Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 38)

Він тільки пхикнув. Ціна була захмарна. Четверо молодших чоловіків перекинули урну набік, виливши з неї всю воду, і тепер намагалися поставити рівно. Коли я ввійшов, вони облишили роботу.

З будинку, усміхаючись до мене, вийшла Ґізела.

— Я сказала їм, що її не можна брати, — сказала вона.

— Вона потрібна лордові Етельреду, — наполягав Альдгельм.

— Ти звешся Альдгельм, — мовив я, — просто Альдгельм та й усе, а я — Утред Беббанбурзький, і тобі годиться кликати мене лордом.

— Цей не кликатиме тебе так, — м’яко озвалась Ґізела. — Він наказав мені не заважати і обізвав сукою.

Четверо вояків з мого супроводу стали обабіч мене, взявшись за руків’я мечів. Жестом наказавши їм відійти, я відстібнув свій пояс.

— Ти обізвав мою дружину сукою? — спитав я в Альдгельма.

— Мій господар хоче цю річ, — мовив він, пускаючи моє питання повз вуха.

— Вибачся перед моєю дружиною, — сказав я йому, — а тоді — переді мною.

Я поклав пояс із двома важкими клинками на бруковану долівку.

Альдгельм підкреслено відвернувся від мене.

— Не піднімайте її, — сказав він четвірці, — котіть на вулицю так.

— Ти завинив мені два вибачення, — повторив я.

Уловивши погрозу в моєму голосі, він стривожено обернувся.

— Цей дім належить лордові Етельреду, — пояснив Альдгельм. — Ти живеш тут завдяки його милості.

Я підступив ближче, і він налякався ще дужче.

— Еґберте! — покликав Альдгельм, але у відповідь Еґберт тільки підняв правицю, забороняючи воякам виймати мечі.

Еґберт розумів, що коли хоч один клинок покине піхви, між його та моїми людьми зав’яжеться бій, тож йому стало клепки не втручатися. Проте Альдгельму такої розважливості бракувало.

— Нахабний вишкребок! — скрикнув він, вихопив з-за пояса ніж і замахнувся мені в живіт.

Я зламав йому щелепу, ніс, обидві руки і кілька ребер до того, як Еґберт відтягнув мене від нього. Вибачатися перед Ґізелою Альдгельму довелося, випльовуючи зуби й булькаючи кров’ю. Урна залишилася в нас на подвір’ї, а ніж його я віддав кухаркам, яким він чудово прислужився для різання цибулі.

А наступного дня приїхав Альфред.

 

Король прибув непомітно, його корабель пришвартувався на пристані перед мостом. Дочекавшись, доки торговельне судно дасть дорогу, «Галіґаст» на коротких веслах тихо підплив до берега. Без усякого попередження чи оголошення Альфред зійшов у супроводі кількадесятьох попів і ченців, під охороною шести вояків у кольчугах. Обминувши купи товарів на причалі, він переступив через пияка, що спав у їхньому затінку, й пірнув у невеличку браму в мурі, що вела на господу купця.

Я чув, що він відправився в палац. Етельред був на черговому полюванні, але король пішов у покої до доньки й провів там чимало часу. Відтак спустився з пагорба і, все ще в супроводі попів, вирушив до нашого дому. Сам я зі своїми людьми був на ремонті муру, але Ґізела, зачувши про те, що Альфред у Лундені, передбачила, що він може навідатися, тому приготувала обід: хліб, ель, сир і сочевичний суп. М’яса не пропонувала, бо король від нього давно відмовився. Він мав слабкий шлунок і вічно мучився болями, через що звідкись переконав себе, що м’ясо йому шкідливе.

Ґізела відрядила служника сповістити мене про візит короля, та навіть так я повернувся додому задовго після того, як туди прибув Альфред, і побачив, що мій чудовий двір аж чорний від попів, серед яких були отець Пірліґ та Осферт, знов у чернечій рясі. Він невдоволено глипнув на мене, мовби докоряючи, що я повернув його в церкву; а Пірліґ радісно мене обійняв.

— У своєму звіті королю Етельред і словом не обмовився про вас, — прошепотів він до мене, пахкаючи в обличчя елевим віддихом.

— То нас не було в місті, коли його взяли? — запитав я.

— Так йому розказав ваш кузен, — відповів Пірліґ, а тоді гигикнув: — Але я розповів Альфредові правду. Ідіть, він чекає на вас.

Я знайшов Альфреда на терасі. Вартові вишикувались уздовж стіни позаду нього, а сам король сидів на дерев’яному ослоні. Я зупинився в дверях, здивований, що на обличчі Альфреда, зазвичай мертвотно-скорботному, грає бадьорий вираз. Ба більше, він усміхався. Поруч із ним, спиною до мене, сиділа Ґізела, і король, подавшись наперед, щось жваво їй розповідав, а вона уважно слухала. Я стояв на місці, спостерігаючи небачене — веселого Альфреда. Підкреслюючи щось надзвичайно важливе, він постукав своїм довгим білим пальцем їй по коліну. У тому жесті не було нічого непристойного, просто він був зовсім не притаманний йому.

А може, й притаманний. До того як потрапити в тенета християнства, він був знаний великим сластолюбством, і Осферт якраз був плодом гріхів його юності. Альфред полюбляв гарненьких жінок, і було видно, що Ґізела йому дуже до вподоби. Вона раптово розреготалась, і Альфред, потішений її сміхом, соромливо всміхнувся. Здавалося, йому зовсім байдуже, що вона не християнка й на шиї в неї висить поганський оберіг, — йому просто було хороше в її компанії. Мені навіть схотілося залишити їх на самоті, бо ще ніколи не бачив я, щоб він був таким щасливим біля Ельсвіти — своєї язикатої, кривопикої, крикливої дружини. Аж раптом він мимохіть глянув Ґізелі через плече й побачив мене.

Нараз перемінившись на лиці, він напружився, вирівняв спину і неохоче підкликав мене. Я взяв ослінчик, на якому сиділа наша донька, й одразу почув, як Альфредові вартові з сичанням повитягали мечі з піхов. Помахом руки король наказав сховати зброю, розуміючи, що як я навіть вирішу напасти на нього, навряд чи зроблю це з триногим стільчиком для доїння. Під його пильним поглядом, на знак поваги, я віддав зброю одному з вартових, а тоді рушив до нього.

— Лорде Утреде, — холодно привітався король.

— Вітаємо в нашій оселі, мілорде королю.

Вклонившись йому, я сів спиною до річки. Якийсь час Альфред мовчав. Він був у коричневій рясі, яка щільно облягала худорляву поставу.

На шиї мав срібний хрест, лисувату голову прикрашав бронзовий вінець, що неабияк здивувало мене, бо він рідко означував свій статус таким чином, вважаючи подібні атрибути безглуздими цяцьками. А ось того дня, певно, вирішив, що Лунден має побачити короля. Вловивши мій подив, він ніякового поправив вінець.

— Я очікував, — повів Альфред, — що сакси з нового міста покинуть домівки й переселяться сюди. Тут їх захищатиме мур! Чому вони не переїхали?

— Бояться духів, мілорде, — відповів я.

— А ви не боїтеся?

Я замислився на хвильку.

— Боюся, — врешті озвався я, ретельно поміркувавши.

— То чому оселилися тут? — махнув він на будинок.

— Ми задобрюємо духів, мілорде, — чемно пояснила Ґізела, а коли король здивовано підняв брови, розповіла, як ми виставляємо скрізь наїдки та питво для духів, що навідують нашу домівку.

Потерши очі, Альфред сказав:

— Напевно, буде краще, якщо вулиці скроплять наші святі отці. Молитвою й святою водою вони проженуть усіх духів!

— Або, мілорде, дайте мені триста чоловік, — відповів я. — Ми зайдемо в їхнє місто, спалимо хати, і їм, хоч-не-хоч, доведеться перейти сюди.

На його лиці зринула слабенька усмішка, що пропала так само швидко, як з’явилася.

— Складно примусити людей до покори, не розбудивши в них озлоблення, — промовив він. — Часом мені здається, що єдину владу я по-справжньому маю над своєю родиною — та й навіть у тому сумніваюся! Якщо я дам вам наказ, лорде Утреде, піти на нове місто з мечем і списом, тамтешній люд швидко вас зненавидить. Лунден має бути лояльним до нас і слугувати бастіоном для саксонських християн, а як вони нас не терпітимуть, то швидко повернуться до данів, котрі їх не зачіпали, — він похитав головою. — Ми залишимо їх у спокої, але частоколу не ставитимемо. Нехай прийдуть у старе місто добровільно. А зараз пробачте, — звернувся він до Ґізели, — але мусимо обговорити деякі менш приємні речі.

Альфред махнув вартовому, і той відчинив двері з тераси. До нас увійшов отець Беокка, за ним — другий священник: чорноволосий, набурмосений старий з обвислою пикою.

Звали його отець Еркенвальд, і мене він не зносив. Одного разу навіть домагався для мене смертного вироку за піратство, і хоч його обвинувачення були багато в чому правдиві, мені вдалося вирватися з його лабет. Він зиркнув на мене з неприхованою зневагою, Беокка поштиво кивнув, і обидва звернули уважні погляди на Альфреда.

— Скажіть, — промовив король, дивлячись на мене, — чим зараз зайняті Зіґфрід і Гастинґ?

— Мілорде, вони в Бемфлеоті, — відповів я, — укріплюють табір. У їхньому розпорядженні тридцять два кораблі й удосталь людей.

— Ви бачили їхній табір? — спитався отець Еркенвальд.

Я знав, що священників покликали на терасу за свідків нашій розмові. Завжди обачний, Альфред волів мати відбиток — письмовий чи в пам’яті — всіх подібних бесід.

— На власні очі його я не бачив, — холодно відказав я.

— Отже, ви відправляли туди розвідників? — продовжив допит Альфред.

— Так, мілорде.

Він замислився.

— Ті кораблі можливо спалити? — запитав він.

Я похитав головою:

— Вони стоять у притоці, мілорде.

— Їх необхідно знищити, — проказав він злостиво, зціпивши худі довгі руки на колінах. — Вони розграбували Контварабурґ! — невдоволено додав він.

— Я чув, мілорде.

— Розікрали і спалили тамтешній храм! Забрали все: молитовники, хрести, навіть реліквії! — він здригнувся. — У церкві зберігався листок фігового дерева, яке всохло від прокляття Христового! Якось мені навіть випало торкнутись його, і я відчув його силу, — Альфред ще раз пересмикнувся. — Погани забрали все, — мало не плачучи, закінчив він.