Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 20)

— Не можна… — почав був Беокка, а тоді заткався, коли ми з Фінаном обидва крутнулись до нього.

— Бери Осферта, — наказав я Фінану, — видай йому одіж, годящу для чоловіка, і зброю.

Оглянувши Осферта з сумнівом, Фінан перепитав:

— Зброю?

— У ньому тече кров воїна, — мовив я, — тож мусимо навчити його битися.

— Слухаюсь, пане, — відказав Фінан, і з його тону було ясно, що він вважає мене несповна розуму.

Втім, подивившись на гроші, які я йому дав, він уздрів деякий зиск для себе і всміхнувся.

— Зробимо з нього вояка, — промовив він, навіть не приховуючи, що бреше, і повів Осферта за собою.

Відтак Беокка перекинувся на мене:

— Ви розумієте, що накоїли?

— Так, — відповів я.

— Вам відомо, хто цей юнак?

— Королівський байстрюк, — відрубав я безцеремонно, — тому я зробив Альфредові послугу.

— Яку? — сердито запитав Беокка. — Яку таку послугу ви йому зробили?

— По-вашому, як довго він протримається, коли я поставлю його в стіну щитів? — спитав у нього я. — Гадаєте, багато часу треба буде данському клинку, щоб випатрати його, як рибину? Ось це, отче, і є послуга. Тому я щойно звільнив вашого любого короля від байстрюка, котрий інакше принесе йому самі неприємності.

І на тому ми відправилися на бенкет.

 

Як я й очікував, весільний бенкет виявився вбогим. Наїдки в Альфреда ніколи не були смачними, рідко — різноманітними, а ель подавали завжди слабенький. Там виголошували промови, жодної з яких я не чув, співали арфісти, чиї пісні до мене не долинали.

Я балакав зі знайомими, відповідав сердитим поглядом усіляким попам, котрі несхвально зиркали на мій оберіг, а тоді забрався на поміст біля чільного місця столу, щоб поцілувати Етельфледу. Вона в той день випромінювала щастя.

— Я найщасливіша дівчина на світі, — сказала вона мені.

— Тепер ви жінка, — відповів я, з усмішкою розглядаючи її по-жіночому зібране волосся.

Вона прикусила нижню губу, засоромилась, а тоді бешкетно вищирилась, коли до нас підійшла Ґізела. Вони обійнялися, золоте волосся супроти чорного, а на мене тим часом кисло глипнула Ельсвіта, Альфредова сварлива жінка. Я вклонився їй:

— Вітаю з радісним днем, міледі.

Ельсвіта промовчала. Сиділа вона біля мого кузена, котрий, тицьнувши в мій бік свинячим ребром, звернувся до мене:

— Треба обговорити одне діло.

— Треба, — погодився я.

— Треба, лорде, — різко поправила мене Ельсвіта. — Лорд Етельред — олдермен мерсійський.

— А я лорд Беббанбурзький, — відказав я не менш різко. — То як поживаєш, брате?

— Розкажу тобі про наші плани завтра зранку, — мовив Етельред.

— А я думав, король хоче бачити нас сьогодні, — сказав я, не нагадуючи йому, що розробку плану захоплення Лундена Альфред доручив мені.

— Сьогодні в мене дещо інші справи, — відповів Етельред, позираючи на свою молоду, і на коротку мить його погляд зробився хижацький, дикий, аж тут він посміхнувся до мене. — Вранці, після молитви, — додав він і змахнув ребром, відпускаючи мене.

Того вечора в таверні «Два журавлі» нам з Ґізелою постелили в покоях для високих гостей. Мовчки ми лежали близенько, я обіймав її одною рукою. Крізь дошки в підлозі до нас просочувалися дим з вогнища в залі та співи відвідувачів. Діти спали в іншому кутку кімнати разом із нянькою Стіорри, в соломі над нами шурхотіли миші.

— Напевно, зараз, — озвалася Ґізела, порушуючи тишу.

— Зараз?

— Крихітка Етельфледа стає жінкою, — пояснила вона.

— Вона не могла дочекатися, коли це станеться, — бовкнув я.

Ґізела похитала головою.

— Він кинеться на неї, як той вепр, — прошепотіла вона.

Я не відповів. Ґізела поклала голову мені на груди, і на уста мої лягло її волосся.

— Кохання має бути ніжним, — додала вона.

— Воно і є ніжне, — сказав я.

— З тобою — так, — відповіла вона, і на хвильку мені здалося, ніби вона плаче.

Я погладив її волосся:

— Що трапилося?

— Просто вона мені подобається.

— Етельфледа?

— На відміну від нього, вона має дух.

Вона подивилася на мене, і в темряві я побачив блиск її очей.

— Ти ніколи не казав мені, що у «Двох журавлях» дім розпусти.

— У Вінтанчестері й так складно знайти нічліг, — мовив я, — а для всіх гостей — і поготів. Так що нам несказанно пощастило знайти цей куток.

— А ще тебе тут добре знають, Утреде, — докірливо кинула вона.

— Бо, крім усього, це ще й таверна, — сказав я на свій захист.

Гигикнувши, вона простягла довгу тонку руку й відчинила вікно, за яким на погожому небі яскраво мерехтіли зорі.

Таке саме ясне небо було і зранку, коли я прибув до палацу, скинув зброю при вході й у супроводі молодого, але страшенно діловитого ченця зайшов в Альфредову келію. В тій тісній голій кімнатці, заваленій пергаментами, ми зустрічались не раз. Король уже чекав на мене, у коричневій накидці, через яку сам скидався на монаха. Був з ним і Етельред — при зброї, бо такий привілей йому надавав титул олдермена мерсійського. У приміщенні перебував ще й третій — валлійський чернець Ассер, котрий зирив на мене з неприхованою зневагою. Це був кощавий коротун зі страшенно блідим, чисто виголеним лицем. Він мав підстави ненавидіти мене. Познайомилися ми у Корнвалумі, куди я прийшов з набігом на королівство, в яке його призначили послом, і навіть спробував убити його, хоч і безуспішно. Про цей промах я пошкодував на все життя. У відповідь на його кислий погляд я обдарував його щиросердою посмішкою, знаючи, як це його дратує.

Не відриваючи голови від роботи, Альфред мовчки махнув мені пером. Цей жест, видно, був за привітання. Король стояв за високою стійкою, котру використовував як письмовий стіл, і якийсь час я тільки й чув шкрябання пера по шкірі. Самовдоволений, Етельред стояв, аж лускаючи з пихи, що, втім, було звичним для нього станом.

— De consolatione philosophiae, — озвався Альфред, не підводячи голови.

— Схоже, піде дощ, мілорде, — відповів я. — Небо на заході в серпанку, вітер сильний.

Він кинув на мене роздратований погляд.

— Чи є щось бажаніше й любіше в житті, аніж служити своєму королю і бути поряд з ним? — запитав він.

— Нічого! — запопадливо випалив Етельред.

Вражений, я промовчав. Альфред завжди полюбляв формальності й добрі манери, та лестощів не схвалював; проте останнє питання вказувало на те, що він прагне, аби я висловив йому своє захоплення. Побачивши мій подив, король зітхнув.

— Це питання поставлено в роботі, яку я нині переписую, — пояснив він.

— Не можу дочекатися, щоб почитати її, — поспішно бовкнув Етельред.

Ассер не казав нічого, тільки буравив мене чорними валлійськими очиськами. Кмітливості йому було не позичати, а от надійності він мав не більше за каліченого тхора.

Альфред поклав перо: