кораблю нічого не загрожувало.

Скочивши через борт у воду по пояс, я почалапав до берега. Там нарахував близько чотирьох сотень душ — забагато народу для шістьох кораблів, — а коли підійшов ближче, то помітив, що серед них багато поранених. Перемотані скривавленим ганчір’ям, люди лежали бліді. Серед них на колінах стояли попи, а трохи оддалік, де на вершинах низьких дюн росла рідка трава, на свіжовикопаних могилах виднілися грубо збиті хрести. Стеапа зустрів мене з похмурішим, ніж зазвичай, виразом.

— Що трапилося? — спитався я.

— У нього питай, — сердито буркнув він, киваючи далі вздовж берега, де біля вогнища, на якому тихенько булькотів казанок, сидів Етельред.

Його оточувала звична свита, серед якої був і Альдгельм, котрий невдоволено зирив на мене. Коли я підійшов до них, ніхто не привітався. Потріскував вогник, Етельред помахував шматочком водорості і, хоч не міг не помітити, як я наблизився, навіть не глянув у мій бік.

Зупинившись біля вогнища, я запитав:

— Де решта дев’ять кораблів?

Етельред здивовано підняв голову, мовби не вірячи власним очам. Посміхнувся.

— Добрі новини, — промовив він.

Він очікував від мене розпитувань про подробиці, але я промовчав.

— Ми перемогли, — продовжив він пихато, — здобули звитягу!

— Неймовірну звитягу, — підтакнув Альдгельм.

Було видно, що посмішка Етельредова силувана. Коли ж продовжив оповідь, слова давалися йому тяжко, мовби він заледве складав їх докупи:

— Ґуннкель пізнав міць нашої криці.

— Ми спалили його флот! — кинув Альдгельм.

— І дали великий бій, — мовив Етельред, і я помітив, що очі його блищать.

Оглянувши берег, на якому лежали поранені, а вцілілі сиділи, похнюпивши голови, я сказав:

— Ви йшли на п’ятнадцяти кораблях.

— Ми спалили їхній флот, — повторив Етельред, і мені здалося, він от-от заплаче.

— Де решта дев’ять кораблів? — натиснув я.

— Ми стали тут, бо не могли гребти проти відпливу, — мовив Альдгельм, либонь гадаючи, що мені не до вподоби їхнє рішення пристати тут до берега.

— Де кораблі? — повторив я, але відповіді так і не почув.

Я продовжував оглядати берег, але ніяк не міг знайти того, що шукав. Повернувся до Етельреда, котрий знову звісив голову. Не хотілося ставити наступне питання, але це треба було зробити:

— Де твоя дружина?

Тиша.

— Де Етельфледа? — повторив я гучніше.

Десь тоскно скрикнула чайка.

— Її забрали, — врешті озвався Етельред настільки тихо, що я заледве його почув.

— Забрали?

— В полон, — так само тихо промовив він.

— Боже всемогутній! — вигукнув я, послуговуючись улюбленою Фінановою приказкою.

Вітер війнув гірким димом мені в лице. На якусь мить я не повірив власним вухам, але все навкруги свідчило про те, що Етельредова звитяга насправді була катастрофою. Він втратив дев’ять кораблів, але замість них можна було збудувати нові; половина його військ теж полягла, та на заміну загиблим можна набрати нових вояків; проте як замінити королівську доньку?

— Хто забрав її? — спитав я.

— Зіґфрід, — пробурчав Альдгельм.

Що пояснювало, куди поділися кораблі з Бемфлеота.

А Етельфледа, мила Етельфледа, котрій я присягнув на вірну службу, потрапила в полон.

 

На припливній течії наші вісім кораблів попливли Темсом назад до Лундена. Літній вечір видався ясний, спокійний, велетенська багряна куля сонця висіла в небі, мов тримаючись за хмару диму, що клубочилась над містом. Етельред перебував на борту «Родбори», і, стишивши хід «Морського орла» й порівнявшись із ним, я побачив чорні плями засохлої крові на бортах. Підігнавши веслярів, я знову вирвався вперед.

Зі мною плив Стеапа; велетень і розповів мені, що сталося на Стурі.

Це дійсно була велика перемога. Етельредів флот зненацька заскочив вікінгів, котрі отаборилися на південному березі річки.

— Ми вдарили на світанні, — сказав Стеапа.

— І цілу ніч провели в морі?

— Так наказав лорд Етельред.