Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 41)

Я заледве стримався, щоб не позіхнути.

— Мілорде королю, в мене є дещо краще, ніж просто думка, — мовив я. — В мене є факт.

Альфред запитально звів брову, але в той же час якось зберіг несхвальний вираз.

— І який же це факт? — роздратовано запитав він, коли моя мовчанка розтягнулась занадто надовго.

— Четверо чоловіків на род, — сказав я.

Довжина одного роду — приблизно шість кроків, а кількість вартових на род придумав не я, а Альфред. Коли наказав будувати бурги, складними розрахунками він вивів, що для оборони одного такого відрізка потрібно саме стільки вояків.

Загальну чисельність гарнізону визначала протяжність муру. Кокгемський мур завдовжки був тисяча чотириста кроків, тож на його захист я мусив виділити тисячу чоловік зі своїх варти й фірду. Проте Кокгем був маленьким бургом, а Лунден — великим містом.

— Яка протяжність лунденського валу? — поцікавився король.

Я повернув голову до Етельреда, очікуючи відповіді від нього, й Альфред, помітивши мій погляд, теж крутнувся до свого зятя. Замислившись на хвилю, Етельред, замість чесно признатися, що не знає, сказав навмання:

— Вісімсот родів, мілорде королю?

— На рівнині мур простягається на шістсот дев’яносто два роди, — грубо вклинився я, — ще на триста п’ятдесят вісім — уздовж річки. Отже, мілорде королю, протяжність оборонних позицій складає одну тисячу п’ятдесят родів.

— Чотири тисячі двісті душ, — тут же вставив єпископ Еркенвальд, і, зізнаюся, це мене вразило. Мені знадобилося чимало часу вивести це число, та й у підрахунках я був не впевнений, аж доки з ними мені не допомогла Ґізела.

— Щоправда, мілорде королю, не буває так, щоб ворог нападав з усіх боків водночас, — повів я, — тому припускаю, що для оборони міста стане гарнізону з трьох тисяч чотирьохсот вояків.

Один з мерсійських танів глухо присвиснув, мовляв, це недосяжне число.

— Це всього на тисячу більше за ваш гарнізон у Вінтанчестері, — зауважив я.

Втім, різниця тут полягала ще й у тому, що Вінтанчестер був розташований у вессекському ширі, де народ був звиклий до призову в місцевий фірд.

— І звідки ж узяти стільки людей? — спитався один із мерсійців.

— У вас, — відрізав я.

— Але… — затнувся чоловік.

Він хотів сказати, що користі з мерсійського фірду, ослабленого тривалим простоєм, немає, а будь-яка спроба зібрати його неодмінно приверне зайву увагу данських ярлів з північної Мерсії. Мерсійці давно привчилися жити тихо, не накликаючи на себе біду, як ті боягузливі собаки, що тремтять у кущах, остерігаючись нападу вовків.

— Але в цьому немає нічого страшного, — закінчив за нього я, ще голосніше й сердитіше. — Бо хто відмовляється стати на захист своєї землі — зрадник. Такого слід позбавити майна і стратити, а родину продати в рабство.

Я очікував, що Альфред заперечить, але він змовчав, навіть кивнув на знак згоди. Я був наче меч у його піхвах, і він зрадів нагоді показати іншим моє лезо. Мерсійці мовчали.

— А ще, мілорде королю, нам потрібні люди на кораблі, — продовжив я.

— Кораблі? — перепитав Альфред.

— Кораблі? — вторував йому Еркенвальд.

— Потрібні моряки, — пояснив я.

Разом з Лунденом ми захопили двадцять один корабель, сімнадцять із яких були військові. Решта, ширші, призначалися для торгівлі, але і з них могла бути користь.

— У мене є кораблі, — провадив я, — але на них треба людей — добрих вояків.

— Ви плануєте обороняти місто кораблями? — недовірливо спитав Еркенвальд.

— Звідки отримувати прибуток? — звернувся я до нього. — З мита. Але жоден торговець не наважиться сюди поткнутися, тож треба очистити гирло від ворожих суден, себто повбивати піратів. А для цього мені необхідні вояки. Я можу взяти свою особисту варту, але в такому разі їх доведеться замінити іншими людьми, котрі стерегтимуть місто.

— Кораблі потрібні мені, — втрутився Етельред.

Етельреду потрібні кораблі? Я був настільки приголомшений, що не знайшовся з відповіддю. Його завданням було боронити південь Мерсії й витісняти данів на північ, що передбачало бої на суходолі. А тут ні сіло ні впало йому знадобилися кораблі. Що він з ними робитиме? Плаватиме рівнинами?

— Мілорде королю, — поважно промовив усміхнений Етельред, — пропоную всі кораблі на захід від мосту, — кивнув він головою, — залишити мені, для служби вам, а ті, що на схід — моєму кузенові.

— Це… — почав був я, але Альфред мене урвав.

— Це справедливо, — твердо промовив він.

Але було це не справедливо, а смішно. На схід від мосту стояло всього два військові кораблі, решта п’ятнадцять — по той бік перепони. Така кількість бойових суден вказувала на те, що Зіґфрід планував велику навалу на Альфредове королівство, але ми вчасно його зупинили. Ті кораблі були мені потрібні, щоби прогнати ворога з естуарію річки, проте Альфред, бажаючи продемонструвати підтримку своєму зятю, відкинув моє заперечення.

— Користуйтесь тими кораблями, які маєте в розпорядженні, лорде Утреде, — наполіг він. — Як команду для одного корабля я передам під ваш провід сімдесятьох воїнів зі своєї варти.

Тож я мусив прогнати данів з річки за допомогою лише двох кораблів. Я безсило сперся на стіну і мовчки слухав розмову, що точилася головно довкола розміру мита і способу оподаткування сусідніх ширів, вкотре гадаючи, чому я не на півночі, де мій меч був би вільний, закони м’якші, а всюди лунає сміх. Після зборів до мене підійшов єпископ Еркенвальд. Його блискучі очиці зринули переді мною, якраз коли я чіпляв пояс із мечами.

— Вам варто знати, — промовив він, — що я не схвалюю вашого призначення.

— А я — вашого, — сердито буркнув я, злий на Етельреда за крадіжку п’ятнадцяти суден.

— Господь не дасть благословення поганину, — виголосив новопризначений єпископ, — одначе наш мудрий король вважає вас чудовим воїном.

— А Альфред славний своєю мудрістю, — м’яко проказав я.

— Я мав розмову з лордом Етельредом, — сказав він, не слухаючи моїх слів, — і він погодився надати мені право скликати народ із суміжних з Лунденом земель. Ви не маєте заперечень?

Еркенвальд мав на увазі, що відтепер право збирати фірд належить йому. Таке повноваження було б краще віддати мені, але я не думав, що Етельред на це погодиться. Так само не сумнівався я, що Еркенвальд, хоч наскільки противний, мало слухатиметься вказівок Альфреда.

— Я не маю заперечень, — відрізав я.

— У такому разі я сповіщу лорда Етельреда про вашу згоду, — сухо промовив він.

— І принагідно скажіть йому, щоб не бив дружину.

Еркенвальд пересмикнувся, ніби я вліпив йому ляпаса.

— Його християнським обов’язком, — промовив він суворо, — є навчити свою дружину смирення, а її — коритися. Чи ви не чули моєї проповіді?

— Чув кожне слово.

— Вона сама накликала це на себе! — гаркнув Еркенвальд. — У неї запальна душа, вона його не слухається!

— Вона ще зовсім дитя, — заперечив я, — до того ж вагітна.

— До юного серця глупота прив’язана, — відказав Еркенвальд. — Так гласить Господь! А як він радить чинити з глупотою? Різкою віддаляти від неї! — він стрепенувся. — Ось як треба робити, лорде Утреде! Дитя привчають до послуху різкою! Воно навчається через біль та побої, тож дівчина мусить знати свій обов’язок. Так велить Бог! Славімо Господа!

На тому тижні я чув, що з Еркенвальда хочуть зробити святого. Попи постійно приходять до мого дому на березі північного моря, де, зустрівши немічного діда, розповідають мені, що до пекельного полум’я мені зосталося всього кілька кроків. Кажуть, варто лише покаятись, і тоді я полину до раю, де житиму вічно в оточенні святих.

Та я ліпше палатиму у вогні, допоки з ним не вигорить сам час.

 

Розділ сьомий

 

Крапотіла з весел вода, збрижуючи плесо, на якому сонячні зайчики збивались у купки, розпадались і скакали в усі боки.

Наш корабель безгучно линув тим ряхтливим обширом.

З-за осяяного світлом пасма хмар на сході розливалося рідке золото. Решта неба була синя: світліша на сході й насичено-темна на заході, куди, в бік незнаних земель по той бік далекого океану, бігла ніч.

На південь від нас виднівся низький берег Вессексу. Був він зелено-бурий, безлісий і лежав зовсім поруч, однак підходити ближче я не наважувався, бо за блискучою водою не бачив мілин. Весла спочивали, вітер не дув зовсім, але приплив і потужна течія несли нас на схід. Це був естуарій Темсу — неосяжний обшир води, боліт і страху.

Наш корабель не мав ні назви, ні драконячої голови на носі й кормі. Широкий, пузатий і повільний, він був одним із двох торговельних суден, які я захопив у Лундені. Вітрило було обгорнуте довкола реї. Течія несла нас у золотий світанок.

Я стояв зі стерновим веслом у правиці, в кольчузі, але без шолома. На поясі висіли обидва мої клинки, але вони, як кольчуга, були сховані під бурою шубою. На лавах сиділо дванадцятеро веслярів, біля мене стояв Сітрік, ще один чоловік — на носі. Подібно до мене, всі заховали броню та зброю.

Під виглядом торговельного корабля ми пливли вздовж вессекського узбережжя в надії, що нас не помітять з північного боку естуарію.