Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 5)

— Всього тридцять? — здивувався я. — А було п’ятдесят три. Треба буде, Ульфе, й твою тушку там почепити, бо щось малувато.

— Навіщо я вам? — віджартувався Ульф. — Вам треба хтось молодий. На відміну від нас, дідів, молоді смикаються більше. — Обернувшись до свого корабля, він зиркнув у бік хлопчика, який байдуже дивився на річку, і сплюнув: — Отого малого засранця краще повісьте. Це старшенький моєї жінки. Самі неприємності від нього. От він добряче смикатиметься.

— І кого ж нині можна зустріти в Лундені? — спитав я.

— Ярл Гастинґ буває наскоками, — відказав Ульф. — Більше часу проводить у місті, ніж за ним.

Це мене здивувало, бо Гастинґа я знав. То був молодий дан, який колись присягнув мені на вірність, але порушив слово і тепер сам намагався стати воєводою. Мене потішило, що тепер він величає себе ярлом, та не менше я здивувався на звістку, що він осів у Лундені. Я чув, що Гастинґ влаштував собі укріплений табір на узбережжі Східної Англії, але коли вже вирішив переміститися ближче до Вессексу, це означало, що він шукає пригод на свою голову.

— І чим він там займається? — пхикнув я. — Краде качок у сусідів?

Ульф зітхнув і похитав головою:

— У нього є союзники, пане.

Його тон мене насторожив:

— Союзники?

— Брати Турґільсони, — промовив Ульф, торкаючись свого оберега.

Це ім’я нічого мені не сказало.

— Турґільсони?

— Зіґфрід та Ерік, — не відпускаючи молота Тора, пояснив Ульф, — норвезькі ярли.

Це було щось новеньке. Норвеги зазвичай у Східну Англію та Вессекс не приходили. Ми тільки чули розповіді про їхні набіги на шотландські та ірландські землі, однак наближатись до Вессексу їхні ватажки не наважувались.

— І що норвеги роблять у Лундені? — запитав я.

— Прибули позавчора, пане, на двадцяти двох кораблях, — сказав Ульф. — З ними на своїх дев’яти суднах приплив і Гастинґ.

Я аж присвиснув. Тридцять один корабель — то вже цілий флот, а отже, під командуванням Гастинґа та братів перебуває військо щонайменше в тисячу душ. Усі ці вояки були зараз у Лундені, на самому кордоні з Вессексом.

У ті дні Лунден був дивним місцем. Формально він належав до Мерсії, та відколи королівство залишилося без монарха, містом, по суті, ніхто не правив. Було воно ні саксонське, ні данське, а радше те й інше. Там можна було збагатитись, загинути або те й інше. Розташований на перетині Мерсії, Східної Англії та Вессексу, Лунден був містом купців, гендлярів і моряків. А зараз, коли вірити Ульфові, там осіла ціла вікінгівська рать.

Ульф гигикнув:

— Тепер ви пане, застрягли тут, як щури в торбі.

Я не розумів, як цілий флот зумів непомітно зібратись і дійти до самого Лундена. Кокгем був найближчим бургом до Лундена, тож новини звідтіля доходили до мене за день. Однак зараз у місті зупинилося вороже військо, а я про те не відав ні сном ні духом.

— То це брати прислали тебе до мене з новиною? — спитав я в Ульфа.

Я розважив, що Турґільсони змовилися з Гастинґом захопити Лунден, аби котрийсь правитель, найімовірніше Альфред, заплатив їм, щоб вони забралися геть. Для того їм і треба було сповістити нас про те, що вони в місті. Але Ульф похитав головою:

— Я покинув Лунден, щойно вони прибули, пане. Не хочеться зверх данини вам віддавати їм половину своїх товарів. — Він знизав плечима. — Ярл Зіґфрід, пане, недобрий чоловік. З такими справ не ведуть.

— А я чого не знав, що вони об’єдналися з Гастинґом? — запитав я.

— Бо так було не завжди. Вони прибули сюди морем із Франкії, а далі піднялися річкою.

— З двадцятьма двома норвезькими кораблями, — буркнув я.

— У них є які хочеш, пане, — мовив Ульф. — Данські, фризькі, саксонські, норвезькі — всякі. Зіґфрід збирає вояків по всіх закутках, куди боги зливають свої нужники. Під їхні знамена стають голодранці та злодії без пана з усього світу.

Чоловік без пана — найгірший ворог. Його не тримають ніякі обітниці, все, що в нього є, — це меч, жага й амбіції. Свого часу я теж був таким.

— То від Зіґфріда й Еріка слід очікувати неприємностей? — спитав я.

— Від Зіґфріда — точно, — підтвердив Ульф, — а от від Еріка — навряд чи. Він молодший, люди відгукуються про нього добре. А от Зіґфрід дочекатися не може нових пригод.

— Хоче викупу? — спитав я.

— Можливо, — відказав Ульф. — Треба ж йому платити воякам, а у Франкії в нього зі статків тільки й того, що миші насрали. Але хто платитиме йому викуп? Лунден же Мерсії належить.

— Саме так.

— А правителя там зараз катма, — провадив купець. — Негоже це якось, коли королівство без короля, погодьтеся.

Я пригадав відвідини Етельвольда й мимохіть узявся за амулет.

— Ти колись чув, щоб мертві вставали з могил? — запитав я в Ульфа.

— Мертві з могил? — налякано вирячився він на мене, і собі беручись за молот Тора. — Пане, мертвим місце в Ніфльгеймі.

— Може, ти чув про якісь древні фокуси, якими підіймають мертвих? — припустив я.

— Ну, ходять деякі чутки… — проказав Ульф, міцніше стискаючи оберіг.

— Які?

— З далекої півночі, пане, з земель, де панує вічний холод і ростуть самі берези. Там кояться дивні речі. Подейкують, ніби в темряві там можна зустріти летючих людей, а по скутому кригою морю ходять мерці, та сам я такого не бачив, — він підніс амулет до уст і поцілував. — Думаю, пане, це звичайні байки, щоб лякати дітей.

— Може бути, — підтакнув я, обертаючись до хлопчака, який біг до мене вздовж новозведеного валу.

Малий скочив на купу колод, призначених для будівництва платформи, сковзаючись по грязюці, видерся на берег і зупинився біля мене, захеканий, неспроможний вимовити й слова. Віддихавшись, він закричав:

— Пане, «Галіґаст»! «Галіґаст»!

Ульф запитально глипнув на мене. Як і всякий купець, він трошки балакав по-англійському, проте слова «Галіґаст» явно не знав.

— Святий Дух, — переклав я йому данською.

— Він наближається, пане, — збуджено тицьнув пальцем угору за річкою хлопчак. — Уже зовсім близько!

— Святий Дух наближається? — стривожився Ульф.

Навряд чи він знав, що таке Святий Дух, проте розумів, що примар краще остерігатись, а моє розпитування про підняття мертвих з могил не на жарт його налякало.

— Так зветься Альфредів корабель, — пояснив я і повернувся до хлопця: — Король на борту?

— Його знамено підняте, пане.

— Отже, він там.

Ульф обсмикнув сорочку:

— Альфред? Чого йому треба?

— Хоче перевірити мене на вірність, — сухо кинув я.

Ульф залибився:

— То, може, це ви тепер будете дриґатися на гілляці?

— Мені потрібні сокири, — сказав я. — Занеси найкращі в будинок, ціну обговоримо пізніше.

Альфредів візит зовсім мене не здивував. У ті роки більшу частину свого часу він проводив у мандрах між новими бургами з перевірками ходу робіт. За дванадцять місяців він не менш як десяток разів устиг побувати в Кокгемі, однак цього разу, припустив я, король приїхав не перевіряти мури, а довідатися, навіщо до мене приходив Етельвольд. Королівські нишпорки зробили свою справу, і влаштувати мені допит прибув сам правитель.

Його корабель рухався швидко на бистрій зимовій течії Темсу. В холодні місяці пересуватися швидше було по воді, та й «Галіґаст» був Альфредові до вподоби, бо на його борту, пливучи вздовж північних країв Вессексу, можна було ще й працювати. Корабель мав двадцять весел і вдосталь простору для половини Альфредової варти й ватаги попів, яку він скрізь тягав із собою. На вершечку щогли майоріло його королівське знамено — зелений дракон, трохи нижче од якого на реї, яка б у морі тримала вітрила, висіло два інших: одне з ликом святого, друге з білим хрестом на зеленому тлі. На кормі містився курінь, у якому, потіснивши стернового, поставили Альфредів письмовий стіл. Другий корабель, «Геофонглаф», перевозив решту його варти і ще більше попів. «Геофонглаф» означає «Манна небесна». Альфред ніколи не вмів давати своїм кораблям людські назви.

Першим до берега причалив «Геофонглаф», з якого зі щитами й списами в руках на дерев’яний причал висипали кількадесят вояків у кольчугах і вишикувались у ряд. Одразу слідом зайшов «Галіґаст».

Стерничий не пригальмував як слід і в’їхав носом у причал занадто сильно, від чого Альфред, котрий стояв посеред палуби, заточився. Є королі, що за подібний вибрик наказали б випустити стерновому кишки, але Альфред, схоже, того навіть не помітив. Він був поглинутий розмовою з худим безбородим монахом із блідою пикою — валлійцем Ассером, своїм новим улюбленцем. Той мене ненавидів, і це мене зовсім не дивувало, адже моє почуття до нього було взаємне. Та все ж я таки осміхнувся до нього, а він відсахнувся, наче йому заблювали рясу, й схилився до Альфреда. Обох легко можна було сприйняти за братів, позаяк Альфред Вессекський був схожий радше на священника, ніж на короля. Довгий чорний плащ і лисина, що нагадувала тонзуру, надавали йому чернечого вигляду. Руки його, як у писаря, були вічно заляпані чорнилом, кістляве лице — худе, задумливе, серйозне та бліде. На переважно чисто виголених щоках у ті дні в нього росла ріденька, посріблена сивиною борода.

Моряки пришвартували «Галіґаст», і Альфред, узявши Ассера під руку, ступив з ним на берег. На шиї у валлійця висів величезний хрест, якого Альфред торкнувся, перед тим як обернутися до мене.