Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 3)
На мене замахнувся сокирою сивий бородань, але я прийняв його удар на щит і ввігнав лезо з вогненними завихрами йому в живіт. Щосили прокрутивши, аби не застряг у нутрощах нападника, я висмикнув меч, розливаючи вусібіч кров, одночасно смикнувши щитом із застряглою в ньому сокирою в інший бік, щоб відбити удар клинка. Поруч зі мною був Сітрік, котрий всадив свій кинджал у промежину іншому чолов’язі, і той пронизливо закричав. Гадаю, я також кричав. На борт заскакувало дедалі більше моїх вояків, виблискували довкруг леза мечів та сокир. Вищали діти, голосили жінки, гинули загарбники.
Ніс корабля врізався в берег, а корму розвернуло за течією річки. Дани збагнули, що, залишившись на борту, загинуть, і почали вискакувати на берег. Це спричинило безлад. Один за одним вони рятувалися з борту корабля, аж тут із заходу надійшов Фінан. Понад річковою долиною висіла імла — легенька, вона пливла понад скутими кригою баюрами. З неї і явилися Фінанові вершники. Вони їхали двома рядами, повиставлявши поперед себе мечі. Мастак своєї справи, мій смертоносний друг-ірландець Фінан промчав із першим рядом повз утікачів, перекрив їм шлях до відступу і дав другій шерензі прийняти бій, щоб зайти неприятелю ззаду й добити його.
— Вбити всіх! — прокричав я йому. — Вирізати всіх до одного!
За відповідь мені послугувала хвиля скривавлених мечів. Я бачив, як Клапа, велетень-дан із мого війська, прохромив ворожого вояка край води. Райпер заганяв клинок у чоловіка, що намагався боронитися. У Сітріка вся рука була червона від крові. Кердік щось нерозбірливо волав, завзято трощачи сокирою шолом на котромусь із данів і ляпаючи його скривавленим мозком на заляканих бранок. Здається, я вбив ще двох, хоч пам’ять моя вже не та. Пригадую, звалив одного на палубу, а щойно він розвернувся до мене лицем, всадив Подих Змія йому в черево і став спостерігати, як викривлюється його обличчя, а від напору крові, що повалила з горлянки й забарвила зуби, вивалився язик. Спершись на лезо й чекаючи, коли він сконає, я спостерігав, як Фінанові вершники повернули коней і понеслися на загнаних у пастку втікачів. Вершники рубали, вбивали; вікінги кричали, а дехто навіть намагався здатися в полон. Один молодик упав навколішки під веслярською лавкою, покинув сокиру та щит і благально простяг до мене руки.
— Підніми сокиру! — наказав я йому данською.
— Пане… — заблагав він.
— Піднімай! — урвав його я. — Чекай на мене в палаці мертвих!
Діждавшись, доки він підбере зброю, я втяв його життя. Зробив це швидко: виявивши милість, перерізав горлянку одним швидким ударом. Вбиваючи, я зазирнув йому у вічі подивитися, як відлітає душа, а тоді переступив через тіло, що в корчах ляпнулося з лавки на коліна дівчині, й та істерично заверещала.
— Цить! — гримнув я на неї.
Скривившись від лементу, який здійняли баби й діти в трюмі, я переклав Подих Змія в другу руку, схопив убитого за барки і всадовив назад на лавку. Одне з дітей зовсім не плакало. Це був хлопчик років дев’яти-десяти, котрий мовчки дивився на мене, широко роззявивши рота, і я пригадав себе в його віці. Що побачив той малий? Залізного чоловіка, адже бився я з опущеним заборолом. І хоча так огляд гірший, зате враження справляєш значно страхітливіше. Той хлопчик побачив закутого в броню високого сталеволикого чоловіка, який зі скривавленим мечем у руці крокував палубою корабля, на якому вирувала різанина. Я стягнув шолом, вивільнивши волосся, і кинув малому.
— Приглянь за ним, хлопче! — наказав я йому і передав Подих Змія дівчині, яка допіру верещала. — Вимий лезо в річці, — звернувся до неї, — а тоді витри об плащ убитого.
Відтак, давши щита Сітріку, я широко розкинув руки і підняв обличчя до ранкового сонця.
Розбійників було п’ятдесят чотири, вціліло шістнадцятеро. Тепер вони були полоненими. Ніхто не втік від Фінанових лав. Я витяг Осине Жало, свій смертоносний кинджал, незамінний у стіні щитів, де вояки стоять близько, немов коханці.
— Коли якась із вас хоче поквитатися з тими, хто вас ґвалтував, зробіть це зараз! — гукнув я, повернувшись до жінок.
Двоє виявили бажання помститися, я дав їм Осине Жало, і вони пішли вбивати кривдників. Одна свого заколола, друга зарізала, але обидва чоловіки гинули в тяжких муках. З тих чотирнадцяти, що залишились, кольчуги не мав лише один — капітан. Це був сивий чолов’яга з ріденькою борідкою і карими очима, що дивився на мене колючим поглядом.
— Звідкіля ти родом? — запитав я в нього.
Спершу він не хотів відповідати, але зрештою передумав і буркнув:
— Бемфлеот.
— Як воно в Лундені? — вів далі я. — Старе місто ще в руках данів?
— Так.
— Так, пане, — поправив я.
— Так, пане, — повторив він.
— Значить, підеш до Лундена, далі — в Бемфлеот, а звідти — куди завгодно, але скрізь нестимеш норвегам вість, що Темс — під захистом Утреда Беббанбурзького. Переказуй їм, що вони можуть приходити сюди, коли тільки забажають.
Той чоловік був єдиним, кого ми пощадили; щоправда, перед тим як відпустити, я відрубав йому праву руку. Зробив це, щоб він більше ніколи не міг підняти меча. Діялося це вже надвечір, коли встигли запалити багаття, і я запхав його скривавлений обрубок у головешки, щоб припекти рану. Хоробрий це був чоловік: тільки скривився, поки я припікав плоть, але не закричав навіть тоді, коли кров із сичанням забулькотіла. Скінчивши, я замотав обрубок у шмату, вирізану з сорочки вбитого, і, показавши за течією річки, наказав йому забиратися геть. Він подався на схід. Якщо пощастить, виживе і рознесе тим краєм звістку про мою нещадність.
Решту полонених ми вбили — всіх.
— Навіщо ви їх усіх повбивали? — спитала в мене якось моя нова дружина, не приховуючи несхвалення в голосі.
— Щоб навчити страху, звичайно, — відповів я.
— Мертві страху не мають, — заперечила вона.
З нею я намагаюся тримати себе в руках, тому терпляче пояснив:
— З Бемфлеота вийшов корабель і вже не повернувся. Інші охочі грабувати Вессекс дізналися про його долю й вирішили не потикатися туди зі зброєю. Команду корабля я вбив, аби полегшити собі роботу: щоб не довелося вбивати сотні інших данів.
— Господь наш Ісус Христос волів би, аби ти проявив милосердя, — вибалушившись на мене, проказала вона.
Дурна баба.
Фінан повів частину селянок до їхніх спалених домівок поховати вбитих. Ми ж із моєю командою розвісили трупи ворогів на деревах уздовж річки. Мотузки зробили з їхнього одягу. З тіл познімали кольчуги, забрали зброю та браслети, обрізали довге волосся, бо я полюбляв конопатити свої кораблі волоссям убитих ворогів. Відтак ми їх повісили. Голі бліді тіла колихалися на вітрі, а на них, щоб повикльовувати мертві очі, налітали круки.
Понад річкою висіло п’ятдесят три тіла — попередження кожному, хто занадиться на наш край. П’ятдесят три сигнали іншим грабіжникам про ризик, на який вони наразяться, вирішивши зайти в Темс.
На тому ми подалися додому, прихопивши з собою ворожий корабель.
А Подих Змія, наситившись, мирно спав у піхвах.
Частина перша
Розділ перший
— Мертвий може говорити, — сказав мені Етельвольд.
Чи не вперше в житті я бачив його тверезим. Тверезим, наляканим і серйозним. У стіни будинку бився нічний вітрюган, пломінці свічок миготіли від протягів з димаря, і з дверей, і з вікон.
— Мертвий може говорити? — перепитав я.
— Труп. Він встає з могили й промовляє, — Етельвольд вирячив очі, а тоді кивнув, мовби на підтвердження того, що каже правду. Він сидів, нахилившись до мене і стиснувши зчеплені руки поміж колін. — Я його бачив.
— Бачив, як розмовляє мертвяк? — ніяк не міг добрати я.
— Як він встає! — Етельвольд змахнув рукою, демонструючи, як це відбувалося.
— Він?
— Мертвий. Устає і говорить, — не зводив Етельвольд з мене запалених очей. — Я правду кажу, — додав він тоном, з якого було ясно: він бачить, що я йому не вірю.
Я підсунувся до вогнища. Було це через десять днів після того, як ми повбивали розбійників і вивісили їхні трупи на березі. Холодний дощ шурхотів соломою в стрісі й дріботів по віконницях. Перед вогнем лежало двоє моїх гончаків. Коли я скрипнув лавкою по підлозі, один докірливо зиркнув на мене, а тоді знову поклав голову на лапи. Будинок той спорудили ще римляни, тому підлога була мощена плиткою, а стіни кам’яні, тільки дах довелося стелити самотужки. Крізь димар усередину бризкали краплі дощу.
— І що ж той мертвяк каже? — спитала Ґізела, моя дружина і матір двох моїх дітей.
Етельвольд відповів не одразу, вважаючи, що жінці негоже слухати серйозну розмову, однак з моєї мовчанки швидко зрозумів, що у своїй оселі Ґізела вільна казати що хоче, та й сам він аж надто нервувався, аби просити мене прогнати її.
— Каже, що королем повинен бути я, — тихо зізнався він і сторожко зиркнув на мене, боячись моєї реакції.
— Королем чого? — байдуже запитав я.
— Вессексу, звісна річ.
— А, Вессексу, — кинув я, ніби вперше почув про таку землю.
— Я повинен бути королем! — повторив Етельвольд. — Тут правив мій батько!
— Але зараз на престолі брат твого батька, — нагадав я, — і люди кажуть, з нього добрий король.
— Ти теж так вважаєш? — виклично спитав він.
Я не відповів. Ні для кого не було таємницею, що я недолюблював Альфреда, а він мене, проте це зовсім не означало, що з його небожа вийшов би кращий король. Ми з Етельвольдом були ровесниками й наближалися до тридцятиріччя, проте він тільки й зажив слави пияка, гульвіси та бовдура.