Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 12)

— Худобу?

— Ми живемо з торгівлі скотиною, — пояснив він.

Отже, оточивши Передура, Каллін отримав нагоду здобути остаточну перемогу в цій маленькій війні.

— Скільки твій король заплатить нам? — спитав я.

— Сто срібняків.

Я дістав Подих Змія.

— Я поклоняюся справжнім богам, — сказав я. — Особливо шаную Геда. Він любить кров і вже багато днів нічого не отримував від мене.

Отця Мардока охопив жах, якого він не міг приховати. Він був молодим, чого по ньому, однак, не скажеш, адже мав дуже густі волосся й бороду, з-під яких визирали тільки ніс і очі. Він розповів, що вивчив данську мову, коли був у полоні в данського воєводи на ім’я Ґодфред. Утік, коли той рушив на Сілланси — острови, що лежать далеко в морі на заході.

— На Сіллансах є скарби? — спитав я.

Я чув про ті острови, хоч дехто твердив, що це вигадка, а інші казали, що вони з’являються і зникають разом з місяцем. Отець Мардок сказав, що вони існують і в народі носять назву Острови Мертвих.

— То там ніхто не живе? — спитав я.

— Є трохи народу, — відповів вій. — Але разом з ними там живуть і мертві.

— У них є скарби?

— Ваші кораблі забрали все, що було.

Ця розмова сталася вже по тому, як він пообіцяв мені, що Передур виявить більшу щедрість. Він не знав, наскільки більшу, та запевнив, що король готовий заплатити за нашу допомогу набагато більше сотні срібняків. Ми наказали йому гукнути своїм морякам провести нас узбережжям до Передура. Я не дозволив отцю Мардоку повертатися на свій корабель і залишив його заручником на випадок, якщо розповідь виявиться брехнею і Передур просто заманює нас у пастку.

Однак священник казав правду. Передурове поселення було скупченням хатин на крутому пагорбі біля бухти, захищених стіною колючого живоплоту. Його народ складався з рибалок і скотарів, серед яких не було жодного багатія, хоча сам король прийняв нас у високому палаці, щоправда, лише по тому, як ми взяли собі ще заручників. На «Фірдраку» прислали трьох молодиків, що, як нас запевнили, були Передуровими синами. Наказавши команді вбити їх, якщо не повернусь, я спустився на берег у супроводі Гастинга і Кенвульфа. На мені був бойовий обладунок — кольчуга й блискучий шолом, і тамтешній народ позирав на нас із острахом. У місті скрізь смерділо рибою та гноєм, народ весь був у лахмітті, а їхні халупи, що нагадували скоріше рибальські курені, тулилися вздовж схилу, на верхівці якого гордовито височів замок Передура. Біля палацу стояла церква з солом’яним дахом, густо порослим мохом, і з хрестом на фронтоні, зробленим з прибитих хвилями уламків дощок.

Передур був удвічі старший від мене, присадкуватий, з хитрим обличчям і гострою чорною бородою. Він привітав нас, сидячи на троні, котрий був звичайним стільцем з високою спинкою. Очікував, що ми йому поклонимось, однак жоден з нас не зробив цього, через що він скривився. Його оточувало з десяток чоловіків почту. Жоден не виглядав заможно, всі були старі, крім одного, в чернечій рясі. У закопченій залі він виділявся- з натовпу, як ворон зі зграї чайок, оскільки його чорна ряса була бездоганно чиста, обличчя голене, а волосся акуратно підстрижене. Він був дещо старший за мене, мав суворе лице, в якому читалися розум і неприкрита недовіра до нас, адже ми погани — принаймні я й Гастинґ. Кенвульфу я наказав тримати язика за зубами і сховати хрестик, тож монах усіх нас сприйняв за данську нехристь. Він розмовляв данською, значно краще, ніж отець Мардок.

— Король вітає вас, — промовив він голосом, таким самим тоненьким, як і його уста, й недружньо зблиснув на нас зеленими очима, — і хоче знати, хто ви такі.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — відповів я.

— Чому ти тут, Утреде Раґнарсон? — спитав чернець.

Я огледів його з ніг до голови. І не просто огледів, а пильно розгледів, немов бугая перед забиттям, щоб з мого погляду він зрозумів: я вивчаю, де буде краще його порізати. Послання він зрозумів і не став дожидатися відповіді на питання, котра й так була очевидна, якщо ми справжні дани. Ясна річ, ми прибули вбивати і грабувати — що ж іще, на його думку, може робити тут корабель вікінгів?

Передур сказав щось монахові, й вони зашепталися. Я тим часом огледів палац, шукаючи хоч якихось ознак багатства. Не побачив нічого, крім трьох китових кісток, складених у кутку. Але Передур явно мав скарби, адже на шиї в нього висіло важке бронзове намисто, на тлустих пальцях були нанизані срібні персні, накидка защібалася важкою бурштиновою запонкою, а знизу на шнурку висів золотий хрест. «Мабуть, закопав десь свої багатства», — подумав я, сумніваючись, що від альянсу з ним ми розбагатіємо хоч трохи.

Та, правду кажучи, за свою подорож нічого цінного ми не здобули, а Передур бодай буде змушений годувати нас, поки воюватимемо за нього.

— Король, — урвав мої роздуми чернець, — бажає знати, скількох людей ви зможете повести проти його ворога.

— Достатньо, — спокійно відказав я.

— Незалежно від чисельності нашого ворога? — підступно уточнив монах.

— Ні. Усе залежить від ось цього, — відрізав я, плескаючи по рукояті Подиху Змія.

Це була добра, зухвала відповідь, якої й очікував чернець. Та й направду вона звучала переконливо, бо ж був я широкий у грудях, на голову перевищував усіх присутніх у залі й виглядав справжнім велетнем.

— А хто ти такий, монаше? — спитався я.

— Мене звуть Ассер, — відказав він.

Авжеж, це було бритське ім’я, що англійською означає «осел». Відтоді про себе я називав його не інакше як Ослом. Нам судилося зустрічатися ще немало разів, хоч тоді я ще того не знав і тільки-тільки познайомився з чоловіком, котрий допікатиме мені в житті як та воша.

Так я зустрів ще одного ворога, хоча в той день у Передуровому палаці мені він здався просто монахом-диваком, котрий щосили намагався виділитися з оточення. Він покликав мене за собою й рушив за невеликі двері збоку зали. Жестом наказавши Кенвульфу і Гастинґу лишатись на місці, я вийшов за ченцем і опинився біля гноярки. Щоправда, надвір він вивів мене, щоб показати зовсім не її, а дорогу на схід.

Я поглянув на долину. На схилі чорніли закурені дашки хатин Передурових селян, а за ними тягся колючий живопліт, висаджений уздовж річки, що впадала в море. По той бік річки здіймався довгий пологий пагорб, на далекій вершині якого чиряком на небокраї стирчав Дрейндинас.

— Наш ворог отам, — сказав Ассер.

Про себе я відзначив, що форт геть малий.

— Скільки їх там?

— Хіба вам це аж так важливо? — в’їдливо спитав Ассер, відплачуючи мені за відмову називати чисельність свого війська. Щоправда, я зрозумів, що отець Мардок міг підрахувати її, поки був на борту «Фірдраки», тому в моїй затятості не було жодного сенсу.

— Ви, християни, вірите, що після смерті потрапите в рай, так? спитав я.

— І що з того?

— Ви б мали радіти такій долі — скоріше наблизитися до свого бога!

— Ти погрожуєш?

— Шкідникам я не погрожую, — відказав я, тішачись із власної вигадливості. — То скільки чоловік у тій фортеці?

— Сорок-п’ятдесят. — Він явно не знав напевне. — Ми можемо зібрати військо з сорока чоловік.

— Отже, завтра твій король отримає фортецю назад.

— Він не мій король, — відрубав Ассер, роздратований моїми словами.

— Твій, не твій, але фортецю він собі поверне, якщо заплатить як слід, — закінчив я.

Переговори тривали, до пізньої ночі. Як і казав отець Мардок, Передур був згоден заплатити більше ніж сто шилінгів, але боявся, що ми заберемо гроші й відмовимося битися, тому вимагав застави: хотів узяти заручників, котрих я відмовлявся йому давати. Просперечавшись годину з лишком, ми так і не дійшли згоди, тому Передур викликав свою королеву. Для мене це нічого не значило, але я побачив, як напружився Осел, наче це його якось ображало. А тоді я помітив, що стривожилися всі присутні в залі. Ассер хотів заперечити, але Передур прицитькнув його різким помахом руки, після чого відчинилися двері позаду зали, і в моє життя ввійшла Ізольда.

Ізольда. Вона сяяла там, немов діамант серед купи гною. Побачивши її, я миттю забув про Мілдріт. Смаглява, чорнокоса, волоока Ізольда. Вона була низенька, як ельфій-ка, з ясним обличчям і волоссям чорнющим, як воронове крило. Була в темній туніці, мала срібні обручі на навколо шиї, браслети на зап’ястях і щиколотках. З кожним її кроком прикраси тихенько подзенькували. Була вона на два-три роки молодшою за мене, проте попри свою юність наводила жах на весь Передурів почет, котрий тут же розступився перед нею. Король нервувався, а Ассер, що стояв поруч зі мною, перехрестився і плюнув набік, щоб уберегтися від зла.

Я зачаровано дивився на неї. На лиці її відбився біль, немов життя здавалось їй нестерпним. Із переляканим виразом чоловік заговорив до неї тихим, сповненим поваги голосом. З кожним його словом вона здригалась, і я подумав, що то вона гнівається, бо на її обличчі запав жахливий вираз, який спотворив усю красу. Однак вона швидко вгамувалася, подивилася на мене, а король звернувся до Ассера.

— Скажи королеві, хто ти такий і що зробиш для короля Передура, — переказав мені його слова Ассер несхвальним тоном.

— Вона розмовляє данською? — спитав я.

— Ясно, що ні, — пхикнув він. — Просто скажи їй, що вона хоче почути, й завершимо нарешті цей фарс.

Я глянув у її великі темні очі, й у мене закралася неясна підозра, що вона бачить мене наскрізь і знає най-потаємніші мої думки. Втім, подивившись на мене, вона принаймні не скривилась, як тоді, коли до неї промовляв її чоловік.