Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 8)

— Довіряєш йому? — запитав ірландець, киваючи на Гуду.

Я стенув плечима.

— Його володар виконує наказ Зіґфріда та Гастинґа, — сказав я. — З Гастинґом ми знайомі. Колись я врятував йому життя, тож усе це неспроста.

Фінан замислився на хвильку.

— Ти врятував йому життя? Як?

— Звільнив від фризів і взяв з нього присягу вірності.

— Яку він порушив.

— Саме так.

— Отже, довіряти Гастинґові не можна, — впевнено промовив Фінан.

Я промовчав. З дальнього краю пустого пасовиська, готові тікати будь-якої миті, насторожено стояли три олені. Ми проїздили порослою стежкою попід живоплотом, у якому цвіли крокуси.

— Їм потрібен Вессекс, — продовжив Фінан. — Вони розуміють, що здобудуть його лише боєм, і знають, що ти — найкращий Альфредів воїн.

— Що їм дійсно треба — це кокгемський бург, — поправив я.

В обмін на який вони пропонують мені мерсійську корону, хоча про останнє я вирішив не розповідати Фінану і взагалі нікому. Тільки Ґізела знала це. Звісно, бургом прагнення норманів не вичерпувалися. Вони хотіли собі Лунден, бо так здобудуть укріплене місто на березі Темсу, однак стояв він на мерсійському боці й не міг допомогти їм завоювати Вессекс. Та отримавши від мене Кокгем, вони здобудуть на південному березі форт, із якого можна буде чинити набіги вглиб Вессексу. Альфредові доведеться щонайменше заплатити їм викуп, щоб вони пішли з Кокгема, тому нормани очікували неймовірно збагатитися, навіть якщо не вдасться скинути короля з престолу.

Правда, мені здавалося, що Зіґфріда, Еріка та Гастинґа саме лиш срібло мало цікавить. Їхній омріяний трофей — Вессекс, а для його підкорення потрібне військо. Чекати допомоги від Ґутрума було марно, Мерсія розривалася між данами і саксами, тож там їм нізащо не набрати вдосталь вояків, котрі б погодилися залишити свої домівки без охорони; проте далі за Мерсією пролягала Нортумбрія, на чолі якої стояв данський король, а в його розпорядженні перебував славетний данський вояк. Король той був Ґізелиним братом, а вояк — моїм другом Раґнаром. Отже, підкупивши мене, заколотники сподівалися втягти у свою війну ще й Нортумбрію, аби данська північ завоювала саксонський південь. Ось чого вони насправді прагнули. Дани мріяли про це, скільки я себе пам’ятав. Від мене вимагалося лише порушити обітницю, дану Альфредові, й посісти мерсійський престол — і тоді землі, які дехто називав Англією, остаточно перетворяться на Данію. Для того власне, міркував я, і кликав мене мрець.

До Веклінґастрету ми дісталися, коли сонце схилилося над заходом. Римляни укріпили дорогу, вимостивши її бруком і облямувавши камінням по краях, і роботу цю досі було подекуди видно серед бляклої зимової трави. Обіч шляху стояв порослий мохом камінь із написом: «Durocobrivis V».

— Що це означає? — запитав я в Гуди.

— Ми називаємо це місце Дунастополь, — відказав він, знизавши плечима, мовляв, усім до цієї місцини байдуже.

Ми перетнули дорогу. В королівстві, де є якась влада, я б очікував зустріти вартових, котрі патрулюватимуть шлях для захисту подорожніх, одначе там не було ані душі, тільки граки кружляли над ліском неподалік, на заході застували небо сріблясті хмари, а попереду над Східною Англією купчилася важка, понура темрява. На півночі, у бік Дунастополя, лежали низькі пагорби, і Гуда повів нас у той бік, а далі — в довгу долину, втикану голими яблунями. Допоки ми добули до Ейлафового маєтку, встигло споночіти.

В Ейлафа мене зустріли так, наче я вже король. При брамі на нас чекали служники, готові перейняти коней, а ще один схилився на порозі з мискою води й ганчіркою, щоб я помив руки. Розпорядник узяв мої меч та кинджал — Подих Змія й Осине Жало — з таким виглядом, мовби виправдовувався за традицію, що забороняє заходити в оселю озброєним. Та це гарний звичай, оскільки криця й ель — далеко не найкраще поєднання.

У маєтку було людно. Всередині зібралося щонайменше чотири десятки чоловіків, одягнених переважно в шкірянки й кольчуги. Вони стояли довкола вогнища, що яскраво горіло посеред зали, коптячи великі сволоки під стелею. Коли я зайшов, дехто вклонився, інші ж пильно оглядали мене, поки я прямував привітатися з господарем, котрий разом із дружиною й двома синами чекав біля багаття, а поруч із ним стояв усміхнений Гастинґ. Служник підніс мені ріг елю.

— Лорде Утреде! — голосно привітав мене Гастинґ, аби кожен присутній у залі почув, хто я.

Усміхався Гастинґ бешкетно, немовби ми з ним удвох поділяли якийсь таємний жарт. Він мав золотисте волосся, кутасте лице й великі очі, вдягнений був у зелену накидку з тонкого руна, застібнуту на товстий срібний ланцюжок. Руки прикрашали численні браслети з золота й срібла, на високих чоботях красувалися срібні пряжки.

— Радий бачити вас, пане, — промовив він, легенько кланяючись.

— Живий-здоровий, Гастинґу? — спитав я в нього, не дивлячись на хазяїна.

— Живий-здоровий, пане.

— Воно й не дивно, — сказав я, — бо востаннє ми бачилися при Етандуні.

— Пригадую, пане, негожий випав тоді день, — відповів Гастинґ.

— Ти драпав звідтіля, як той заєць, Гастинґу.

Його обличчя затьмарила тінь. Я звинуватив його в боягузтві, проте він на те заслужив, бо зрадив присязі й покинув мене. Ейлаф, зачувши біду, прокашлявся. Він був огрядний, височезний, а яскравішої барви рудого волосся я ще не бачив ні в кого. Кучеряве, як і борода чоловіка, воно полум’яніло, наче справжній вогонь. Однак, попри зріст і кремезність, Ейлаф Рудий, як прозвали його, виглядав однаково меншим за Гастинґа, котрий аж сяяв від упевненості у власних силах.

— Вітаю вас, лорде Утреде, — озвався хазяїн.

Але я його не слухав. Темний, як хмара, Гастинґ не зводив з мене пильного погляду, аж тут врешті я осміхнувся й повів далі:

— Однак того дня змушене було відступати все Ґутрумове військо, а ті, що лишилися стояти, всі загинули. Тож добре, що ти врятувався.

Це викликало в нього усмішку.

— При Етандуні я вбив вісьмох, — заявив він, аби його вояки знали, що він не боягуз.

— У такому разі я радий, що того дня нам не випало схрестити клинків, — підсумував я, згладжуючи шпильку нещирими лестощами. Повернувшись до рудого Ейлафа, я спитав: — А ти був при Етандуні?

— Ні, пане, — озвався він.

— Ти пропустив рідкісну битву, — сказав я. — Так, Гастинґу? Пам’ятний був бій!

— Різанина в страшну зливу, пане, — підтакнув Гастинґ.

— Відтоді я кульгаю, — мовив я і не збрехав, хоч це було майже непомітно і не завдавало мені незручностей.

Відтак мене представили ще трьом данам. Усі були добре вдягнені й мали на руках браслети — показник звитяжності. Тепер уже не пригадую їхніх імен, але чоловіки прибули туди задля знайомства зі мною й привели своїх послідовників. З того, як Гастинґ мене представляв, я бачив, що він хвалиться знайомством: доводить, що коли вже я пристав до нього, вони теж можуть приєднуватись. У тій оселі він готував повстання.

— Хто ці люди? — спитав я в нього, відвівши вбік.

— Володарі угідь та людності з цього терену Ґутрумового королівства.

— Вам потрібні їхні вояки?

— Нам потрібне військо, — тільки й відповів він.

Я зміряв його поглядом. Отже, цей бунт спрямовувався не лише проти Ґутрума Східноанглійського, а й проти Альфреда Вессекського, тож, щоб заколот увінчався успіхом, мечі, сокири й списи повинні бряжчати по всій Британії.

— А якщо я відмовлюся пристати до вас? — запитав я.

— Пристанете, пане, — промовив він упевнено.

— Та невже?

— Сьогодні, пане, з вами говоритиме мрець.

Гастинґ усміхнувся, і тут же Ейлаф сповістив нас, що все готово.

— Піднімемо мерця, — проголосив урочисто Гастинґ, беручись за оберіг на шиї, — а вже потім побенкетуємо. — Показавши на двері в задній частині зали, він додав: — Прошу, пане, прошу.

Так я подався на зустріч із мерцем.

 

Гастинґ вивів нас у темряву, і я подумав, що легко в такому мороці стверджувати, ніби мрець піднімається з могили. Хіба там щось побачиш? Його ж буде тільки чутно, але не видно, і я вже був готовий висловити невдоволення, аж ось із маєтку вийшли Ейлафові люди зі смолоскипами, котрі освітили вогку ніч навкруги. Відтак нас повели повз свинарник, і очі тварин світилися від відблисків вогню. Поки ми були в домі, пройшов дощ — швидкоплинна зимова злива, однак з голих гілок досі крапала вода. Стривожений передчуттям чарів, які нам збиралися показати, Фінан тримався близько до мене.

Спустившись гіркою, ми вийшли на невелике пасовище, край якого стояла ніби повітка. Смолоскипами підпалили кілька куп хмизу, котрі швидко спалахнули, освітивши дерев’яні стіни й солом’яну стріху повітки. Коли вогонь розгорівся, я нарешті побачив, що це ніяке не пасовисько, а цвинтар. Тут і там серед трави виднілися горбики, а всю ділянку обводила огорожа, що не давала тваринами розкопувати могили.

— Тут колись була наша церква, — киваючи на будівлю, яку я був сприйняв за сарай, пояснив Гуда, котрий зненацька виник біля мене.

— Ти християнин? — запитав я.

— Так, пане. Проте ми залишилися без священника. — Він перехрестився. — Наші померлі відправляються на спочинок невідспівані.

— Мого сина поховано на християнському кладовищі, — промовив я, сам не розуміючи, навіщо це кажу.

Я рідко згадував про сина, який помер ще немовлям, бо майже його не знав. З його матір’ю ми були чужі. Однак мене не полишав спомин про його могилку темної ночі у вогкому місці смерті.