Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 34)

— Пане! — погукав Сітрік. — Пане!

Вістрям меча він показував на велику групу норманів, котрі, відрізані від своїх кораблів, вибігли на міст. На його північному краю був римський бастіон, крізь нього вела арка, ворота в якій давно обвалилися. Тепер же виїзд на побиту дощату дорогу мосту перегородила стіна щитів. Вояки стали так само, як ми перед тим у Луддовій брамі, коли кам’яні мури закривали фланги. Їхній заслін затулив собою всю арку, і за першим рядом зімкнутих круглих щитів я нарахував ще принаймні шість.

Стеапа гаркнув, змахуючи в їхній бік сокирою.

— Ні, — зупинив його я, кладучи руку на лікоть.

— Станьмо свинею і вибиймо їх звідти! Перебиймо тих падлюк! — рвався він.

— Ні, — повторив я.

Свинею називається стрій клином, який врізається в стіну щитів, як той велетенський наконечник списа, складений з людей; одначе такий заслін, як утворили нормани там, не пробити жодним клином. Вони стояли в арці занадто щільно, до того ж були у відчаї, а коли людина втрачає всяку надію, вона б’ється за життя з особливим завзяттям. Я хоч і не мав сумніву, що зрештою ми їх здолаємо, але й розумів: поляже чимало моїх людей.

— Стійте тут, — наказав я своєму загону і віддав щит Сітріку.

Затим зняв шолом і сховав Подих Змія. Пірліґ вчинив так само.

— Ви не зобов’язані йти зі мною, — сказав я йому.

— Але чого б і не сходити? — усміхнено запитав він.

Віддавши знамено Райперу, він поклав щит на землю, і, радіючи компанії валлійця, я взяв його з собою до брами на мості.

— Я — Утред Беббанбурзький! — оголосив я чоловікам, що люто визирали з-за щитів. — Якщо бажаєте відправитися на бенкет у палаці мертвих уже сьогодні, я радо вам допоможу.

Позаду мене з міста линули крики і, розтягуючись небосхилом, валував дим. Дев’ятеро вояків з переднього ряду мовчки дивилися на мене.

— Та коли хочете ще трохи понасолоджуватися радощами цього світу, — продовжив я, — поговоріть зо мною.

— Ми служимо своєму ярлу, — озвався один.

— Хто він?

— Зіґфрід Турґільсон, — відказав той.

— Він бився гідно, — мовив я.

Ще якісь дві години тому я лаяв Зіґфріда на всі заставки, проте час був виявити повагу. Ворогові пора було відступити, а мені — зберегти життя своїх воїнів.

— Чи вижив ярл Зіґфрід? — запитав я.

— Вижив, — коротко відрізав чолов’яга, смикнувши головою, мовляв, Зіґфрід стоїть із ними на цьому мості.

— Тоді передайте йому, що Утред Беббанбурзький бажає побалакати з ним, аби вирішити, жити йому чи померти.

Це було не моє рішення. Прялі давно зробили вибір за мене, я ж був у їхніх руках лиш інструментом. Чоловік, з яким я вів перемовини, передав мої слова далі рядами, а я став чекати. Пірліґ молився, хоча чи просив він милосердя для городян, чиї крики ми чули позаду, а чи смерті для людей перед нами, я не питав.

Нарешті щільний заслін в арці заворушився, і вояки розступилися, утворюючи прохід посередині.

— З тобою розмовлятиме ярл Ерік, — сказав мені переговорник.

Так ми з Пірліґом вирушили на зустріч із неприятелем.

 

Розділ шостий

 

— Брат каже, я мав би тебе вбити, — привітав мене Ерік.

Молодший із братів Турґільсонів чекав мене на мості, й хоч від меча в його руках віяло загрозою, в очах загрози я не побачив. Він тримався спокійно, мирно, явно не переймаючись скрутним становищем. Його чорне волосся було сховане під простим шоломом, добра кольчуга — заляпана кров’ю. В одному місці на ній я помітив дірку: либонь, там спис пробив йому щит, не завдавши, втім, великої шкоди. А от Зіґфрід був поранений тяжко. Корчачись і звиваючись від болю, він лежав на своїй чорній шубі, розстеленій серед дороги, а біля нього клопоталися двоє вояків.

— Твій брат, — відповів я, дивлячись на Зіґфріда, — вважає смерть відповіддю на всі питання.

— Отже, ви з ним дуже схожі, — злегка всміхнувшись, промовив Ерік, — якщо, звісно, вірити тому, що про тебе кажуть.

— А що про мене кажуть? — з непідробною цікавістю спитав я.

— Що ти спраглий до крові, як справжній норман.

Ерік повернувся до річки. Від причалу встигла відійти невелика група данських і норвезьких кораблів, котрі, однак, тепер гребли назад проти течії забрати втікачів, що товклися на березі. Та вони були приречені: між їхніх рядів уже лютували сакси. На пристані вирував жорстокий бій, рубалися воїни. Дехто, рятуючись, скакав у воду.

— Мені інколи здається, що в смерті полягає справжній сенс життя, — протягнув Ерік сумовито. — Ми поклоняємося смерті, несемо її і віримо, що вона дарує радість.

— Я смерті не поклоняюся, — заперечив я.

— А християни поклоняються, — зауважив Ерік, поглядаючи на Пірліґа, на грудях якого зверх кольчуги висів дерев’яний хрест.

— Ні, — промовив Пірліґ.

— То чого тоді зображаєте мертвого?

— Бо наш Господь Ісус Христос повстав із мертвих, — завзято проказав Пірліґ. — Він подолав смерть! Прийняв її, щоб дарувати життя нам, і погибеллю заслужив вічне життя. Смерть, пане, це лише двері до іншого життя.

— І чого ж тоді ми її боїмося? — запитав Ерік тоном, з якого було ясно, що відповіді він не очікує.

Відтак він кинув погляд на безумство, що вирувало на річці. Втікачі захопили два кораблі, на яких ми пропливли під мостом, і один з них перекинувся, щойно відійшовши від пристані, й тепер лежав напівзатоплений на боці. Люди посипали у воду, чимало втопилося, проте декому таки вдалося добутися до заболоченого дальнього берега, де їх, однак, повбивали розлючені вояки зі списами, мечами, сокирами та мотиками. Вцілілі трималися за борт судна, ховаючись від саксонських лучників, котрі випускали стріли з довгих мисливських луків. Того ранку смерть була всюди. Вулицями розореного міста під хмарно-жовтявим небом ріками текла кров і розносилися жіночі крики.

— Ми довірились тобі, лорде Утреде, — озвався негучно Ерік, не відриваючи погляду від річки. — Ти мав привести Раґнара, посісти мерсійський престол і віддати нам увесь острів Британія.

— Мертвий збрехав, — сказав я. — Збрехав Бйорн.

Ерік обернув до мене похмуре обличчя:

— А я казав, що не варто намагатись обдурити тебе, але ярл Гастинґ не послухав.

Ерік знизав плечима і зиркнув на Пірліґа, зупинивши погляд на його кольчузі й стертих руків’ях клинків.

— Однак ти, лорде Утреде, таки обманув нас, — провадив він, — бо мені здається, ти знав, що цей чоловік не священник, а воїн.

— Він і священник, і воїн, — відказав я.

Ерік спохмурнів, пригадуючи либонь, з якою майстерністю здолав Пірліґ його брата на арені.

— Ти збрехав нам, а ми — тобі, — мовив він. — А разом ми могли б узяти цілий Вессекс. А тепер що? — він обернувся й окинув поглядом міст позаду. — Тепер я не знаю, чи виживе мій брат.

Він скривився. Зіґіфрід лежав нерухомо, і я вже був подумав, що він відправився в палац мертвих, та чоловік повернув до мене голову і обпік сповненим ненависті поглядом.

— Я помолюся за нього, — сказав Пірліґ.

— Так, зроби це, — просто відповів Ерік.

— А мені що робити? — спитав я.

— Тобі? — спантеличився моїм питанням Ерік.

— Чи варто залишати тебе в живих, Еріку Турґільсон, чи краще вбити?

— Сам побачиш, що вбити нас не так уже й легко.

— Але якщо знадобиться, я зроблю це, — наполіг я.

Ті дві репліки були, по суті, переговорами. Правда полягала в тому, що Еріків загін був у пастці, приречений, але щоб повбивати їх, нам довелося б прорубуватися крізь потужний заслін, а тоді зійтися в герці з відчайдухами, єдиним бажанням яких буде забрати з собою на той світ якомога більше ворогів. Так я втрачу щонайменше два десятки чоловік, інші вояки з моєї варти залишаться на все життя каліками. Я не хотів платити таку ціну, й Ерік це знав, проте розумів: коли не пильнувати — я піду на цей крок.

— Гастинґ там із вами? — запитав я, оглядаючи міст за ним.

Ерік похитав головою.