Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 9)
Бріда дійсно була дуже хитра. Це була моя найперша коханка, дівчина зі Східної Англії, яку виховав Раґнарів батько, а зараз вона спала з Раґнаром Молодшим.
— Заговори до неї, — продовжив я, — передай вітання від мене і скажи, що якщо буде війна...
Я затнувся, не впевнений, що казати далі. Сенсу обіцяти будь-що врятувати Раґнара не було, адже якщо війна дійсно буде, заручників переб’ють раніше, ніж я встигну до них дістатися.
— Якщо буде війна? — підігнав мене Вульфгер.
— Якщо буде війна, — промовив я і повторив слова, які сам Вульфгер сказав мені перед моїм покаянням: — всім нам доведеться вигадувати, як вижити.
Олдермен здивовано мовчки подивився на мене, і його затяжна мовчанка сказала мені, що хоча путящого послання Раґнару я не придумав, зате дав слушну пораду Вульфгеру. Він відпив елю.
— То, кажеш, та курва балакає по-англійському?
— Вона саксонка.
Як і я. Але я ненавидів Альфреда і планував за першої-ліпшої нагоди приєднатись до Раґнара — подобається це Мілдріт чи ні.
Втім, глибоко під землею, де велетенський змій Нідгьоґґ гризе корені дерева життя Іґґдрасілля, сидять три прялі, котрі тчуть наші долі. Ми можемо вважати, буцімто вирішуємо все самі, та в дійсності наші життя перебувають у їхніх руках. Вони їх тчуть, і доля невблаганна. Це відомо данам і навіть християнам.
Почалося все з того, що з окстонських полів прибіг раб, волаючи, що в Уїск зайшов данський корабель. Я натягнув чоботи й кольчугу, зняв з вішака свої клинки, наказав сідлати коня і погнав на берег, де гнив «Архангел».
Там побачив, як з-за довгої коси, що відділяла Уіск від моря, до берега наближався корабель. Його вітрило було напнуте на довгій реї, весла підіймалися, скрапуючи водою, і, неначе крила, опускалися знов, а довгий корпус лишав на воді блискучий слід, що мерехтів під ранковим сонцем. На високому носі стояв чоловік у кольчузі, шоломі й зі списом. Дорогою позад мене, край якої стояли рибальські курені, бігли до пагорбів люди, рятуючи свої пожитки. Я гукнув до одного з селян:
— Це не дани!
— Що, пане?
— Це вессекський корабель, — крикнув я.
Люди мені не повірили і продовжили бігти, тягнучи за собою худобу. Це була їхня давня звичка — тікати, побачивши кораблі, бо на них зазвичай прибували дани, що несли смерть. Однак цей корабель не мав на носі голови дракона, вовка чи орла.
Ба більше, він був мені знайомий. Це був «Eftwyrd», єдине судно з усього Альфредового флоту, що, на відміну від «Архангела», «Апостола» і «Християнина», мало пристойну назву. «Eftwyrd» означає «Судний день», і ця назва, попри християнське походження, вельми точно передає те, що він приніс багатьом данам.
Чоловік на носі помахав мені, і чи не вперше, відколи мене примусили стати навколішки перед Альфредовим вівтарем, я звеселився. Бо то був Леофрік. Ніс корабля черкнув об прибережний мул, і судно спинилося. Приставивши долоні до рота, Леофрік гукнув:
— Мул глибокий?
— Ні, десь на долоню! — відповів я.
— По ньому можна йти?
— Звісно, можна! — прокричав я.
Він зіскочив і, як я й здогадувався, по пояс угруз у твані. Від реготу я аж склався удвоє. Разом зі мною засміялися всі моряки «Судного дня», дивлячись, як Леофрік, щедро сиплючи прокльонами, борсається в багні. Нам знадобилося добрих десять хвилин, щоб витягти його, і всі ми добряче заляпалися смердючою грязюкою, але після того моряки, більшість із яких були моїми колишніми веслярами й вояками, знеси на берег ель, хліб і солонину, і ми гуртом сіли обідати на березі.
— Ти засранець, — пробурчав Леофрік, оглядаючи свою кольчугу, замазану болотом.
— Засранець, який добряче знудився на березі, — відказав я.
— Ти знудився? — перепитав Леофрік. — А ми як знудились.
Виявилося, флот узагалі нікуди не плавав. Командування ним передали чоловікові на ім’я Бурґверд — зануді, але доброму вояку і брату єпископа Шірбурнанського, — якому суворо наказали не порушувати мир.
— Якщо на морі не видно данів, то й ми не виходимо, — сказав Леофрік.
— Тоді що робите тут?
— Нас відправили врятувати той кавалок гівна, — кивнув він на «Архангела». — Бурґверд хоче, аби у флоті знову було дванадцять кораблів.
— А я думав, вони будують ще.
— Так і є, тільки будівництво спинилося, бо злодюжки розтягали всю деревину, поки ми билися під Кінвітом, а тоді хтось згадав про «Архангела», і ось ми тут. Бурґверд не може командувати одинадцятьма кораблями.
— Але якщо він не виходить у море, для чого йому ще корабель? — спитав я.
— На випадок, якщо доведеться виходити, — пояснив Леофрік. — А як надумається вийти, йому треба буде дванадцять. Не одинадцять, а саме дванадцять.
— Дванадцять? Чому?
— Бо, — Леофрік спинився, щоб відкусити хліба, — бо в книзі сказано, що Христос усюди відправляв своїх апостолів по двоє, і так само слід ходити й нам — по два кораблі, як ті святі. А якщо в нас буде одинадцять кораблів, це означатиме, що їх лише десять, якщо ти розумієш, про що я.
Я вирячився прямо на нього, не розуміючи, жартує він чи ні:
— Бурґверд хоче, аби ви виходили в море по двоє?
Леофрік кивнув:
— Бо так написано в книзі отця Віллібальда.
— У молитовнику?
— Так говорить отець Віллібальд, — спокійно відказав Леофрік, а побачивши мій вираз, додав: — Я правду кажу! Альфред може підтвердити.
— Аякже, він підтвердить.
— А якщо робити, як сказано в молитовнику, — так само спокійно продовжив він, — у тебе не буде неприємностей.
— Це правда, — погодився я. — То ви тут, щоб відновити «Архангела»?
— Поставимо нові щоглу й вітрило, замінимо оснастку, залатаємо діри, законопатимо дошки, а тоді відбуксуємо в Гамтун. На це знадобиться приблизно місяць!
— Щонайменше.
— А ще з мене майстер нікудишній. Воїн добрий, що є, то є; перепити кого хочеш можу; але ніколи я не ладнав із молотком, долотом і рубанком. А от вони можуть усе, — кивнув він на десяток чоловіків, яких я не знав.
— Хто це?
— Корабельники.
— Вони робитимуть усю роботу?
— Ну не я ж! — гукнув Леофрік. — Моя робота — командувати «Судним днем»!
— Отже, ти плануєш цілий місяць пити мій ель і жерти мої харчі, поки ті десятеро працюватимуть?
— Маєш кращу пропозицію?
Я огледів «Судний день». Це був прекрасно збудований корабель: довший за більшість данських суден, з високими бортами, які робили з нього чудову платформу для бою.
— Що Бурґверд наказав тобі робити? — спитав я.
— Молитися, — сердито відповів Леофрік, — і допомагати ремонтувати «Архангела».
— Я чув, на Сеферні з’явився новий данський воєвода. Хотілося б перевірити, чи це правда. Його звуть Свейн. Ходять чутки, буцімто він стягує кораблі з Ірландії.
— Той Свейн, він же у Вельсі?
— Так говорять.
— Отже, він збирається йти на Вессекс, — мовив Леофрік.
— Якщо це правда.
— То ти думаєш... — почав був Леофрік, але затнувся, усвідомивши, про що я думаю.
— Я думаю, команді корабля немає користі сидіти на березі цілий місяць, — сказав я. — А ще я думаю, що на Сеферні можна добряче збагатитися.
— Але якщо Альфред почує, що ми воювали там, нам кінець, — відповів Леофрік.