Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 31)
Ті двоє нападників були не дурні. Наступали вони, зімкнувши щити, щоби притиснути мене до стіни й тримати, не даючи скористатися Подихом Змія, поки інші колотимуть мене клинками, знесилюючи від втрати крові. Ті двоє знали, як мене здолати, і прийшли туди саме за цим.
Але мене це лише потішило. Я реготав, бо розкусив їхній задум. Вони були такі повільні, а я тим часом виставив про їхніх щитів власний. Вирішивши, що загнали мене в пастку, бо ж намагатися самотужки відштовхати двох — марна затія, вони присіли за щитами і наддали вперед, а я просто відступив назад і прибрав щит, послаблюючи опір. Їхні щити провалились наперед, і чоловіки почали падати, а Подих Змія кинувся вперед гадючим язиком, скривавленим вістрям уп’явшись у лоба тому, що стояв ліворуч. Я відчув, як ламаються його кості, побачив, як скляніють очі, й, почувши стукіт впущеного щита, махнув мечем праворуч, але другий вояк відбив мій удар і посунув на мене в надії збити з ніг. У ту мить зліва пролунав могутній крик:
— Ісус Христос і Альфред!
То був отець Пірліґ, за спиною якого по всьому обширу бастіону вирувало море моїх вояків.
— Нехристь безголова! — лайнувся на мене Пірліґ.
Я зареготався. Пірліґ мечем рубонув по руці мого суперника, а Подих Змія, свиснувши в повітрі, вибив його щит. Пам’ятаю, як чоловік подивився на мене. Він був у доброму шоломі з вороновими крилами по боках, мав золотисту бороду й сині очі, в яких відбилось усвідомлення неминучої загибелі. Пораненою рукою він спробував підняти меч.
— Тримай його міцніше, — сказав я, і він кивнув.
Відтак Пірліґ добив чоловіка, але я того вже не бачив, бо біг на залишки ворожих сил, а поруч Клапа розмахував сокирою, і то так завзято, що становив загрозу не лише для ворога, а й для нас, проте ніхто з ворожих вояків не наважувався на нас двох напасти. Вони кинулися навтьоки, залишивши браму нам.
Я сперся на низьку стіну, але тут же відсахнувся, бо камені посунулися під моєю вагою. Стіна потроху обсипалася. Хляпнувши по каменюках, я радісно засміявся. На мене дивився усміхнений Сітрік зі скривавленим мечем у руці.
— Амулети, пане? — запитав він.
— Он той, — показав я на вбитого в крилатому шоломі. — Він загинув гідно, тому я візьму його оберіг.
Сітрік нахилився зрізати амулет із чоловіка. Позаду нього Осферт оглядав убитих, що лежали в калюжах крові на каменях. У руках він тримав спис із червоним наконечником.
— Убив когось? — спитав я.
Він підвів на мене вирячені очі й кивнув:
— Так, пане.
— Чудово, — сказав я і кивнув на вбитих: — Котрого?
— Це було не тут, пане.
Все ще спантеличений, він озирнувся на сходи, якими ми піднялися сюди:
— Це було там.
— На сходах?
— Так.
Я зміряв його довгим поглядом, від якого йому зробилося ніяково.
— Скажи, він тобі загрожував?
— Він був ворогом, пане.
— І що ж він зробив? Замахнувся на тебе милицею?
— Він… — почав Осферт, але, не змігши дібрати слів, опустив погляд на вбитого мною чоловіка і нахмурився. — Пане?
— Що?
— Ви самі вчили нас, що покинути стіну щитів означає смерть.
Я нагнувся витерти лезо Подиху Змія об сорочку вбитого.
— І що?
— Ви покинули стіну, пане, — несхвально пробурмотів Осферт.
Я випростався і, торкнувшись своїх браслетів, сказав йому різко:
— Хлопче, живим залишаєшся, дотримуючись правил; а порушуючи їх, здобуваєш репутацію. Однак за вбивство калік вона тобі не світить.
Різко вимовивши останні слова, я обернувся й побачив, що Зіґфрідові вояки вже перейшли Флеот, але, почувши заворушення позаду, зупинились і дивилися на браму.
Біля мене став Пірліґ.
— Знімімо цю ганчірку, — сказав він, і на стіні я побачив знамено.
Пірліґ підняв його край і показав мені Зіґфрідів герб із вороном.
— Нехай бачать, що в міста новий володар, — додав він, задер кольчугу й дістав інший прапор, затканий за пояс.
Він розправив його, і я побачив чорний хрест на білому тлі.
— Славімо Господа, — проказав Пірліґ і вивісив стяг, приклавши вгорі зброєю вбитих.
Так Зіґфрід побачить, що втратив Луддову браму. Християнське знамено означало плювок йому в обличчя. Втім, якийсь час усе було тихо. Припускаю, Зіґфрідових вояків приголомшило побачене, і їм знадобився час оговтатись. Більше в бік саксонського міста вони не рухалися, а просто стояли й дивилися на увінчану хрестом браму, тоді як у самому місті поглянути на нас вийшли люди.
Я дивився на нове місто, в якому не було жодних ознак Етельредового війська. Через приземкуватий пагорок, на якому стояло саксонське поселення, тягнувся дерев’яний частокіл, в одних місцях протрухлий, а в інших геть повалений, і, можливо, Етельредів загін ховався за ним.
— Якщо Етельред не прийде… — тихо проказав Пірліґ.
— …нам кінець, — докінчив я.
Ліворуч від мене повз пошкоджений міст котила до далекого моря свої скорботно-сірі води річка. На тлі сірого неба сновиґали білі чайки. Вдалині, на південному березі, над хатами курився дим. То Вессекс. Попереду мене, де заклякло Зіґфрідове військо, — Мерсія, а позаду, північніше від річки, — Східна Англія.
— Може, зачинимо браму? — запитав Пірліґ.
— Ні, я наказав Стеапі не зачиняти.
— Чому?
— Нам потрібно, щоб Зіґфрід напав на нас, — відповів я.
І подумав, що коли Етельред відмовився від атаки, я загину на воротах на стику трьох королівств. Етельредових сил досі не було видно, а без допомоги мого двоюрідного брата про перемогу можна було й не мріяти. Якщо вдасться заманити Зіґфріда крізь браму в місто й затримати тут, Етельред зможе зайти ззаду. Власне, тому я й залишив ворота відчиненими як запрошення для Зіґфріда. Зачинили б ми їх — і він міг обрати інший вхід у римське місто, й Етельредові не вдалося б провести атаку.
Втім, більшою проблемою було те, що дани, котрі залишилися в місті, почали оговтуватись. Одні вийшли на вулицю, інші збиралися на мурі по обидва боки від бастіону на воротах, себто наступ на нас їм треба було проводити вузькими східцями, що вели від муру до бастіону. Для стримування ворога на кожну сходинку знадобиться по п’ять вояків, по стільки ж — на сходи, що вели з вулиці. На хвильку я замислився над тим, щоб покинути бастіон, та коли бій у брамі піде погано, найвигіднішою позицією буде висока платформа.
— Візьміть двадцять чоловік для утримання бастіону, — сказав я Пірліґу. — Можете взяти і його, — кивнув на Осферта.
Альфредів байстрюк, годний хіба що вбивати калік, був мені не потрібний в арці, де бій буде найзапеклішим. Саме там ми виставимо дві стіни щитів: одна стоятиме лицем до міста, друга — в долину Флеоту, де відбудеться головна зустріч двох стін, у якій, я був переконаний, ми всі загинемо, адже досі не бачив ані ознаки Етельредової армії.
Виникла спокуса втекти. Розкидавши ворогів на вулиці, ми могли запросто відступити тим же шляхом, що й прибули, захопити Зіґфрідів «Приборкувач хвиль» і на ньому перепливти на саксонський берег. Проте я — Утред Беббанбурзький, у якому клекотіла войовнича гординя, а ще я дав слово здобути Лунден. Тому ми залишились.
Уп’ятдесятьох ми зайняли браму. Двадцять чоловік стало лицем до міста, решта — до Зіґфріда. У проході брами було місця лише для восьми вояків, що могли стояти там, зімкнувши щити, тож ми утворили заслони в затінку кам’яної арки. Стеапа командував двадцяткою воїнів, а я зайняв передній ряд стіни, що дивилася на захід.
Покинувши заслін, я вийшов на кілька кроків у бік долини Флеоту. Невелика річка, засмічена від ям дубильників вище за течією, неспішно котила брудні води в Темс. По той берег Зіґфрід, Гастинґ та Ерік нарешті розвернули військо й переходили вбрід, готуючись розчавити мій крихітний загін.
Для них я стояв на самому небокраї. Заслане хмарами сонце було позаду мене, та його бліде світло відображалося від срібних оздоб мого шолома і димчастого візерунка на лезі Подиху Змія. Я стояв з мечем наголо, затиснувши його в правиці, а лівицею тримаючи щита. Отак височів я, закутий у броню славетний лорд, герой, що запрошує вороже військо на бій, ось тільки союзницьких сил на дальньому пагорку досі не було видно.
Я розумів: якщо Етельред відступив, нам всім кінець.
Міцніше стиснувши руків’я Подиху Змія, я глянув на Зіґфрідову групу і тричі торохнув мечем по щиту. Луна відбилася від стіни позаду, я розвернувся й знову став у заслін.
А Зіґфрідова армія, люто заревівши в передчутті легкої перемоги, рвонула вбивати нас.
Якомусь поетові варто було б написати про той бій пісню.
Бо ж для чого ще потрібні поети?
Моя теперішня жінка-дурепа платить їм, аби вони оспівували її бога Ісуса Христа, але варто мені ступити в залу, як усі вони ніяково вмовкають. Вони знають десятки пісень про своїх святих і виводять журливі трелі про день, коли їхнього бога розіп’яли на хресті, та в моїй присутності заводять лише справжніх — тих, що, як розповів мені мудрий священник, були написані про інших героїв, чиї імена прибрали, підмінивши моїм.
Це пісні про криваві бої, воїнів — справжні поеми.