Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 13)
— Мене звуть Утред Раґнарсон, — повів я. — Я тут, щоб битися за вашого чоловіка, якщо він заплатить нам достатню ціну. Коли ж не заплатить, ми попливемо геть.
Я думав, Ассер їй перекладе, однак монах не сказав ані слова.
Ізольда не зводила очей з мене, а я — з неї. Вона мала бездоганну шкіру, що не знала ніяких недугів, і вольове, але дуже печальне обличчя. Сумне і прекрасне. Люте і прекрасне. Вона нагадала мені про Бріду — східну англійку, мою колишню коханку, котра тепер була з моїм другом Раґнаром. Лють сповнювала Бріду, як лезо меча заповнює собою піхви. Таку саму лють я вловив і в королеві — юній, дивакуватій, темноволосій і надзвичайно вродливій.
— Мене звуть Утред Раґнарсон, — знову почув я власний голос, хоч і не збирався нічого казати, — і я вмію творити чудеса.
Сам не знаю, нащо я це ляпнув. Пізніше довідався, що вона не розуміла ані слова зі сказаного, адже на той час не володіла жодною іншою мовою, крім бритської, та попри те якимось чином уловила суть і усміхнулася. Ассер затамував подих.
— Обачніше, дане, — прошипів до мене. — Перед тобою королева.
— Справжня? — спитав я, не зводячи з неї очей. — Чи одна з кількох?
— Королю випало благословення мати трьох дружин, — несхвально буркнув чернець.
Ізольда повернулася до короля й заговорила до нього. Він кивнув і поважно показав на двері, крізь які вона зайшла. Цей жест явно означав наказ піти. Вона покірно рушила до дверей, де затрималась на мить, обдарувавши мене останнім, сповненим задуми поглядом, і зникла за дверима.
Зненацька все стало легко і просто. Передур погодився дати нам гору срібла і показав свій скарб, захований в коморі. Там були монети, поламані прикраси, погнуті чаші й три церковні підсвічники. Зваживши срібло на базарних вагах, я виявив, що його там на суму в триста шістнадцять шилінгів — немало. Ассер поділив скарб на дві купи, одна вдвічі менша за другу.
— Меншу отримаєте зараз, — сказав він. — Решту — після повернення Дрейндинаса.
— Маєш мене за дурня? — спитав я, знаючи, що другу частину після бою отримати буде страшенно складно.
— А ти мене? — парирував він, чудово розуміючи, що «Фірдрака» зникне .на обрії наступної ж миті, як він віддасть нам усе срібло.
Зрештою ми домовилися, що зараз візьмемо третину, а інші дві нам винесуть на поле бою, аби ми мали до нього доступ.
Передур сподівався, що більшу купу срібла я залишу в його палаці, а тоді він на заляпаних гівном крутих вулицях дасть нам бій і переможе, Мабуть, через перспективу такого бою Каллінові вояки й не наважувались штурмувати його палац, а планували виморити облогою — принаймні так вважав Ассер.
— Розкажи мені про Ізольду, — наказав я монахові, коли ми нарешті скінчили торгуватись.
У відповідь він пхикнув:
— Я читаю тебе, як требник.
— Що таке требник? — спитався я, вдаючи, ніби не знаю.
— Книга з молитвами, — відказав він. — Якщо торкнешся її, тобі не завадить помолитися. — Він перехрестився. — Вона лиха, — додав ревно.
— Вона ж іще зовсім юна. Як вона може бути лихою?
— Що ти знаєш про бритів?
— Що вони смердючі, як тхори, і злодійкуваті, як сороки.
Чернець кисло глипнув на мене, і мені вже здалося, що відповіді на питання я не отримаю, однак він таки проковтнув свою бритську гординю.
— Усі ми християни, — почав він, — і хвала Господу за таку милість. Однак серед наших людей досі ходять давні поганські забобони. Ізольда має до тих забобонів певний стосунок.
— Який?
Йому не хотілося говорити про це, та оскільки він вже порушив цю тему, то неохоче продовжив:
— Вона народилася навесні вісімнадцять років тому. У день її народження було затемнення сонця. Тутешній люд неграмотний, тому подумав, що у смаглявої дитини, народженої в мить смерті сонця, мають бути сили як у... — він затнувся, не знаючи данського слова, —
— Відьми?
— Передур одружився з нею і зробив її своєю тіньовою співправителькою. Королі завжди брали собі таких дівчат, щоб користуватися їхніми силами.
— Якими силами?
— Якими диявол наділяє цих темних королев, — роздратовано пояснив він. — Передур вірить, що вона бачить майбутнє, але ця сила буде в неї, лише допоки вона зберігатиме цноту.
Це мене насмішило.
— Якщо вона тобі не подобається, монаше, я ладен зробити тобі велику послугу.
Мої слова він пустив повз вуха чи бодай вирішив замість відповіді лише несхвально насупитись.
— То вона бачить майбутнє чи ні? — спитав я.
— Вона передбачила вашу перемогу, — відказав він, — і сказала королю, що він може вам довіряти, тож як ти гадаєш?
— У такому разі вона точно бачить майбутнє, — погодився я.
Брат Ассер засміявся на це:
— Її слід було б задушити власною пуповиною. Вона поганська курва, дідькове сім’я, зло.
Того вечора для відсвяткування нашої домовленості влаштували бенкет. Я сподівався, що на ньому буде Ізольда, але вона не прийшла. Замість неї там була старша Передурова дружина — понура, мовчазна нечепура з двома здоровенними чиряками на шиї. Втім, на мій подив, бенкет видався дуже добрий: з рибою, яловичиною, бараниною, хлібом, елем, медом і сиром. За трапезою Ассер розповів мені, що він родом з королівства Діфед, на північ від Сеферну. Його король, котрий носив невимовне бритське ім’я, що звучало наче напад задушливого кашлю, відправив його в Корнвалум, аби він переконав бритських королів не підтримувати данів.
Це мене здивувало настільки, аж я перестав витріщатися на служниць. У кінці зали грав арфіст, і, йдучи, дівчата погойдувалися в такт музиці.
— Ви не любите данів, — мовив я.
— Ви ж погани.
— То чого ти балакаєш нашою поганською мовою? — спитав я.
— Бо мій абат відправляє до данів місіонерів.
— І ти йди. Це буде найшвидший шлях до раю.
Це він пустив повз вуха.
— Данська — одна з багатьох мов, які я знаю, — сказав хвалькувато. — Також розмовляю мовою саксів, і ти, мені здається, народився не в Данії.
— Звідки ти знаєш?
— Твоя говірка. Ти з Нортумбрії?
— Я з моря.
Він знизав плечима.
— У Нортумбрії дани підім’яли під себе саксів, і тепер ті самі мають себе за данів.
Він помилявся, але виправляти його я не став.
— Що куди гірше, — продовжив він, — вони віддалилися від світла Христового.
— А Торове світло занадто яскраве для тебе?
— Західні сакси — християни, і наш обов’язок — підтримувати їх. Не через любов до них, а через нашу спільну любов до Христа.
— Ти знайомий з Альфредом Вессекським? — спитав я.
— Страшенно хочу познайомитися, — відповів він ревно. — Я чув, він добрий християнин.
— Я чув те саме.
— І Христос винагороджує його за це, — продовжив Ассер.
— Винагороджує?
— Він наслав шторм, який знищив данський флот, а його янголи вбили Уббу. Це доказ Господньої могуті. Якщо виступимо проти Альфреда — підемо проти Христа, тому цього робити не можна. Таке моє послання корнвалумським королям.
Мене вразило, що бритський чернець із далекого закутка Британії знає про те, що сталось у Вессексі. Я подумав, що Альфреду б ці нісенітниці сподобалися. Він розсилав до бритів своїх вісників. Це були ченці й священники, котрі розповідали тутешньому люду байки про те, як їхній бог знищив данів. Вочевидь, Ассер неабияк надихнувся їхніми казками.