Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 48)

— Почуйте слово Боже, — гукнув священник.

— Славімо його, — додав інший.

Еркенвальд узяв срібну чашу, в яку відлив був трохи брудної води, й розлив її вміст на свіжонаписані слова. Розмазавши чорнило пальцем, він підняв пергамент, демонструючи, що всі написи знищено.

— Готово, — високоповажно проказав він і, кивнувши до сивої бабищі, наказав: — Роби свою справу!

Набурмосена стара підійшла до Етельфледи. Дівчина відсахнулася, та Альдгельм схопив її за плечі. Етельфледа налякано запручалась, але у відповідь він притиснув її голову до себе. Я думав, Етельред хоч якось відповість на те, що з його дружиною виробляє інший, та він, очевидячки, зовсім не заперечував і спокійно спостерігав, як Альдгельм хапає її за плечі. Коли він її знерухомив, баба нахилилась і взялася за поділ Етельфлединої сорочки.

— Ні! — відчайдушно скрикнула Етельфледа.

— Покажи її нам! — гаркнув Еркенвальд. — Яви її стегна і живіт!

Стара слухняно задерла поділ, відкривши Етельфледині стегна.

— Годі! — не стримався я.

Стара заклякла. Священники подалися вперед, очікуючи, коли відкриється живіт. Альдгельм продовжував тримати Етельфледу за плечі, а єпископ зиркнув у тінь біля входу в церкву, звідки пролунав мій голос.

— Хто тут? — запитав він.

— Кодло брудних мерзотників, — вигукнув я, лунко ступаючи наперед.

Пам’ятаю гнів, що охопив мене тої ночі, — холодну, дику лють, яка спонукала втрутитися, не подумавши про можливі наслідки.

Жінчині попи люблять повчати, буцімто гнів — то гріх, проте не воїн той, хто не знає люті. Бо гнів — стрекало, що допомагає подолати страх і веде на бій, а тієї ночі я був налаштований битися за Етельфледу.

— Вона — донька короля! — відрубав я. — Облиш сорочку!

— Ти зробиш, як наказує Господь, — застеріг Еркенвальд стару, однак та не наважувалась ані покинути, ані продовжувати піднімати поділ.

Я проштовхався крізь ряд священників, давши одному такого копняка, аж той вилетів на поміст під ноги єпископу.

Еркенвальд ухопився за посох, увінчаний срібним гаком, як у пастушої ґирлиґи, і замахнувся, але закляк, зустрівшись зі мною поглядами. З шипінням я видобув із довгих піхов Подих Змія.

— Хочеш загинути? — спитав я в Еркенвальда, і, зачувши неприховану погрозу в моєму голосі, він опустив посох. — Відпусти сорочку, — наказав я бабі.

Вона зам’ялася.

— Ану кидай, відьмо окаянна! — гримнув я і, відчувши, як єпископ сіпнувся, одним махом приставив вістря Подиху Змія йому до горлянки. — Одне слово, єпископе, всього одне слово — і зараз же відправишся до свого бога. Ґізело! — покликав я, і Ґізела вийшла до вівтаря. — Забирай відьму з Етельфледою і перевірте, чи не напух її живіт і не зчахли стегна, але зробіть це як належить, в усамітненні. А ти, — я навів меч на пошрамовану пику Альдгельма, — забери лапи від доньки короля Альфреда, інакше повішу тебе на лунденському мості, де птахи виклюють тобі очі й вирвуть язик!

Він відпустив дівчину.

— Ти не маєш права… — віднайшов голос Етельред.

— Я прибув сюди, — урвав його я, — з посланням від Альфреда. Він хоче знати, де твої кораблі, й наказує тобі вирушати в путь. Вимагає, щоб ти сповнив обов’язок, і питає, чому відсиджуєшся тут, коли треба воювати з данами.

Я вклав вістря Подиху Змія в піхви й відпустив руків’я.

— Врешті, — закінчив я, коли вляглося відлуння від шерхоту леза, — він хоче, аби ти знав: донька — найцінніше, що в нього є, і він не любить, коли те, що йому дороге, зневажають.

Звичайно ж, усе це я вигадав. Етельред вирячився на мене. Не сказав нічого, та на обличчі відбився вираз крайнього обурення. Чи повірив він, що я прибув з посланням від Альфреда? Не знаю, але напевне він остерігався почути подібне, бо знав, що не виконує покладений на нього обов’язок.

Не менше обурився і єпископ Еркенвальд.

— Як смієш ти приносити меч у дім Божий? — сердито гаркнув він.

— Я смію ще й не таке, єпископе, — відповів я. — Чули про брата Янберта, одного з ваших любих мучеників? Я вбив його в церкві, і ваш бог не врятував його і не спинив мій кинджал.

Я посміхнувся на спогад про те, як сам здивувався, перерізаючи горлянку Янбертові, котрого на дух не зносив.

— Ваш король, — звернувся я до Еркенвальда, — наказує виконувати завдання вашого бога — нищити данів, а не потішатися розгляданням голої дівчини!

— Так наказує Господь! — крикнув на мене Етельред.

Мені захотілося порішити його на місці. Рука потяглася до меча, але саме в ту мить ввернулася відьма.

— Вона… — почала стара, але миттю затнулася, побачивши ненависть, із якою я зирив на Етельреда.

— Кажи, жінко! — наказав Еркенвальд.

— Вона в порядку, пане, — пробубніла бабище. — На шкірі — ані сліду.

— Живіт і стегна? — натиснув Еркенвальд.

— Вона чиста, — сердито озвалася Ґізела з ніші церкви, де стояла, обіймаючи Етельфледу.

Явно невдоволений відповіддю, Еркенвальд усе ж виструнчився і неохоче визнав чистоту Етельфледи.

— Мілорде, це ознака непорочності, — звернувся він до Етельреда, підкреслено не дивлячись у мій бік.

Фінан стояв за рядом священників, котрі явно остерігались його. З усмішкою на устах ірландець дивився на Альдгельма, котрий, як Етельред, мав меч при поясі. Обидва вони могли легко порішити мене, але жоден не торкнувся зброї.

— Твоя дружина чиста, — сказав я Етельредові, — ти єдиний, хто її збезчестив.

Його обличчя враз пополотніло, наче я його ляснув.

— Ах ти… — повів був він.

І тоді я дав повну волю гніву. Вищий і кремезніший за кузена, я виштовхав його з вівтаря до стіни церкви, де провів тиху бесіду, якої не чув ніхто, крім нього. Врятувати Етельреда міг би спробувати Альдгельм, але за ним приглядав Фінан, й ірландцевої репутації цілком вистачило, щоб утримати того на місці.

— Я знаю Етельфледу, відколи вона була ще дитям, — сказав я Етельредові, — і люблю її як рідну. Затямив, вилупку? Вона мені як донька, а ти здобув вірну дружину. Якщо торкнешся її ще хоч раз, кузене, якщо побачу бодай один синець на її лиці, я розшукаю тебе і вб’ю.

На тому я змовк, а він нічого не відповів. Я обернувся до Еркенвальда:

— А що зробив би ти, єпископе, якби її стегна таки зогнили? Невже б наважився вбити Альфредову доньку?

Еркенвальд пробубнів щось про відправлення її в сестринець, але я його не слухав. Замість того підійшов до Альдгельма й поглянув на нього.

— А ти вдарив королівську дочку, — сказав я йому й огрів із такою силою, аж його розвернуло на вівтар, з якого він насилу підвівся.

Я зачекав, даючи йому нагоду вдарити у відповідь, але мужність остаточно покинула його, тож, торохнувши його ще раз, я відійшов і голосно, аби мене чула вся церква, заявив:

— Король вессекський наказує лордові Етельреду напинати вітрила!

І хоч такого наказу Альфред не давав, навряд чи Етельред питатиме в тестя, чи правда це. Що ж до Еркенвальда, то той неодмінно донесе Альфредові, що я явився в храм з мечем, і королю це точно не сподобається. Таке збезчещення церкви розсердить Альфреда навіть більше, ніж ті приниження, яких завдали його рідній доньці попи; але я хотів, аби Альфред сердився.

Я прагнув, щоб він покарав мене, звільнивши від присяги на вірність і служби йому. Хотів, щоб Альфред зробив мене знову вільним чоловіком, у якого є лише меч, щит і вороги. Мріяв звільнитися від нього, але він був занадто кмітливий, аби піти на такий крок. Тому й вигадав мені покарання.

Примусив дотримати слова.

 

Аж за два дні, задовго після того, як Ґуннкель полишив Грофсестр, Етельред нарешті відправився. Його флот з п’ятнадцяти кораблів, найпотужніший з усіх, які коли-небудь були у Вессексі, зібрався й вирушив на відпливній течії після гнівного послання, яке приніс Етельредові Стеапа. Велетень прибув із Грофсестра, і в посланні від Альфреда питалося, чому флот стоїть на місці, поки вікінги відступають. Заночував Стеапа в нашій оселі.

— Король сердиться, — сказав він мені за вечерею, — я ще не бачив його таким злим!

Ґізела зачудовано спостерігала за тим, як він їсть. В одній ручищі тримав пучок свинячих ребер, які рвав зубами, а другою напихав хліб у кут рота.

— Страшно сердитий, — повторив він, зупинившись відпити елю. — Стур, — таємниче додав він, нагрібаючи ще м’яса.

— Стур?

— У Ґуннкеля там табір, і Альфред вважає, він повернувся туди.

Стур — це річка в Східній Англії, на північ від Темсу. Там я бував усього раз, але пам’ятав, що широке гирло її від східних вітрів захищає довгий відрізок піщаного берега.

— Там він буде в безпеці, — мовив я.