Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 6)

— Лорде Утреде, — бадьоро привітався він.

Поводився король підозріло шанобливо — не тому, що був радий мене бачити, а тому, що вважав, ніби я планую заколот проти нього. З якої б то ще причини на вечерю до мене приходив його небіж Етельвольд?

— Мілорде королю, — промовив я, кланяючись.

На брата Ассера я навіть не глянув. Одного разу валлієць звинуватив мене в піратстві, вбивстві та ще бозна-яких злодіяннях, і хоча більшість із тих закидів були правдою, я продовжував жити. Зневажливо глипнувши на мене, чернець потупцяв моріжком перевірити, чи не вагітні, п’яні або, чого доброго, веселі черниці в кокгемському сестринці.

У супроводі Еґвіна, нового командира своєї варти, і шістьох стражників Альфред обійшов мій мур. Його погляд зупинився на Ульфовому кораблі, одначе король не сказав нічого. Я розумів, що слід розповісти йому про захоплення Лундена, але вирішив не поспішати з новинами, допоки він спочатку не розпитає в мене все, що його цікавить. Поки що Альфред лише проводив огляд робіт, які ми виконували, і не мав до чого причепитися — чого й очікував. Кокгемський бург був значно кращий за інші. У Веленґафорді, сусідньому форті трохи на захід від нас, іще навіть не почали копати землю, не те що ставити частокіл, тоді як окснафордський вал після тижня злив осунувся в рів. Трапилося це якраз перед Йолем. А от у Кокгемі робота вже добігала кінця.

— Я чув, — промовив Альфред, — що фірд відмовляється працювати. Невже це правда?

Фірдом звалося військо, яке скликалося з усього ширу. Воно повинне було не лише будувати бурги, а й забезпечувати їх охорону.

— Фірд справді йде на роботу дуже неохоче, мілорде, — підтвердив я.

— Тоді як сталося так, що у вас роботи майже завершені?

Я усміхнувся:

— Я повісив десятьох, і це додало народу завзяття.

Він зупинився на місці, звідки відкривався огляд на річку, по якій плавали гарні лебеді.

Я розглядав його лице. Зморшки зробилися глибші, шкіра — блідіша.

Вигляд він мав нездоровий, а втім, Альфред Вессекський вічно нездужав. У нього був хворий живіт, і я помітив, як він кривиться від чергового спазму.

— Я чув, — повів він холодно, — що тих людей ти повісив без усякого суду.

— Саме так, мілорде.

— У Вессексі діють закони, — суворо зауважив він.

— Але якщо не добудувати бург, не буде Вессексу, — парирував я.

— Тобі аби ослухатися моїх наказів, — м’яко промовив він.

— Ні, мілорде, я дав вам слово і виконую свою роботу.

— У такому разі перестань вішати людей без справедливого суду, — різко сказав Альфред, крутнувся й задивився на мерсійський берег по той бік Темсу. — Вершити правосуддя має король, лорде Утреде, така вже його доля. А коли немає в краю короля, звідки взятися там закону?

Розмовляв він хоч і лагідно, але робив це навмисне, щоб перевірити мене. На якусь мить я стривожився, бо очікував, що він прибув дізнатися, що казав мені Етельвольд, проте його слова про те, що Мерсія зосталася без короля, наштовхнули на думку, що він уже знає тему нашої розмови того холодного, негожого вечора.

— На престол нового короля мерсійського багато охочих, — продовжив він, виглядаючи на той берег, через що я вже був переконаний, що йому точно відомо все, про що розповідав мені Етельвольд, аж тут він сам себе виказав: — Може, серед них мій небіж Етельвольд?

Я гучно розсміявся з полегкості, можливо, навіть занадто гучно.

— Етельвольд? — перепитав я. — Не хоче він бути королем Мерсії! Мілорде, йому треба ваш престол.

— Він сам тобі казав? — різко кинув він.

— Авжеж. Він усім про це розповідає!

— Ось тому він до тебе й навідувався? — не спроможний більше приховувати інтерес, запитав Альфред.

— Приїздив купити коня, мілорде, — збрехав я. — Замірився на мого скакуна Смоку, але я відмовив.

Смока мав особливу масть: чорну з сріблястим відливом, завдяки якій і здобув своє ім’я, що означає «Дим». Він виходив переможцем із кожного забігу, а що ще краще — не боявся людей, щитів, зброї й галасу. Не було в Британії войовника, який не хотів би собі такого коня.

— І казав тобі про бажання посісти престол? — недовірливо спитав Альфред.

— Ну звісно.

— Але ти мені про це не доповів, — докірливо сказав він.

— Якби я повідомляв вам щоразу, як Етельвольд планує вас скинути, мілорде, ви тільки б те й робили, що слухали мене. Тому скажу просто: відрубайте йому голову.

— Він мій племінник! — обурився Альфред. — У ньому тече королівська кров!

— А голова в нього як у всякої людини і легко відрубується, — наполягав я.

Альфред роздратовано відмахнувся від мене, мовляв, не мели дурниць.

— Я думав поставити його королем у Мерсії, — врешті проказав він, — але він швидко втратить престол.

— Ваша правда, — погодився я.

— Він слабкий, — зневажливо сказав Альфред, — а Мерсії потрібен сильний правитель, який наганятиме страх на данів.

Признатися, в ту мить я навіть подумав був, що він говорить про мене, і наготувався вдячно впасти на коліна, взявши його руку. Проте він тут же отверезив мене:

— Тому я зупинив вибір на твоєму кузенові.

— Етельреді? — отетерів я, не приховуючи огиди.

Мій двоюрідний брат був пихатим нікчемою, проте наближеним до Альфреда, і то настільки, що той збирався видати за нього свою старшу доньку.

— Він може бути олдерменом мерсійським, — сказав Альфред, — і правити з мого благословення.

Інакше кажучи, мій вишкребок-кузен буде правити Мерсією, сидячи в Альфреда на ланцюзі, і коли я вгадав, то це значно надійніше рішення, ніж допускати до тамтешнього престолу такого, як я. Одружений з Етельфледою, Етельред матиме більше відданості Альфредові, а Мерсія, принаймні та її частина, що на південь від Веклінґастрету, буде провінцією Вессексу.

— Ставши лордом мерсійським, Етельред буде й повелителем Лундена? — запитав я.

— Звісно.

— У такому разі, мілорде, на нього там чекатимуть деякі неприємності, — мовив я, і зізнаюся, мені було приємно усвідомлювати, що тому чванькові доведеться мати справу з тисячею головорізів на чолі з норвезькими ярлами. — Два дні тому до Лундена прибув флот із тридцяти одного корабля. Командують ним ярли Зіґфрід та Ерік Турґільсони, які уклали союз із Гастинґом Бемфлеотським. Наскільки можу судити, мілорде, тепер Лунден відійшов до рук норвегів і данів.

Якийсь час Альфред не відповідав, мовчки дивлячись на лебедів, що плавали річкою. Збліднувши ще більше, він стиснув зуби.

— Ти кажеш так, ніби радієш цьому, — озвався він нарешті.

— Я ненавмисне, мілорде.

— Як, на Бога, це могло статися? — розсердився він, тоді крутнувся й оглянув мур довкола бургу. — Брати Турґільсони були у Франкії!

Можливо, я й не чув ніколи про Зіґфріда з Еріком, проте Альфред завжди знав, де вештаються вікінги.

— Тепер вони в Лундені, — байдуже мовив я.

Альфред знову замовк, і я зрозумів, про що він думає. Про те, що Темс — наш шлях до інших королівств, дорога в світ, і якщо дани з норвегами його перекриють, Вессекс буде відрізаний від торгівлі. Авжеж, існували й інші річки та порти, але Темс — велика ріка, до якої прямують судна з усіх морів.

— Вони хочуть викупу? — невдоволено спитав він.

— Це вже клопіт Мерсії, мілорде, — мовив я.

— Не будь дурнем! — гаркнув він. — Лунден хоч і в Мерсії, але річка належить обом нашим королівствам. — Він знов обернувся і глянув далі за течією, мовби чекав побачити там щогли норманських кораблів. — Якщо вони не підуть звідти самі, — промовив він тихо, — ми їх проженемо.

— Так, мілорде.

— Це буде мій весільний подарунок твоєму двоюрідному братові, — додав він рішуче.

— Лунден?

— І здобудеш його ти, — палко додав він.— Ти, лорде Утреде, повернеш Лунден мерсійському престолові. Даю тобі час до празника святого Давида, щоб сказати, які сили тобі необхідні для здобуття міста. — Він замислився, нахмурився. — Військом командуватиме твій кузен, проте він надто зайнятий, аби планувати кампанію, тому ти будеш його радником і проведеш усю підготовку.

— Я? — невдоволено перепитав я.

— Так, ти.