Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 23)

— У тебе б нічого не вийшло, якби другою рукою ти тримав щит, — зауважив Клапа.

— Клапо, що це за дірка в тебе на пиці? — мовив Фінан. — Бридка така, знай відкривається й закривається без упину. Ти в неї ще весь час пхаєш усіляку їжу. Ти можеш її заткати?

Відтак він кинув сокиру Осфертові, але той не впіймав, і зброя ляпнулася в калюжу.

 

Погода зіпсувалася. Полили дощі, вийшла з берегів річка, земля перетворилась на грязюку. Взуття та одяг швидко трухли від вільгості. Рештки зерна в засіках проросли, і довелося відправляти людей на полювання й риболовлю, щоб забезпечити нас харчем.

Вкриті слизом і кров’ю, явились у непривітний, мокрий світ перші телята. З дня на день я очікував прибуття в Кокгем Альфреда з інспекцією, але в ті негожі дні він не полишав Вінтанчестера.

Щоправда, відправив до нас посланця — мертвотно блідого попа, котрий привіз мені зашитий у шкіряну торбину лист.

— Якщо ви не вмієте читати, лорде, я можу… — обачно почав він, поки я розрізав торбу.

— Я грамотний, — відрубав я.

Це не той здобуток, яким слід пишатись, адже грамота потрібна передусім священникам і монахам, проте отець Беокка змалечку різкою привчив мене до літер. Як виявилось, недарма, бо Альфред постановив, аби всі його лорди вміли читати — і не лише щоб слідкувати за словами в молитовниках, які він настирно слав усім у подарунок, а й щоб ознайомлюватися з листами від нього.

Я очікував, що в листі будуть вісті про Етельреда або ж пояснення, чому він ніяк не приведе військо в Кокгем, та натомість побачив там наказ забезпечити по одному попу на кожні тридцять чоловік війська, що виступить на Лунден.

— Нащо це робити? — перепитав я.

— Король піклується про душі своїх підданих, — відказав священник.

— І для того наказує мені взяти з собою зайві голодні роти? Перекажи йому, що я візьму його дурних попів, тільки як він відправить мені збіжжя.

Я повернувся до листа, котрий хоч і був написаний королівським писарем, але з самого низу містив рядок, виведений розмашистим почерком самого Альфреда: «Де Осферт? Він повинен повернутися сьогодні. Відправте його до мене з отцем Кутбертом».

— Ти отець Кутберт? — запитав я в наляканого попа.

— Так, лорде.

— Осферт із тобою не піде, — сказав я. — Він занедужав.

— Занедужав?

— Геть нікудишній став, як шолудивий пес, — додав я. — Мабуть, здохне скоро.

— Але якщо не помиляюсь, я його бачив, — заперечив отець Кутберт, показуючи на відчинені двері, за якими Фінан шпетив Осферта, намагаючись навчити хоч якоїсь майстерності й бойового духу. — Он він, дивіться, — додав піп бадьоро, гадаючи, що цим допомагає мені.

— Довго він не протягне, — повторив я з натиском.

Отець Кутберт хотів сказати щось іще, але, побачивши мій погляд, не спромігся добути й слово.

— Фінане! — гукнув я і, дочекавшись, коли ірландець із мечем у руці зайде в хату, спитав: — Як думаєш, чи довго протягне молодий Осферт?

— За щастя йому буде, якщо хоч день, — відповів Фінан, гадаючи, що я питаю про бій.

— От бачиш? — повернувся я до отця Кутберта. — Він геть плохий, недовго йому залишилося. Перекажи королю, що я сам його поховаю. А ще скажи, що чим довше вичікує мій кузен, тим сильніше укріплюється в Лундені ворог.

— Це все через погоду, лорде, — мовив отець Кутберт. — Лорд Етельред не може роздобути достатньо запасів.

— Скажи йому, що в Лундені є провізія, — мовив я, міркуючи, що лиш марную слова.

Етельред прийшов аж у середині квітня, і разом наші війська сягнули майже восьми сотень душ, із яких менш як від чотирьохсот була хоч якась користь. Решту зібрали з беррокширського фірду та південної частини Мерсії, яку Етельред успадкував від батька — брата моєї матері. Фірд складався переважно з селян, котрі прибули з дроворубськими сокирами й мисливськими луками. Зовсім трохи з них мали мечі та списи, ще менше — хоч якусь броню, міцнішу за шкірянку, а деякі прийшли взагалі без нічого, крім мотик. Гостра мотика може стати в пригоді у вуличній бійці, але нічого не зробить закутому в обладунок вікінгу, озброєному щитом, сокирою, кинджалом та мечем.

З корисних вояків ми мали порівну моєї й Етельредової варти та ще три сотні Альфредових вартових, яких привів грізний велетень Стеапа. Ті натреновані бійці й мали вести бій, а решта слугували лише для кількості й справляння враження чисельності та потуги нашого війська.

Щоправда, в дійсності Зіґфрід та Ерік чудово чітко розуміли нашу справжню силу. Всю зиму і початок весни з Лундена річкою плавало багато подорожніх, частина з яких, безсумнівно, були розвідниками братів, котрі тепер точно знали, скільки людей у нашому розпорядженні і яка частина з них — справжні воїни. Не мав я сумніву і що шпигуни доповіли Зіґфріду, коли ми перетнули річку й вийшли на північний берег.

Перехід здійснили трохи вище од Кокгема, витративши на нього цілий день. Етельред знай нарікав на затримку, проте брід, котрий і так був непрохідний усю зиму, знову поповноводнів, через що коней довелося тягти через нього силою, а припаси перевозити на кораблях — ще й свого Етельред нам не дав, сказавши, що для вантажу він не призначений.

У похід Альфред видав зятеві «Геофонглафа» — найменший зі своїх річкових кораблів. На кормі його, перед самою стерновою платформою, напнули шатро, під яким настелили подушок і шкур, поставили стіл зі стільцями, і цілий день Етельред спостерігав за переходом із затишку, а служники підносили йому наїдки й ель.

Спостерігав за дійством він разом з Етельфледою, котра, на мій подив, супроводжувала чоловіка. Уперше її я побачив, коли вона вийшла на невелику палубу «Геофонглафа» і, помітивши мене, підняла руку в привітанні. Опівдні нас із Ґізелою викликали до її чоловіка, котрий, привітавши Ґізелу як стару знайому, заметушився довкола неї й наказав принести їй шубу. Подивившись трохи на метушню, Етельфледа звернула голову в мій бік.

— Повернетесь у Вінтанчестер, міледі? — спитав я в неї.

Оскільки вона була вже доросла і заміжня за олдерменом, її належало називати «міледі».

— Я їду з вами, — м’яко відказала вона.

Такого повороту я не очікував.

— Ви їдете… — почав був я, але не зміг закінчити.

— Так хоче мій чоловік, — промовила вона дуже формально, але тут же всміхнулась, і я побачив стару добру Етельфледу. — І я цьому рада, бо хочу подивитися бій.

— Леді не місце на полі бою, — твердо сказав я.

— Не лякай мені жінку, Утреде! — погукав з того боку палуби Етельред, котрий чув мої останні слова. — Їй ніщо не загрожуватиме, я це гарантував.

— Війна — не жіноча справа, — наполіг я.

— Вона бажає бачити нашу звитягу, — відповів Етельред, — а інакше й не буде, еге ж, качечко моя?

— Кря-кря, — промовила Етельфледа, та настільки тихо, що почув це лиш я.

У голосі її прозвучала невимовна туга, та коли я глянув на неї наступної миті, вона вже люб’язно всміхалася до свого чоловіка.

— Якби можна було, я б теж поїхала, — сказала Ґізела, торкаючись живота, з якого ще не було видно її вагітності.

— Але тобі не можна, — мовив я, за що отримав від неї жартівливу гримаску, аж тут з носа «Геофонглафа» до нас долинув сердитий крик:

— Лайдак саксонський, не дасть людині поспати! Ти мене розбудив!

Отець Пірліґ вклався покуняти під невеликою платформою на носі корабля, але якийсь сердега ненароком його потривожив. Виповзши на світло, валлієць закліпав і вирячився на мене.

— Боже правий, — промовив він з огидою в голосі, — та це ж лорд Утред!

— А я думав, ви в Східній Англії, — гукнув до нього я.

— Я там був, але король Етельстан відправив мене сюди, аби ви, безтолкові сакси, не обмочили собі штанці, побачивши норманів на лунденському мурі.

Мені знадобився час, аби згадати, що Етельстан — то християнське ім’я Ґутрума. Вдягнений у брудну сорочку, що туго обтягувала товсте пузо, на якому висів дерев’яний хрест, Пірліґ подибав до нас.

— Добрий ранок, міледі, — бадьоро привітався він з Етельфледою.

— Вже день, отче, — відповіла Етельфледа, і з теплоти в її голосі мені стало зрозуміло, що з валлійським священником вона приязна.

— Та невже? Господи милосердний, оце я заспався. Леді Ґізело, радий вас бачити. Хай простить Господь мене грішного, але тут зібралися найперші вродливиці! — мовив він, оглядаючи жінок. — Аби не дощ, я б уже подумав, що вознісся в рай. Мілорде, — привітався він з моїм двоюрідним братом, і з тону я зрозумів, що чоловіки між собою не ладнають. — Вам треба порада, мілорде?

— Не треба, — різко відрубав Етельред.

Отець Пірліґ осміхнувся до мене:

— Альфред прислав мене як радника. — Він почухав покусане блохами черево. — Тепер я радник лорда Етельреда.

— І я.

— Безперечно, лорд Утред радитиме те саме, що і я, — вів далі Пірліґ, — саме тому мусимо нестися, наче сакс, який побачив валлійський клинок.

— Себто нам треба рухатися швидко, — пояснив я Етельредові, котрий і так розумів, про що каже валлієць, й на мої слова уваги не звернув.

— Ви навмисне нас ображаєте? — суворо запитав він у Пірліґа.

— Так, пане, — вищирився той, — навмисне!