Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 7)
На обід він не зостався. Помолившись у церкві й залишивши срібла сестринцю, Альферд сів на «Галіґаста» і поплив назад.
Переді мною ж постало завдання захопити Лунден, а славу за цей подвиг віддати кузенові Етельреду.
Виклик на зустріч із мерцем надійшов за два тижні й застав мене зненацька.
Кожного ранку, якщо дорогу не засипало густим снігом, під брамою мого маєтку збирався гурт прохачів. Як володар Кокгема, я чинив там правосуддя: таким повноваженням Альфред наділив мене, розваживши, що це необхідність, якщо він хоче, аби там постав бург. Крім того, він дарував мені право десятини з кожного врожаю в північному Беррокширі.
Мені давали свиней, худобу та збіжжя, з продажу яких я платив за деревину на частокіл та зброю для захисту. Це все відкривало безліч можливостей для наживи, тому, не довіряючи мені, Альфред відрядив до мене священника-пронозу на ймення Вульфстан, перед яким поставив завдання пильнувати, аби я не крав зайвого. Щоправда, крадієм виявився якраз-таки Вульфстан. Якось улітку він прийшов до мене і, злегка усміхаючись, зауважив, що мито, яке ми збирали з купців на річці, неможливо передбачити, а отже, Альфредові нема як перевірити правдивість наших звітів. Він явно очікував мого схвалення, але натомість отримав кулаком по голеній макітрі. Я відправив його до Альфреда під вартою і з листом, у якому сповіщав про нечесність чоловіка, а тоді сам украв мито. Піп повівся дуже нерозумно. Власними гріхами не варто ділитися ніколи й ні з ким, хіба тільки коли вони настільки великі, що їх неможливо приховати. У такому разі слід прикриватися політикою і державними справами.
Тож крав я небагато — не більше, ніж присвоював би будь-хто інший на моїй посаді, — а робота над муром бургу довела Альфредові, що я справно виконую зобов’язання. Будівництво завжди було мені до душі, й мало що в житті зрівняється з радістю від розмови з майстрами, котрі колють, тешуть і збивають дошки. Крім усього, я чинив правосуддя і робив це добре, бо мій батько, володар замку Беббанбурґ, що в Нортумбрії, привчив мене змалечку, що лорд несе відповідальність перед своїми підданими, котрі будуть готові прощати йому безліч гріхів в обмін на захист. Тому щодня я вислуховував, у кого яке горе, а одного негожого ранку, через два тижні після візиту Альфреда, пригадую, вийшов на вулицю, де навколішках у грязюці не мене чекало зо два десятки люду. Вже не пам’ятаю, з чим прийшли ті прохачі, та, найпевніше, це були звичайні скарги на пересунуту межу в полі чи несплачену ціну за наречену.
Суд я вершив швидко, залежно від поведінки прохача. Надто впевнені зазвичай брехали, а ті, що обливалися слізьми, намагалися викликати співчуття. Навряд чи я завжди судив справедливо, та народ особливо не нарікав і знав, що я не беру хабарів від багачів.
Проте один скаржник особливо запам’ятався мені. Прийшов він сам, а це було незвично, бо люди завжди приводили з собою друзів та родичів, які б підтвердили правдивість їхніх свідчень. А той прибув один і пропускав інших поперед себе, явно сподіваючись підійти до мене останнім. Я запідозрив, що йому треба багато мого часу, тому прагнув завершити судочинство раніше, щоб не приймати його, проте зрештою таки дав йому висловитись, і, на щастя, говорив він небагато.
— Бйорн тривожить мою землю, пане, — промовив він.
Стояв чоловік на колінах, так що, крім заляпаного багном волосся, я не міг його роздивитись. Але ім’я здалося мені знайомим, тому я перепитав:
— Бйорн? Який Бйорн?
— Той, що тривожить мою землю, пане. Вночі.
— Дан? — не розуміючи, перепитав я.
— Він встає з могили, пане, — сказав чоловік, і аж тоді я все збагнув і похапливо наказав йому мовчати, аби священник, котрий вів протокол суду, не прознав зайвого.
Я підняв голову чоловіка, аби краще роздивитися його кощаве лице. Розмовляв він як сакс, проте міг бути й даном, котрий досконало вивчив нашу мову, тож я вирішив перевірити це, спитавши в нього данською:
— Звідкіля ти?
— З потривожених земель, пане, — відповів він данською мовою, однак з того, як добирав слова, було ясно, що він не дан.
— По той бік дороги? — запитав я англійською.
— Так, пане.
— І коли ж наступного разу Бйорн тривожитиме твою землю?
— Післязавтра, пане. Він явиться після сходу місяця.
— Тебе прислали, щоб ти привів мене до нього?
— Так, пане.
Ми вирушили наступного дня. З нами хотіла їхати й Ґізела, та я їй не дозволив, бо не вельми довіряв посланцеві, через що взяв із собою ще шістьох вояків: Фінана, Клапу, Сітріка, Райпера, Едріка та Кенвульфа. Останні троє були саксами, Клапа й Сітрік — данами, а Фінан — запальним ірландцем, командувачем моєї особистої варти. Всі шестеро дали клятву вірності мені, й моє життя належало їм, а їхні — мені. Ґізела зосталася за кокгемським муром під захистом фірду та решти моєї варти.
Виїхали ми озброєні, в кольчугах. Рушили на північний захід, бо Темс саме був у розливі, тож нам довелося довго прямувати вгору за течією, доки нарешті знайшовся брід. Було це у Веленґафорді, іншому бургу, де мені одразу впали в око незавершений вал і колоди для частоколу, що, необтесані, кисли в багні. Командир тамтешнього гарнізону на ім’я Ослак спитав, навіщо ми перетинаємо річку, — на що мав повне право, бо стеріг той відрізок кордону між Вессексом і охопленою беззаконням Мерсією. Я відповів, що ми розшукуємо дезертира з Кокгема, котрий може переховуватися на північному березі. Ослак повірив, а це означало, що новина незабаром дійде до Альфреда.
Вів нас той самий чоловік, що явився до мене з викликом. Звали його Гуда, він розповів, що служить данові на ім’я Ейлаф, чий маєток при східнім боці Веклінґастрету. Це робило Ейлафа громадянином Східної Англії, підданим короля Ґутрума.
— Ейлаф — християнин? — запитав я в Гуди.
— Усі ми християни, пане, — відказав той. — Так велів король Ґутрум.
— І який же амулет носить на шиї Ейлаф?
— Такий же, як у вас, пане.
У мене на шиї висів молот Тора, бо я християнином не був, тож із Гудиної відповіді мені стало ясно, що Ейлаф так само шанує древніх богів, але на догоду своєму королю Ґутруму вдає, ніби вірить у християнського бога. Ґутрума я знав ще з тих часів, коли він приводив на Вессекс незліченне військо. Тепер же він постарів, прийняв віру свого ворога, більше не хотів правити всією Британією і вдовольнився широкими родючими полями Східної Англії. Однак такий стан речей був до вподоби не всім його підданим. Зіґфрід, Ерік, Гастинґ та ще, певно, Ейлаф — норвеги й дани, воїни, що приносили жертви Тору та Одіну і тримали мечі завжди нагостреними, — плекали давню норманську мрію про багатий вессекський край.
Їхали ми Мерсією, де не було короля, і я відзначив собі, скільки господ тут випалили дотла, так що єдиною згадкою про їхнє існування були порослі бур’янами згарища. Ще більше бур’янів буяло на колишніх нивах, а пасовиська поросли кущами. Ті, хто залишався тут, жили в страху і, забачивши нас, тікали до лісу або ховалися за частоколами.
— Хто тут править? — спитав я в Гуди.
— Дани, — відповів він, а тоді кивнув на захід: — а там сакси.
— Ейлафу не треба ця земля?
— Більша її частина вже й так належить йому, — відказав провідник, — але сакси докучають.
За договором між Альфредом і Ґутрумом ці землі лишалися саксам, проте данам земель завжди мало, а Ґутрум не міг контролювати всіх своїх танів, тому на цьому клапті точилася нескінченна кровопролитна війна. Саме тутешній престол пропонували мені дани.
Я сакс, північанин, володар Беббанбурґа, котрий, однак, зростав серед данів і знав їхні порядки. Я розмовляв їхньою мовою, за дружину мав данку і шанував їхніх богів. Якщо призначити мене королем на цій землі, саксів влаштує володар-сакс, а дани приймуть мене як сина ярла Раґнара. Однак стати тут королем означатиме зрадити Альфреда, а якщо мрець каже правду — ще й привести на вессекський престол його небожа-гультіпаку Етельвольда. Але скільки просидить він на троні? Я припускав, що менше року, після чого нормани його вб’ють і під данським правлінням опиниться вся Англія, крім Мерсії, якою правитиму я — сакс, котрий мислить по-данському. І як довго дани терпітимуть мене?
— Ти хочеш бути королем? — спитала в мене Ґізела ввечері перед виправою.
— Ніколи про це не думав, — обережно відповів я.
— То навіщо їдеш?
Я задивився у вогонь:
— Бо мрець приносить послання долі.
Вона взялася за свій оберіг.
— Від долі не втечеш, — промовила вона тихо. —
— Тому й мушу йти, — сказав я. — Бо так хоче доля, а я хочу побачити балакучого мерця.
— А якщо мрець скаже, що ти станеш королем?
— Тоді ти будеш королевою, — відповів я.
— І ти битимешся проти Альфреда? — запитала Ґізела.
— Якщо того хочуть прялі.
— А як же твоя присяга йому?
— Відповіді відомі лише прялям, не мені, — відказав я.
Ми їхали вздовж вкритих буковими гаями гір, що простягалися на північний схід. Заночували у покинутій господі, вартуючи по черзі, проте ніщо не тривожило нас уночі, а на світанні під небом сталевої барви ми вирушили далі. Попереду на одному з моїх коней їхав Гуда. Побалакавши трошки з ним, я довідався, що він єгер і колись служив сакському панові, доки того не вбив Ейлаф. Чоловік був цілком задоволений данським пануванням. Чим ближче ми під’їздили до Веклінґастрету, тим неохочіше й коротше він відповідав, тож я збавив ходу і порівнявся з Фінаном.