Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 1)
Дещо про географічні назви1
Арван — р. Орвелл, графство Саффолк
Векед — Вотчет, графство Сомерсет
Веклінґастрет — Вотлінґ-стріт
Веленґафорд — Воллінґфорд, графство Оксфордшир
Воденс-Ай — о. Одні (біля Кукгема)
Воккас-Дун — Саут-Окенден, графство Ессекс
Гастенґас — Гастінґс, графство Сассекс
Гвельф — р. Крауч, графство Ессекс
Горсеґ — о. Горсі, графство Ессекс
Готлідж — р. Гадлі, графство Ессекс
Грофсестр — Рочестер, графство Кент
Дунастополь — Данстейбл, графство Бедфордшир (римська назва — Дурокобрівіс)
Ескенґум — Ішинґ, графство Суррей
Канінґа — Кенві-Айленд, графство Ессекс
Кокгем — Кукгем, графство Беркшир
Колон — р. Колн, графство Ессекс
Медвеґ — р. Медвей, графство Кент
Мейдес-Стана — Мейдстон, графство Кент
Окснафорда — Оксфорд
Падінтун — Паддінгтон, Лондон
Пант — р. Блеквотер, графство Ессекс
Свелв — протока Свейл, графство Кент
Сіссесістр — Чичестер, графство Сассекс
Скеобіріґ — Шубері, графство Ессекс
Скернесс — Ширнесс, графство Кент
Скіфтс-Ай — о. Сашез (біля Кукгема)
Стур — р. Стоур, графство Ессекс
Сутріґанаверк — Саутворк, Лондон
Тунрслім — Тандерслі, графство Ессекс
Флеот — р. Фліт, Лондон
Фуґелнесс — о. Фолнесс, графство Ессекс
Пролог
Темінь. Мороз. Безмісячна зимова ніч.
Ми були на Темсі; в тремкій гладіні під носом нашого корабля мерехтіли зорі. Річка була в розповні від талої води, що стікала до неї з численних довколишніх пагорбів. По всьому крейдяному нагір’ю Вессексу дзюркотіли потічки, які висохнуть на літо, проте нині стрімко збігали з зелених узвиш, живлячи річку, яка котила свої води далі, до моря.
Наш безіменний корабель був пришвартований ближче до вессекського берега. По той бік річки, на півночі, починалась Мерсія. Ніс судна був спрямований проти течії, а за сховок нам правило віття трьох голих плакучих верб, за гілляку однієї з яких шкіряним канатом ми прив’язали судно, щоб його не знесла течія.
Нас було тридцять вісім душ на борту того безіменного корабля — торговельного, що вів промисел у верхів’ї Темсу. Капітан Ралла, поклавши руку на стерно, стояв поруч зі мною. Хоч у темряві не було його видно, я знав, що він у шкіряній куртці й має меч при боці. Решта з нас були в шкіряних латах, кольчугах і шоломах, зі щитами, сокирами, мечами та списами в руках. Ми готувалися до бійні.
Мій служник Сітрік біля мене сидів навпочіпки і точив кинджал.
— Вона каже, що кохає мене, — мовив він.
— А що їй ще казати? — відповів я.
Помовчавши, він знов заговорив, уже сміливіше, ніби мої слова збадьорили його:
— Та й до всього, пане, мені вже, мабуть, дев’ятнадцять, коли не всі двадцять!
— А може, й вісімнадцять, — кинув я.
— Вже чотири роки, як я міг би бути одруженим, пане!
Розмовляли ми пошепки. Ніч довкола повнилася звуками. Плюскотіла річка, шерехтіло на вітрі сухе вербове гілля, десь шубовснула у воду якась нічна істота, вила розпачливо лисиця і глухо пугукала сова. Дошки корабля поскрипували, скрекотіло по лезу точило, постукував об лавку щит. Попри все, я не наважувався підняти голос, бо вище за течією стояв ворожий корабель, команда з якого хоч і зійшла, але на борту зосталася варта. Сторожа, скоріш за все, помітила нас іще біля мерсійського берега, але, напевно, подумала, що ми вже відпливли далеко в бік Лундена.
— Нащо одружуватися зі шльондрою? — запитав я Сітріка.
— Вона… — почав був він.
— Вона стара, — урвав його я. — Тридцять має точно. Ще й розпусна. Та Ілсвіта розчепірить ноги перед першим-ліпшим мужиком! Коли порахувати всіх, хто товк ту потіпаху, можна б назбирати військо, якого стане, щоб захопити всю Британію!
Збоку од мене гигикнув Ралла.
— Що, Ралло, невже й ти служив у тому війську? — спитав я.
— Разів двадцять, коли не більше, пане, — відповів капітан.
— Вона каже, я їй любий, — понуро повторив Сітрік.
— Їй любе твоє срібло, — відрізав я. — Для чого пхати новий меч у старі піхви?
Дивно, про що балакають чоловіки перед боєм: про що завгодно, тільки не про те, що на них чекає. Якось я стояв у стіні щитів супроти ряду ворогів, сліпучого від ясних клинків і аж чорного від загрози, але й там чув, як двоє вояків затіяли суперечку про те, в якій таверні варять ліпший ель. Страх хмарою стоїть у повітрі, і ми розмовляємо аби про що, тільки би вдати, наче тієї хмари нема.
— Шукай собі молодшу, свіжішу, — порадив я Сітрікові. — Он у гончара донька вже на виданні. Років тринадцяти.
— Вона дурна, — заперечив Сітрік.
— А ти в нас дуже мудрий, ге? — перепитав я. — Як тільки отримуєш від мене срібло, зразу зливаєш його в найближчу дірку! Коли я бачив її востаннє, на ній був браслет, яким я тебе нагородив.
Він форкнув, але не відповів. Сітрік був сином данського воєводи К’яртана Жорстокого від однієї з рабинь. Та попри те хлопець він був годящий, хоч його вже й складно було назвати хлопцем, бо з нього виріс чоловік, котрий побував у стіні щитів і знав, як це — вбивати. Власне, цим ми і збиралися зайнятися тої ночі.