Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 26)

— Мабуть, пізніше, — сказав Стеапа, — а поки що ми битимемося пліч-о-пліч.

А битися нам доведеться. Я це чудово знав, тому торкнувся свого оберега й відправив у темряву молитву з проханням дожити до того дня, коли побачу дитя з чересел Ґізели.

І ми рушили на південь.

 

Капітаном одного з наших двох кораблів був Осрік, котрий забрав мене й отця Пірліґа з Лундена, другого — Ралла, на чиєму судні ми влаштували засідку данам, трупи яких потім розвісили на деревах уздовж річки. Ралла крізь дірку в лунденському мості проходив стільки разів, аж сам не міг злічити.

— Тільки жодного разу вночі, — додав він, коли ми повернулися на острів.

— Але це можливо?

— Це нам, пане, і належить перевірити.

Стерегти кораблі Етельред залишив на острові гарнізон із сотні солдатів, командував якими Еґберт — старий вояк, на чию важливість указував срібний ланцюг на шиї. Коли ми несподівано повернулися, чолов’яга насторожився. Він не довіряв мені й вважав, що я облишив наступ із півночі, бо прагнув Етельредової поразки. Мені ж від нього потрібні були вояки, та що більше я просив, то сильніше він комизився. Мої ж власні вояки тим часом тихенько вантажились на два кораблі, підходячи до них по воді й перелазячи через борт.

— А звідки мені знати, що ти не вернешся просто в Кокгем? — недовірливо перепитав Еґберт.

— Стеапо! — гукнув я. — Скажи Еґбертові, що ми робимо.

— Вбиваємо данів, — гаркнув Стеапа від багаття, відблиски якого танцювали на його кольчузі й у суворих, хижих очах.

— Дай мені два десятки воїнів, — попросив я Еґберта.

Він здивовано подивився на мене й тільки похитав головою:

— Не можу.

— Чого?

— Бо наше завдання — стерегти леді Етельфледу, — пояснив він. — Так наказав лорд Етельред. Ми тут, щоб боронити її.

— Ну то вистав на її кораблі двадцять чоловік, а решту віддай мені.

— Не можу, — впирався Еґберт.

Я зітхнув:

— А от Татвін дав би мені людей.

Татвіном звали командира варти Етельредового батька.

— Ми з ним дружили, — продовжив я.

— Мені це відомо. Я тебе пам’ятаю.

Відповідав Еґберт коротко, чим явно показував, що я йому не подобаюся. В юності мені випало кілька місяців послужити під командуванням Татвіна. Тоді ще я був зарозумілим нахабою і хвальком, тож Еґберт явно досі вважав мене таким. Може, навіть і правильно.

Він відвернувся, як мені здалося, не маючи охоти продовжувати розмову, але виявилося, що увагу його привернула примарно-бліда постать, яка об’явилася біля багать. Це була закутана в білу шубу Етельфледа, котра, помітивши нас, зійшла на берег дізнатися причину нашого повернення. Розпущене волосся спадало їй на плечі золотими прядками. Поруч ступав отець Пірліґ.

— Ви не пішли з Етельредом? — здивовано запитав я, дивлячись на валлійця.

— Його світлість вирішили, що поради їм більше не потрібні, — мовив Пірліґ, — тому попрохали мене лишатися тут і молитись за нього.

— Не попрохав, — поправила Етельфледа, — а наказав.

— Так, — підтвердив Пірліґ, — тож, як бачите, я оце й убрався для молитви.

Одягнений він був у кольчугу й мав при поясі два клинки.

— А ви що тут робите? — спитав він. — Я гадав, вас відправили штурмувати місто з півночі.

— Ми зайдемо з річки і завдамо удару з пристані, — пояснив я.

— Можна з вами? — попросилася Етельфледа.

— Ні.

Така різка відповідь тільки потішила її.

— Чи відомо моєму чоловікові про ваші наміри?

— Він обов’язково про них дізнається, міледі.

Ще раз усміхнувшись, вона підійшла до мене, відгорнула полу мого плаща, припала мені до грудей і вкрилася моєю чорною накидкою зверх своєї білої.

— Я змерзла, — пояснила вона Еґбертові, на лиці котрого від її витівки зринули подив і обурення.

— Ми знайомі давно, — додав я.

— Дуже давно, — підтакнула Етельфледа, обіймаючи мене рукою за стан.

Цього жесту Еґберту видно не було. У себе під бородою я відчував її золоте волосся і трепет стрункого тільця.

— Утред мені як дядько, — сказала вона Еґбертові.

— Дядько, котрий принесе вашому чоловікові перемогу, — звернувся я до неї. — Але для цього мені необхідні люди, а Еґберт не хоче їх мені давати.

— Не хоче? — перепитала вона.

— Каже, все це військо треба йому, щоб охороняти вас.

— Дай йому своїх найкращих воїнів, — дзвінким голоском люб’язно звернулася вона до Еґберта.

— Але ж, міледі, мені велено…

— Ти даси йому своїх найкращих воїнів! — несподівано твердо повторила Етельфледа, виступаючи на світло з-під мого плаща. — Я — донька короля і дружина мерсійського олдермена! — промовила вона гордовито. — Я наказую тобі надати Утредові своїх найкращих вояків! Негайно!

Говорила вона так гучно, що її слова чули всі на острові. Еґберт образився, але змовчав, вирівняв спину і прибрав упевненого вигляду. Пірліґ зиркнув на мене і змовницьки всміхнувся.

— Чи вам бракує мужності битися пліч-о-пліч з Утредом? — звернулася Етельфледа до вартових.

Це була тендітна, бліда чотирнадцятирічна дівчина, одначе твердість у голосі видавала, що в ній тече кров прадавнього королівського роду.

— Батько очікує, що сьогодні ви проявите мужність! — вела далі вона. — Чи, може, мені повернутись у Вінтанчестер і сказати йому, що, поки Утред бився, ви грілися біля багать?

Останнє питання призначалося Еґбертові.

— Двадцять чоловік, — промовив я до нього.

— Дай більше! — владно проказала Етельфледа.

— На кораблі не поміститься більше сорока, — мовив я.

— Значить, дай сорок чоловік! — сказала Етельфледа.

— Міледі, — несміливо повів Еґберт але затнувся, щойно Етельфледа підняла тонку руку.

Обернувшись до мене, вона спитала:

— Лорде Утреде, чи можу я довіритися вам?

Було надзвичайно дивно чути подібне питання від дитини, яку я знав усе її життя, тому, всміхнувшись, я лагідно відповів:

— Можете.

Її обличчя спохмурніло, очі зробилися колючі. Можливо, виною тому був відблиск багаття в них, але зненацька я збагнув, що переді мною більше не дитина, а донька самого короля.