Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 4)

Однак це не заважало йому претендувати на вессекський престол. Його батько направду був королем, тож якби Альфред мав хоч дрібку розсудливості, давно б наказав перерізати небожеві горлянку. Але він покладався на те, що нестримна жага до елю триматиме парубка в узді.

— І де ото ти бачив живого мертвяка? — запитав я замість відповіді.

Він махнув на північну стіну дому:

— Там, за дорогою.

— На Веклінґастреті? — уточнив я, і він кивнув.

Отже, крім небіжчиків, він спілкувався ще й з данами. Веклінґастрет — це дорога, що пролягає на північний захід від Лундена і тягнеться через усю Британію аж до Ірландського моря на північ від Вельсу. Усі землі, які лежать по її південний бік, — саксонські, а все, що на північ, належить данам. Такими були умови миру, укладеного у 885 році, хоча цей мир повсякчас порушували численні сутички та взаємна неприязнь.

— І той мертвяк — дан? — вів далі я.

Етельвольд кивнув:

— Його звуть Бйорн. Він служив скальдом при дворі Ґутрума, але коли відмовився приймати християнство, той його стратив. Його можна підняти з могили, я сам бачив.

Я перевів погляд на Ґізелу. Вона була данкою, а від саксів того, про що торочив Етельвольд, я ніколи не чув. Ґізела тільки знизала плечима, показуючи, що і їй такі чари незнайомі.

— А хто того мертвяка підіймає? — запитала вона.

— Свіжий труп, — відказав Етельвольд.

— Свіжий труп? — не зрозумів я.

— У царство мертвих потрібно відправити когось, хто відшукає там Бйорна і приведе на землю, — пояснив він, наче це була очевидна річ.

— То для цього треба когось убити? — перепитала Ґізела.

— Ну а як інакше відправити посланця по мертвого? — задерикувато спитав Етельвольд.

— І значить, той Бйорн говорить англійською? — запитав я, знаючи, що Етельвольд узагалі не кумекає по-данському.

— Так, англійською, — відповів Етельвольд неохоче: йому явно не подобався такий прискіпливий допит.

— Хто показав його тобі? — не зупинявся я.

— Одні дани, — ухильно кинув він.

Я тільки гмикнув на це:

— То до тебе прийшли якісь дани, сказали, що з тобою хоче побалакати мертвий віршомаз, і ти пішов за ними в Ґутрумові землі?

— Вони заплатили золотом, — пояснив він. З боргів Етельвольд не вилазив.

— А до нас ти навіщо приперся? — запитав я.

Етельвольд не відповів, тільки перемнувся і звернув погляд на Ґізелу, котра повернулася до ткання.

— Ти йдеш у володіння Ґутрума, — провадив я, — розмовляєш там із мерцем, а тоді сунешся до мене. Навіщо?

— Бйорн сказав, що ти також зійдеш на престол, — пояснив Етельвольд.

Говорив він неголосно, але я однаково скинув руку, щоб заткати його, і обачливо озирнувся на двері, мовби очікуючи побачити там шпига, що підслуховував за нами з сусідньої кімнати. Я не сумнівався, що серед моєї прислуги були Альфредові розвідники, і навіть думав, що знаю хто, хоч і не мав упевненості про всіх. Власне, тому перед розмовою з Етельвольдом я переконався, щоб поблизу кімнати не було нікого зі служників. Та навіть так подібні речі не варто промовляти занадто голосно.

Ґізела покинула пряжу і подивилась на Етельвольда. Я так само прикипів до нього поглядом.

— Що він сказав? — перепитав я.

— Сказав, що ти, Утреде, станеш королем Мерсії, — стиха озвався Етельвольд.

— Ти вже нажлуктився?

— Ні, — заперечив він, — тільки трошки елю сьорбнув. — Нахилившись ближче, він додав: — Бйорн Небіжчик бажає поговорити з тобою, щоб розповісти тобі твою долю. Ми з тобою, Утреде, правитимемо сусідніми королівствами. Так хочуть боги, котрі відправили до мене вісника з того світу.

Етельвольд злегка трусився й пітнів, але п’яним не був. Щось нагнало на нього такого страху, що він умить витверезів, і це переконало мене в правдивості його слів.

— Вони хочуть знати, чи прийдеш ти на розмову з мерцем, — продовжив він. — Коли твоя згода, по тебе пришлють.

Я покосився на Ґізелу, котра без жодного виразу на лиці мовчки глипнула на мене. Я не міг відірвати від неї очей — не тому, що чекав відповіді, а тому, що вона була несказанно вродлива. Моя темна данка, мила Ґізела — наречена, кохання моє. Вона, либонь, прознала, про що я думаю, адже її довгасте суворе обличчя враз розпливлося в лагідній усмішці.

— То Утред посяде престол? — звернулася вона до Етельвольда, порушуючи мовчанку.

— Так сказав мрець, — із притиском відповів той, — а його про це сповістили три сестри.

Він казав про трьох пряль, котрі тчуть людські долі.

— І буде королем Мерсії? — не повірила вона.

— А ти — його королевою, — кинув Етельвольд.

Ґізела подивилась на мене. В очах її читалося питання, яке я чудово розумів, але не наважувався відповісти. Я замислився про те, що Мерсія лишилась без короля. Її старий правитель, саксонський пес данських володарів, сконав, не залишивши спадкоємця, і королівство поділили між собою дани й сакси. Брат моєї матері був мерсійським олдерменом (він загинув від рук валлійців), тож трохи мерсійської крові в мені справді є. А королівство жило без короля.

— Гадаю, тобі варто послухати, що скаже мрець, — озвалася врешті Ґізела.

— Якщо по мене пришлють, так і зроблю, — пообіцяв їй я.

І так сталося. Мертвий дійсно розмовляв і хотів, щоб я став королем.

 

За тиждень приїхав Альфред. Стояв гарний день, у блакитному небі низько над замерзлою землею висіло полуденне сонце. Краї двох лінивих проток, якими Темс оббігав острівці Скіфтс-Ай та Воденс-Ай, вкривала крига, і нею походжали куріпки, лиски й норці. У пошуках хробаків і слимаків довбали талий берег Скіфтс-Аю дрозди та шпаки.

У тому краю я й жив. Ось уже два роки як там був мій дім. Поселення звалося Кокгем і лежало на краю Вессексу, там, де до Лундена і далі в море плине Темс. Я, Утред, воїн і нортумбрійський лорд у вигнанні, став будівничим, купцем, батьком.

Щоправда, вессекському королю Альфредові служив не з власної волі: я йому присягнув.

Альфред дав мені завдання спорудити в Кокгемі новий бург. Бургом зветься місто-фортеця, й Альфред узявся будувати їх по всьому Вессексу: вздовж кордону, біля моря та річок, на рівнинах, яким загрожували корнські дикуни. Данське військо хоч і могло пройти між окремих укріплень, та в глибині Альфредового королівства на них чекало ще більше твердинь, кожну з яких охороняв власний гарнізон. У ті нечасті години, коли бував у доброму гуморі, Альфред описував мені бурги як осині гнізда, з яких його вояки висипатимуть, щоб як слід пожалити данів. Будували бурги в Екзанчестері й Вергамі, Сіссесістрі й Гастенґасі, Ескенґумі та Окснафорді, Кракґеладі й Векеді, ще в багатьох поселеннях між ними. Їхні мури й частоколи стерегли воїни зі списами та щитами. Вессекс перетворювався на край цитаделей, і переді мною стояло завдання з містечка Кокгем зробити бург.

До роботи прикликали всіх вессекських чоловіків, старших за дванадцять років. Половина будували, інші працювали на полях. У мене в Кокгемі працювати мали по п’ятсот душ одночасно, та найчастіше ця кількість не перевищувала трьох сотень. Одні копали, інші насипали вал або рубали сосни на частокіл, і так поступово на березі Темсу в нас виросла твердиня. Фортець насправді було дві: одна — на березі, друга — на Скіфтс-Аї, котрий ділив річку на два рукави. Того січня 885 року ми були близькі до завершення робіт, і жодне данське судно більше не могло грабувати прибережні угіддя та селища. Звісно, вони могли б спробувати, але в такому разі їм би довелося минати мою нову заставу, з якої моє військо легко вижене їх на берег і переб’є.

Вранці до мене прибув данський купець на ім’я Ульф. Пришвартувавши корабель на пристані Скіфтс-Аю, де один з моїх вартових заходився оглядати вантаж для оцінки податку, Ульф подибав привітатися зі мною, широко либлячись беззубим ротом. Він подарував мені бурштин, замотаний у шмат козячої шкіри.

— Це для леді Ґізели, — промовив він. — Як вона?

— Добре, — відказав я, торкаючись молота Тора в себе на шиї.

— Я чув, у вас тепер другеньке дитятко?

— Дівчинка, — сказав я. — Де це ти вже чув?

— У Бемфлеоті.

Цілком може бути. Ульф був із півночі, однак тої холодної зими з Нортумбрії у Вессекс не пройшло жодне судно. Мабуть, перезимував десь у Східній Англії, на плутаних заплавах в естуарії Темсу.

— Там небагато, — мовив він, показуючи на свій вантаж. — Купив у Ґрантачестері трохи шкур і лез до сокир та й вирішив припливти сюди — перевірити, чи у вашого саксонського брата залишилася якась монета.

— Ти прибув сюди, — поправив його я, — розвідати, чи добудували ми форт. Ти, Ульфе, шпиг, і за це я колись повішу тебе на дереві.

— Ет ні, не повісите, — відказав він, зовсім не вражений моїми словами.

— Я знудився і думаю, що дан на гілляці мене неабияк потішить, — промовив я.

— Мабуть, коли вішали Яррелову команду, ви досхочу натішилися.

— То так його звали — Яррел? Бо я імені не питав.

— Я бачив тридцять, а то й більше тіл, повішених на деревах, — кивнув Ульф за течією. — Одразу так і подумав: то лорда Утреда робота.