Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 2)

— Я знайду тобі жінку, — пообіцяв я.

У ту мить ми й почули крик: слабенький, далекий — скоріше тихенький легіт у ночі, котрий, утім, багато про що говорив. Він розповів нам про смерть та біль, що чинились на півдні. Чутно було лемент і зойки. То голосили жінки й гинули чоловіки.

— Побий їх грім! — кинув спересердя Ралла.

— Така вже наша робота, — озвався я.

— Треба було… — промовив Ралла, а тоді, як слід подумавши, вирішив змовчати.

Я знав, що він хотів сказати: треба було пливти до того села і захистити його. Одначе він добре знав, що я відповім. Я б пояснив, що ми не знаємо, в яке саме село підуть дани, а коли б і знали, однаково б не пішли на його захист. Бо коли б розумів, куди попрямують нападники, я влаштував би їм у поселенні засідку, сховавши своїх вояків по хатах, щоб, коли загарбники прийдуть, вони повискакували надвір з мечами, сокирами й списами і дали бій. Однак у темряві багато ворогів устигли би врятуватись, а мені не потрібні вцілілі. Я хотів, аби кожен дан, норвег — кожен загарбник — був мертвий. Кожен, крім одного, якого б я пустив на схід, щоб таборами вікінгів уздовж Темсу він ніс звістку про те, що тут на них чекає Утред Беббанбурзький.

— Бідолашні душі, — пробурчав Ралла.

Крізь плетиво чорних гілляк я побачив на півдні червону заграву від охоплених полум’ям стріх. Світіння яскравішало, росло, підсвічуючи небо понад смугою молодого ліска. Його відблиск заграв на шоломах моїх людей, і я наказав їм познімати шоломи, аби вартові з корабля попереду не помітили блиску.

Відтак і сам зняв свій, увінчаний срібною вовчою головою.

Я Утред, лорд Беббанбурзький, але в ті дні був войовником. Молодий і дужий, стояв при повному озброєнні, загорнутий у плащ, що закривав кольчугу й шкіряні лати. На борту в Ралли зі мною була тільки половина мого особистого війська, а друга верхи на конях під командуванням Фінана чекала на заході.

Чи пак я сподівався, що вони чекають у тій огорнутій сутінню стороні. Ми на кораблі мали легше завдання — всього лише пропливти річкою в пошуках ворога; а от Фінан мусив вести свій загін темним суходолом. Однак йому я довіряв. Він буде там, нетерпляче чекаючи нагоди оголити клинок.

У ту довгу сиру зиму це була вже не перша наша спроба влаштувати засідку на Темсі, однак саме вона обіцяла увінчатись успіхом. Уже двічі чув я про те, як вікінги, пропливши крізь діру в поламаному лунденському мості, нападали на ситі, заможні вессекські села, та обидва рази ми запізнювались. Сьогодні ж ми загнали вовчу зграю. Торкнувшись руків’я Подиху Змія, свого меча, я підніс руку до оберега у формі молота Тора в себе на шиї.

«Вбий їх, — помолився я до Тора. — Вбий усіх, окрім одного».

Мабуть, тієї довгої ночі було холодно. Ковбані в полі скувала крига, але я зовсім не пригадую, щоб відчував мороз. Пам’ятаю лише передчуття. Ще раз я торкнувся Подиху Змія, і у відповідь він забринів. Я не раз задумувався про те, що клинок має свою пісню. Це тихенька, ледь чутна, висока трель спраглого до крові леза — пісня меча.

Ми продовжували чекати, а вже пізніше, коли все скінчилося, Ралла розповів мені, що весь цей час я не припиняв усміхатися.

 

Мені вже почало було здаватися, що наша засідка провалилась. Розбійники не поверталися на свій корабель, аж доки не зажевріло на сході. Я думав, вартові помітили нас, але помилився. Чи то розложисте гілля верби надійно закрило корабель, чи то чоловіків засліпило вранішнє зимове сонце, але ми залишилися непоміченими.

А от ми бачили їх — одягнутих у кольчуги чоловіків, що вели підтопленою долиною гурт жінок і дітей. У тому гурті було приблизно п’ятдесят нападників і стільки ж бранців. Жінки — скоріш за все, молоді дівчата з розграбованого селища, яких загарбники взяли для власних утіх. Дітей повезуть на невільницький ринок у Лундені, а звідти — за море, у Франкію або й ще далі. Дівчат теж продадуть, як тільки ними натішаться. Ми перебували далеченько, тому не чули плачу бранок, але я виразно його собі уявляв. На південь від нас, де понад рівниною здіймалися низькі зелені пагорби, у ясному зимовому небі курився дим від згарища села.

Заметушився Ралла.

— Стривай, — перепинив його я, і він укляк.

Це був уже сивий, на десяток років старший за мене чолов’яга, з очима, що за довгі роки спостереження за сліпучою морською гладінню перетворилися на вузькі щілини. Ралла був не лише капітаном нашого судна, а й воїном і надійним другом.

— Ще рано, — мовив я тихо і торкнувся Подиху Змія, відчувши дрож його криці.

Чоловіки реготалися, розмовляли гучно, невимушено. Перегукувалися, заганяючи невільниць на корабель, де примушували сідати в підтоплене днище, аби перевантажене судно не перекинулося на порогах нижче за течією, які здатні пройти лише найкращі та найхоробріші моряки. Покінчивши з бранцями, розбійники й собі піднялися на борт, прихопивши награбоване: рожни, котли, арбалети, ножі — все, що можна продати, переплавити чи пустити хоч на якусь користь. Сміялися хвалькувато, як люди, котрі щойно вчинили різанину і тепер збагатяться на продажі рабів. Це й було причиною їхньої бадьорості та недбалості.

А Подих Змія при моєму боці знай вів свою тиху пісню.

На другому кораблі застукотіли весла в кочетах, пролунав командний голос:

— Штовхай!

Великий, увінчаний фарбованою головою страховиська ніс корабля посунувся до річки. Веслярі відштовхнули борт від берега, течія підхопила корабель і понесла повноводою рікою в наш бік.

— Зараз! Рубай канат! — гукнув я, і Кердік, що чатував на кормі, перерізав шкіряну мотузку, яка тримала нас під вербами.

Ми мали всього дюжину весел, які воднораз вдарили у воду, а я рушив поміж рядів гребців, вигукуючи:

— Ми всіх уб’ємо! Переб’ємо до одного!

— Веслуй! — ревів Ралла на гребців, що завзято боролися з могутньою течією.

— Виріжемо їх до ноги! — прокричав я, заскочивши на невисоку платформу на носі, де лежав мій щит. — Всіх, всіх переб’ємо!

Натягнувши шолом, я просунув ліву руку в тримач щита, підняв його і вийняв з піхов Подих Змія. Меч уже не просто співав — він оглушливо завивав.

— Смерть! Смерть, смерть, смерть! — волав я, і весла вдаряли об воду в такт моїм крикам.

Ворожий корабель попереду закрутився на воді, бо налякані веслярі пропустили змах. Його команда метушилася, шукала щити, перескакувала через лавки, на яких дехто ще намагався гребти. Верещали жінки, штовхалися чоловіки.

— Веслуй! — не вгавав Ралла.

Наш безіменний кораблик ковзнув у течію, яка несла ворога на нас. Звіряча голова, що прикрашала його ніс, мала пофарбований у червоне язик, білі очища і гострющі, як кинджали, зуби.

— Давай! — гукнув я Кердіку, й той запустив гак, який вчепився в ніс ворожого судна, а тоді потяг за ланцюг, щоб закріпити його там і приволокти корабель ближче.

— До бою! — прокричав я і скочив через борт.

О щастя молодості, коли тобі всього двадцять вісім і ти дужий войовник! Тепер від цього лишився тільки спогад, а вони, як відомо, стираються. Однак радість зостається в пам’яті навіки.

Перший удар Подиху Змія був із замаху. Його я зробив, заскочивши на носову платформу, де один неприятель намагався відчепити гак. Лезо мого клинка поцілило йому прямісінько в шию — настільки блискавично та швидко, що одним махом відрубало голову, котра відлетіла назад, і кров забарвила зимовий день у яскраво-червоне, заляпуючи мені лице. Одягнений у вкриту чорним плащем закривавлену кольчугу та увінчаний вовчою головою шолом, я був смертю, що вийшла з досвітніх сутінків.

Нині я старий. Дуже старий. Мій зір слабкий, м’язи дряблі, сеча не тримається в тілі, кості болять, а сівши на сонечку, я тут же засинаю, аби прокинутися так само змореним. Та досі пам’ятаю битви, що пережив у давнину. Моя теперішня дружина, богобоязна, як усяка дурна, плаксива баба, завжди кривиться, коли розказую їй свої оповідки, але що ж лишається старим, окрім байок? Якось вона завила, що не бажає слухати про відрубану голову і струмінь яскравої крові, та як інакше готувати молодь до майбутніх боїв? Я бився все життя. Така була моя доля, доля всіх нас. Альфред прагнув миру, але той всякчас вислизав з його рук, і до нас постійно приходили нові дани та норвеги, набігали валлійські брити й загрожували з півночі шотландці — то що лишається чоловікові, крім як битися за свою землю, рід, дім — батьківщину? Дивлячись на своїх дітей, їхніх дітей і дітей їхніх дітей, я розумію, що і їм доведеться битись і що доки живе на землі Утредів рід, а на цьому відкритому всім вітрам острові стоятиме королівство, доти й триватиме війна. Тож від неї не відхрестишся, не сховаєшся від її звірств, крові, смороду, жаху, радості. Бо війна знайде нас, хочемо ми того чи ні. Війна — це наша доля, а її не відвернеш. Wyrd bi∂ ful aræd.

Того й розповідаю я ці історії, аби діти моїх дітей знали, яка доля чекає на них. Жінка ридає, але я змушую слухати і її. Розповідаю, як наш корабель протаранив борт ворожому і від удару ніс отого їхнього розвернуло до південного берега. Так я спланував, а Ралла блискуче впорався. Він протяг наше судно вздовж ворожого борту, обламуючи данам весла, а мої вояки повискакували до них на борт і дали волю сокирам і мечам. Після настільки сильного тарану я трохи заточився, але тіло вбитого звалилося з платформи, перекривши дорогу двом іншим воякам, котрі бігли на мене, тож, виклично крикнувши до них, я зіскочив у днище й наготувався дати їм бій. Подих Змія — смертельна зброя, прекрасний меч, викуваний на півночі саксонським ковалем, який знався на ремеслі. Він узяв сім прутів — чотири залізні й три сталеві, — розжарив їх і викував довгий двобічний клинок із вістрям у формі листка. Чотири залізні, м’якші прути вигнулися від вогню, і візерунок тих завитків залишився на лезі, утворивши примарне плетиво завертів, схожих на язики полум’яного подиху дракона. Так меч і здобув своє ім’я.