Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 13)

Зненацька крутнувшись, він гукнув:

— Еріку! Чи ти завстидався?

Його брат вийшов з юрби. Мав він таке ж чорне кошлате волосся, тільки цупко зібране на потилиці та обв’язане шворкою, і стрижену бороду.

Був молодий, десь двадцять або двадцять один, а з широкого обличчя дивилися ясні очі, повні цікавості та щирості.

І якщо я здивувався, що мені подобається Зіґфрід, то визнати прихильність до Еріка було зовсім не дивно. Подібно до Ґізелиного брата, він належав до тих людей, які припадають тобі до вподоби від першої зустрічі.

— Я Ерік, — привітався він.

— Він мій радник, голос сумління і брат, — додав Зіґфрід.

— Сумління?

— Ерік нізащо б не стратив людину за брехню, так, брате?

— Так, — підтвердив Ерік.

— Дурний, але я люблю його таким, як є, — засміявся Зіґфрід. — Та й сили йому не позичати, лорде Утреде. У бою він як той ніфльгеймський демон.

Поплескавши брата по плечу, він узяв мене під лікоть і повів до хреста, котрий у цьому місці виглядав зовсім недоречно.

— Тут у мене полонені, — пояснив він, наближаючись до хреста, під яким я побачив п’ятьох чоловіків, що стояли навколішки зі зв’язаними за спиною руками. В них позабирали куртки, зброю й сорочки, залишивши в самих штанях. Усі тремтіли на холоді.

Хрест поставили щойно, грубо збивши з двох дошок і встромивши в наспіх викопану яму, від чого він похилився. При його основі лежали товсті цвяхи та великий молоток.

— Скрізь на своїх ідолах, різьбленнях і оберегах вони зображують смерть на хресті, — пояснив Зіґфрід. — От тільки я такої страти ще не бачив. А ти?

— Ні, — зізнався я.

— Не второпаю, як цим можна вбити, — щиро не розумів він. — Лише три цвяхи! Мені у битвах, бувало, й гірше діставалося.

— І мені, — підтакнув я.

— Оце ж я й подумав перевірити! — бадьоро виснував він і кивнув великою головою на бранця, що був найближче до основи хреста. — Ті двоє негідників з правого боку — християнські попи. Приб’ємо котрогось одного і подивимося, чи здохне. Я поставив десять срібняків, що нічого з ним не станеться.

Я не міг як слід роздивитися двох священників, бачив лише, що в одного велике черево. Він стояв навколішки, звісивши голову — але не в молитві, а тому, що був страшно побитий. Голі спину та груди йому вкривали синці й садна, а каштанове витке волосся злиплося від крові.

— Хто вони? — спитав я в Зіґфріда.

— Хто ви? — гаркнув він до полонених, а не отримавши відповіді, сильно хвицнув того, що стояв найближче, ногою по ребрах. — Хто ти? — повторив він.

Чоловік підняв голову. Був уже в літах — щонайменше сорок років — і мав зоране глибокими зморшками лице, на якому відбилася покора людини, котра розуміє, що їй не жити.

— Ярл Сітрік, — сказав він, — радник короля Етельстана.

— Ґутрума! — пронизливо крикнув Зіґфрід. У тому крику лунала чиста ненависть, що з’явилася мовби нізвідки. Замість привітного веселуна переді мною миттю постав лютий демон. Бризкаючи слиною, він повторив: — Ґутрума! Його звуть Ґутрум, лайдак ти клятий!

На тому він загилив Сітрікові в груди, і сили того удару було достатньо, щоб зламати ребро.

— Як його звуть? — перепитав він.

— Ґутрум, — відказав Сітрік.

— Ґутрум! — прокричав Зіґфрід, ще раз буцаючи старого.

Уклавши мир з Альфредом, Ґутрум прийняв християнство і взяв собі християнське ім’я Етельстан. Проте я досі називав його Ґутрумом, як і Зіґфрід, котрий так розійшовся, що, здавалося, намагався забити Сітріка на смерть. Сердешний дідуган відчайдушно ухилявся від ударів, але Зіґфрід звалив його на землю, і тому було вже не втекти. Ерік якийсь час байдуже спостерігав за братовим гнівом, а тоді підійшов, узяв його за руку, і здоровань дозволив себе відтягти.

— Падло! — крикнув він на старого, що стогнав у грязюці. — Кличе Ґутрума по-християнському! — пояснив він мені.

Зіґфріда аж трусило від люті, очі його звузились, обличчя викривилось, та, потроху опанувавши себе, він знову закинув руку мені на плече.

— Ґутрум прислав їх до мене з наказом залишити Лунден, — сказав він. — Та це не Ґутрумове діло! Лунден не належить Східній Англії, це мерсійська земля, власність короля Утреда Мерсійського!

Уперше мене назвали королем привселюдно, і мені сподобалося чути ці слова: «король Утред». Зіґфрід крутнувся до Сітріка, в котрого кров тепер стікала і з губ:

— Що переказав Ґутрум?

— Що місто належить Мерсії і ви повинні піти, — вичавив із себе Сітрік.

— Хіба що король Утред дозволить нам зостатися? — усміхнено докинув Ерік.

Я не сказав нічого. Чути цей титул було добре, але страшенно дивно, мовби я не приймав долі, заготованої прялями.

— Альфред не дозволить вам залишитися, — знайшов у собі сили сказати інший бранець.

— А до Альфреда мені яке діло? — гмикнув Зіґфрід. — Коли так хоче, хай веде своє військо сюди на погибель.

— Це ваша остаточна відповідь, пане? — сумирно уточнив полонений.

— Моєю відповіддю будуть ваші відрубані голови, — гарикнув Зіґфрід.

Я перевів погляд на Еріка — молодшого, зате явно розумнішого з братів, — але він тільки знизав плечима:

— Якщо вліземо в переговори, дамо ворогові час зібрати армію. Краще виявити твердість.

— Ви потягнете війну проти Ґутрума й Альфреда? — запитав я.

— Ґутрум не битиметься, — запевнив мене Ерік. — Він тільки погрожує, але воювати не полізе. Він старіє, лорде Утреде, тому хоче сповна насолодитися часом, що йому залишився. Коли ж ми відправимо йому відрубані голови, гадаю, він чітко зрозуміє наше послання: якщо поткнеться сюди, наверне загрозу на власну голову.

— А як щодо Альфреда?

— Той занадто обачний, — відказав Ерік.

— Так.

— Тому запропонує викуп, щоб ми забралися з міста.

— Можливо.

— Гроші ми, напевно, приймемо, — додав Зіґфрід, — а от піти нікуди не підемо.

— До літа Альфред не нападатиме, — не зважаючи на брата, вів далі Ерік, — а до того часу, лорде Утреде, ми сподіваємося, ви з ярлом Раґнаром уже будете на півдні Східної Англії. Закрити очі на таку загрозу Альфред не зможе, і йому доведеться виступити вже проти наших об’єднаних сил, а не одного лунденського гарнізону. Отоді вже нашим завданням буде вбити Альфреда й поставити замість нього його небожа.

— Етельвольда? — зневажливо перепитав я. — Він безтолковий гультіпака.

— Гультіпака чи ні, а сакс на престолі полегшить нам завоювання Вессексу, — промовив Ерік.

— Допоки він буде вам потрібний, — додав я.

— Допоки він буде нам потрібний, — також підтвердив Ерік.

Пузатий священник з другого краю уважно нас слухав. Підняв голову до мене, тоді — до Зіґфріда, котрий помітив його погляд:

— Чого вилупився, козел?

Священник не відповів, ще раз зиркнув на мене і похилив голову.

— От з нього й почнімо, — сказав Зіґфрід. — Приб’ємо до хреста і подивимося, чи сконає.

— Може, хай краще б’ється? — запропонував я.

Зіґфрід вибалушився на мене, не розуміючи того, що почув.

— Нащо йому битися? — перепитав він.

— Отой другий піп кістлявий, його буде легше прибити до хреста, — пояснив я. — А цьому слід дати меча, і хай б’ється.