Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 10)

Я кивнув на берег у бік Екзанчестера:

— Там було спалено сотню данських кораблів, і їхні уламки досі лежать на березі. Я впевнений, ми знайдемо там бодай одну драконячу голову й почепимо на носа.

Леофрік подивився на свій корабель:

— Замаскуємось?

— Так, замаскуємось, — підтвердив я.

Якщо почепимо на «Судний день» драконячу голову, його сприйматимуть не як англійське, а як данське судно — кошмар усіх саксів. Леофрік усміхнувся:

— Для патрулювання мені ж не треба наказу?

— Авжеж.

— Та й не билися ми аж від Кінвіта, — продовжив він задумливо. — Нема бою — немає заробітку.

— А як щодо команди? — спитав я.

Він озирнувся на своїх моряків:

— Більшість із них — люті засранці, що не матимуть нічого проти цієї затії. Всім треба гроші.

— Але між нами і Сеферном брити.

— І всі вони до одного злодіяки, — закінчив Леофрік і усміхнувся. — Отже, якщо. Альфред не йде на війну, на неї замість нього підемо ми?

— Маєш кращу пропозицію? — спитав я.

Леофрік не відповів. Замість того, немовби ліниво міркуючи, сів і став кидати камінці в грязюку. Я нічого не говорив, мовчки спостерігаючи за сплесками брудної води, за візерунками, що лишали камінці, і знав, що так він шукає підказки в долі. Дани кидають руни, стежать за пташиним летом і намагаються почути шепіт богів, а Леофрік шукав знаку в тому, як впадуть камінці. Останній камінчик відбився від іншого, проїхався багнюкою й залишив по собі слід, що тягнувся до моря.

— Ні, — врешті відповів Леофрік, — кращої пропозиції я не маю.

Нарешті я звеселився, бо ми зібралися повікінгувати.

На березі річки під муром Екзанчестра ми знайшли вирізьблені звірячі голови. Переважно це були обгорілі рештки на місці спаленого Ґутрумового флоту. Відшукавши дві найменш пошкоджені, ми понесли їх на свій корабель. На вершечку його носа і корми стояли голі стовпи, які ми як слід обтесали, аби голови налізли на них. Істота на кормі, менша, зображала змія з роззявленою пащею — ймовірно, Нідгьоґґа, чудовисько, що пожирає тіла в данському царстві мертвих. На носа ми почепили голову дракона, настільки закопчену і понівечену вогнем, що вона більше скидалася на конячу. Ми шкребли її чорні очі й пащу, доки не докопалися до непошкодженої деревини. Коли скінчили, наш дракон виглядав загрозливо.

— Тепер це справжній фірдрака, вогненний дракон, — весело промовив Леофрік.

Дани завжди знімали звірячі голови з кораблів, коли не хотіли, аби вони лякали духів дружніх земель, тому різьблені дракони та змії красувалися на їхніх кораблях тільки у ворожих водах.

Ми зробили так само: склали своїх змія й фірдраку в трюм і повернулись до берега, на якому до роботи над «Архангелом» бралися наші корабельники. Голови ми сховали, бо Леофрік не хотів, аби майстри знали, що ми плануємо.

— Он той, — кивнув він на високого кощавого діда, що керував роботою, — ще більший християнин, ніж сам Папа. Якщо побачить, що ми збираємося в бій, миттю розвезе все попам, а ті — Альфреду, і Бурґверд забере в мене корабель.

— Ти не любиш Бурґверда?

У відповідь Леофрік сплюнув:

— Добре, що на узбережжі немає данів.

— Він боягуз?

— Ні, просто вважає, що замість нас битиметься Бог.

На колінах ми проводимо більше часу, ніж за веслами. Коли флотом командував ти, в нас були заробітки. А зараз навіть корабельні щурі й ті змушені випрошувати крихти.

Заробляли ми, захоплюючи данські кораблі й відбираючи їхні трофеї, і хоч ніхто з нас не розбагатів, усі ми були як слід забезпечені сріблом. Я й досі мав певні статки, бо в Окстоні в мене був закопаний скарб — спадок Раґнара Старшого, який церква і родичі Освальда радо присвоїли б, якби могли. Втім, срібла не буває забагато. За нього можна купити землю й відданість війська; срібло — це могутність лорда, а без нього ставай на коліна або йди в рабство. За допомогою срібла дани вели за собою людей, і ми були нічим не кращі. Якщо хочу бути лордом і забрати Беббанбурґ, мені потрібні люди і безліч срібла на купівлю мечів, щитів, списів і сердець вояків. Тому ми подамося в море в пошуках срібла, а корабельникам скажемо, ніби йдемо патрулювати узбережжя. Тож ми повантажили на борт барила з елем, ящики з сухарями, сиром і діжки з копченою скумбрією та свининою. Мілдріт я розповів ту саму історію: що ми поплаваємо вздовж берегів Дефнаширу й Торнсети.

— Так чи інакше, це треба було б зробити, — пояснив їй Леофрік, — на випадок, якщо прибудуть дани.

— Вони залягли на дно, — додав я.

Він кивнув:

— А коли дан залягає на дно, чекай біди.

Його думку я поділяв. Ґутрум був неподалік Вессексу, а Свейн, якщо такий воєвода взагалі існував, перебував усього за кілька днів від його узбережжя. Альфред міг скільки завгодно вірити, що заручники забезпечать мир, однак ще з дитинства я пам’ятав, наскільки жадібні до нових земель дани і як їм прагнеться забрати собі багаті поля й зелені пасовиська Вессексу. Вони прийдуть, і якщо поведе їх не Ґутрум, то інший данський полководець збере кораблі й людей, з якими виступить на Альфредові землі. Зрештою, це ж дани правили трьома іншими англійськими королівствами: під їхньою владою перебувала моя рідна Нортумбрія, вони заселяли своїми людьми Східну Англію, їхня мова лунала скрізь на південь від Мерсії, й вони не стануть терпіти під боком останнє англійське королівство. Вони як ті вовки, що зачаїлися в тінях і терпляче вичікують, доки вівці нагуляють жирку.

Я взяв одинадцятьох молодиків зі своїх земель і привів на борт «Судного дня», захопивши з собою й Гастинґа, котрий більшу частину юності провів за веслами, тож я розважив, що з нього буде неабияка користь. А тоді, одного туманного ранку, коли посилилася західна течія, ми зіштовхнули корабель на воду, вивели за довгу косу, що оберігала Уїск, і подалися в море. Весла поскрипували в оббитих шкірою отворах, ніс судна розрізав і спінював перед собою воду, а стерно бадьоро дрижало в руках. Я відчув, як разом з вітром підіймається мій дух, задер голову до сірого неба і проказав молитву вдячності Тору, Одіну, Ньйорду і Геду.

Біля берега на воді виднілося кілька рибальських шхун, але далі на південний захід море було порожнє. Я озирнувся на приземкуваті сірі пагорби, помережані зеленню, де-не-де узбережжя прорізали річки. Зелений поступився місцем сірому, від землі залишилася смужка, і ми зосталися сам на сам з білими чайками. Дістали з трюму голови фірдраки й змія, встановили їх на носі та кормі й повернули за захід.

«Судного дня» не стало. Тепер це був «Фірдрака», і він прямував назустріч пригодам.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Моряки «Судного дня», або ж «Фірдраки», були зі мною при Кінвіті. Усі вони були вояками, і їх обурило, що Одда Молодший приписав перемогу собі. А ще відтоді вони добряче знудьгувалися. Леофрік розповідав, що Бурґверд лиш інколи виводив кораблі в море на навчання, а більшість часу вони простоювали в Гамтуні.

— А одного разу ми вибралися на риболовлю, — додав він.

— На риболовлю?

— Отець Віллібальд розповів про те, як Христос нагодував п’ять тисяч чоловік двома хлібинами і кошиком оселедців, — відповів він, — тому Бурґверд наказав нам брати сіті й вирушати в море. Вирішив нагодувати місто. Народ там голодує.

— Вдалося чогось наловити?

— Купу скумбрії.

— А данів?

— Данів наловити не вдалося, як і оселедців, — відповів Леофрік. — Лише скумбрії. Ті падлючі дани як крізь землю провалилися.

Пізніше ми довідалися, що Ґутрум заборонив данським кораблям з’являтися біля узбережжя Вессексу й порушувати мир. Він мав намір приспати пильність Альфреда, змусити його повірити, що перемир’я діє, а для цього йому треба було, щоб у морі між Кентом і Корнвалумом не з’являлися його пірати. Це заохочувало купців з півдня приїздити туди продавати вино і купувати вовну, і вже за перші чотири дні експедиції наш «Фірдрака» взяв два таких судна. Це були пузаті франкські кораблі, у кожного не більше шести весел з кожного боку. На обох нас сприйняли за вікнігів, побачивши звірячі голови на кормі та носі й браслети в мене на руках і почувши, як ми з Гастинґом розмовляємо по-данському. Моряків ми не вбивали, лише позабирали всі гроші, зброю й вантаж, який могли вмістити в себе на борту. Один корабель був ущерть навантажений вовною, оскільки за морем високо цінували саксонські руна. Щоправда, нам вдалося винести тільки три кипи, бо на решту не вистачило б місця під лавами.

На ніч ми зупинялися в бухтах або гирлах річок, а вдень веслували морем у пошуках здобичі. Щодня просувалися далі на захід, доки не переконалися, що достатньо віддалилися від берегів Корнвалуму й увійшли на ворожу територію. Це були землі наших давніх ворогів, котрі протистояли ще нашим пращурам, коли ті прийшли з-за Північного моря освоювати Англію. Називався той народ бритами. Вони розмовляли дивною мовою, і одна їх частина жила на північ від Нортумбрії, а інша — у Вельсі й Корнвалумі, диких окраїнах Британського острова, куди їх витіснив наш народ. Вони сповідували християнство. Отець Беокка розповідав мені, що вони вірили в Христа ще задовго до нас, і твердив, що жоден християнин не може бути ворогом іншому. Та попри те брити нас ненавиділи. Часом вони об’єднувалися з норманами для спільних набігів на нас, інколи нормани нападали на них, а бувало, що вони самі нападали на нас. У минулому корнвалумський народ створював чимало неприємностей Вессексу, та Леофрік запевнив мене, що за це їх так жорстоко покарали, що нині, забачивши сакса, вони обсцикалися з переляку.