Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 16)

Валлієць тільки усміхнувся на мої слова і кинув поглядом на птахів, що плавали по воді.

— Я розумів, що маю не більше двох-трьох ударів, перш ніж він збагне, що я вмію битись, і спустить з мене шкуру.

— Це правда, — погодився я, — але я знав, що ви встигнете завдати тих трьох ударів, і цього виявилось достатньо.

— Дякую вам за це, Утреде, — промовив він, відламав кусень сиру і простягнув мені. — Як поживаєте?

— Нудно.

— Чув, ви одружилися?

— Але нудно мені зовсім не від того, — поспішив запевнити я.

— Це добре! А я — що я? На дух своєї жінки не зношу. Господи всемогутній, ото гадюка язиката! Аж черепиця кришиться від її вереску! Ви ж із моєю жінкою не знайомі?

— Ні.

— Буває, кляну Господа за те, що забрав у Адама ребро й зробив із нього Єву; а тоді як гляну на якусь молодичку, то серце так і тьохне, а сам думаю, що Бог таки знав, що робить.

Я посміхнувся:

— А я думав, християнські священники покликані служити прикладом для інших.

— А що поганого в милуванні творіннями Божими? — обурився Пірліґ. — Надто коли вони молоді, з кругленькими цицями й добрими пухкенькими задками? Грішно відвертатися від такої краси. — Він усміхнувся, а тоді знову посерйознішав: — Я чув, ви були в полоні.

— Був.

— Я за вас молився.

— І я вам за це вдячний, — щиро відповів я, бо християнському богу хоч і не поклонявся, але, як той Ерік, потайки остерігався, що він таки має силу і з молитов до нього може бути користь.

— Чув я й що звільнив вас Альфред, — продовжив Пірліґ.

Я промовчав. Як завше, не хотілося визнавати, що завдячую чимось Альфредові, але довелося-таки це зробити:

— Так, він відправив людей, щоб звільнили мене.

— І оце так, лорде Утреде, ви йому віддячили: назвавшись королем Мерсії?

— Ви це вже чули? — обережно спитав я.

— Аякже! Той норманський гевал горланив про це мені просто над вухом. То ви справді король мерсійський?

— Ні, — відповів я, стримуючись, щоб не додати «поки що».

— Так я і знав, — пом’якшився Пірліґ, — інакше вже давно б про це почув, еге ж? Та й не думаю, що ви колись станете ним без Альфредового схвалення.

— Альфред, коли так хоче, хай насцить собі в горлянку, — буркнув я.

— І, звичайно, я мушу переказати йому почуте, — зауважив Пірліґ.

— Так, — буркнув я, — мусите.

Я сперся на борт корабля і подивився на спини веслярів. Пильнував я й ознак переслідування, очікуючи щомиті побачити військовий корабель, що на довгих веслах нестиметься вздовж берега. Проте ніде понад затяжними рукавами річки не помітив жодної щогли, а отже, Еріку таки вдалося переконати брата не мститися за приниження від Пірліґа.

— І хто ж це таке вигадав, щоб ви посіли мерсійський престол? — спитав Пірліґ і, не дочекавшись відповіді, сам додав: — Зіґфрід, еге ж? Це він вигадав таку нісенітницю.

— Нісенітницю? — невинно перепитав я.

— Він не дурний, — мовив Пірліґ, — а брат його — то й поготів. Вони чудово розуміють, що Етельстан тихенько доживає віку в Східній Англії, і хочуть знати, хто прийде після нього. В Мерсії короля немає, але він так просто її не візьме. Мерсійські сакси чинитимуть опір, на підмогу їм прийде Альфред, і брати Турґільсони не вистоять перед саксонським натиском! Тож Зіґфрід і вигадав спочатку взяти Східну Англію, за нею — Мерсію, а тоді вже й сам Вессекс. Для цього йому потрібно, щоб із Нортумбрії своє військо привів ярл Раґнар.

Мене приголомшило, що Пірліґ, котрий дружить з Альфредом, знає все про плани Зіґфріда, Еріка та Гастинґа, але я не показав цього.

— Раґнар не битиметься, — тільки й кинув я, намагаючись покласти розмові край.

— Хіба що ви його про це попросите, — мовив Пірліґ уїдливо, але я тільки знизав плечима. — І що ж може запропонувати вам Зіґфрід? — провадив він і тут же сам відповів: — Мерсію.

Та я тільки поблажливо всміхнувся:

— Це все занадто складно.

— Зіґфрід і Гастинґ плекають мрію посісти престол, — сказав Пірліґ, не зважаючи на мої слова. — Проте тут лише чотири королівства! Їм не взяти Нортумбрію, бо не дасть Раґнар, Мерсію — Альфред. Проте Етельстан уже старий, тому вони можуть захопити Східну Англію. А тоді чого б не завершити справу, здобувши Вессекс? Зіґфрід каже, що планує посадити на трон Альфредового безпутного небожа, щоб сакси вгамувалися на кілька місяців, перш ніж він його вб’є. На той час Східною Англією вже правитиме Гастинґ, Мерсією — ще хтось, ймовірно ви, а тоді вони, безсумнівно, підуть на вас війною і розділять королівство між собою. І це, лорде Утреде, не такий уже й поганий план! І хто ж пристане до таких розбійників?

— Ніхто, — збрехав я.

— Або ж той, хто щиро переконаний, що на його боці доля, — нібито ненароком кинув Пірліґ, а тоді зиркнув на мене. — Ви бачили мерця? — недбало запитав він, аж я, вражений, не знайшовся з відповіддю й тільки вирячився на його одутле, обвітрене лице. — Його звуть Бйорн, — промовив валлієць, запихаючи в рот черговий шмат сиру.

— Мертві не брешуть, — випалив я.

— На відміну від живих! Боже збав, скільки брешуть живі! Навіть я брешу, лорде Утреде, — змовницьки посміхнувся він. — Написав жінці листа, що в Східній Англії їй не сподобається!

Він зареготався. Альфред відправив Пірліґа в Східну Англію, бо той священник і знає по-данському, тому міг навчати Ґутрума християнському вченню.

— А їй тут би ще й як сподобалося! — повів далі Пірліґ. — Тепліше, ніж удома, і хоч би де тобі одна гора. Рівно й вогко — ось як воно тут, у Східній Англії, і горбак нема! А моя дружинонька ніколи не любила гір — мабуть, тому я й віднайшов Господа. Жив собі в горах, тільки б подалі від неї й поближче до Бога. Бйорн не мертвий.

Останні три слова він промовив несподівано різко, на що я огризнувся не менш грубо:

— Я його бачив.

— Ви бачили, як чоловік встає з могили, не більше.

— Я його бачив! — натиснув я.

— Атож, бачили! Але ні на мить не задумалися, що воно таке, еге ж? — суворо запитав валлієць. — Перед тим як привести вас, Бйорна поклали в могилу й легенько присипали землею, а дихав він крізь очеретину!

Я пригадав, як, ставши рівно, Бйорн щось виплюнув: не струну арфи, а інший предмет. Я сприйняв ту річ за грудку землі, однак була вона світліша. І коли в ту мить я про те не замислився, то зараз, на палубі «Лебедя», збагнув, що мене розіграли звичайнісіньким фокусом, і відчув, як руйнується моя мрія. Не бути мені королем.

— Звідки вам усе це відомо? — скрушно запитав я.

— Король Етельстан не дурний і скрізь має розвідників, — відказав Пірліґ, кладучи руку мені на плече. — Правдоподібно виглядало?

— Дуже, — розчаровано промовив я.

— Він служить Гастинґу. Якщо колись упіймаємо його — відправимо в пекло по-справжньому. Що він вам сказав?

— Що я стану королем Мерсії, — тихо мовив я.

Мені напророчили бути королем над саксами й данами, ворогом валлійцям, володарем межиріччя, паном своїх володінь.

— Я йому повірив, — додав я понуро.

— Але як вам стати королем Мерсії, якщо того не захоче Альфред? — запитав Пірліґ.

— Альфред?

— Ви зв’язані з ним присягою.

Було соромно визнавати правду, але іншого вибору я не мав:

— Так.

— Тому я й мушу розповісти йому все, — суворо сказав Пірліґ. — Порушення клятви, лорде Утреде, не жарти.

— Це правда, — погодився я.

— І якщо я скажу Альфредові, він матиме право вас стратити.

Я знизав плечима.