Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 14)

— То чому ви воюєте з Калліном? — спитав я.

— Бо він хоче об’єднатися з данами, — відповів Ассер.

— І ми переможемо, — мовив я. — Тож він чинить розумно.

Ассер похитав головою:

— Переможе Господь.

— Можеш вірити у що хочеш, — сказав я, торкаючись молота Тора в себе на шиї. — Але якщо помиляєшся, монаше, ми здобудемо Вессекс і Каллін отримає частину його багатств.

— Каллін не отримає нічого, — зневажливо відказав монах, — бо завтра ви його вб’єте.

Брити так і не навчилися любити саксів. Вони люто ненавидять нас і в роки, коли останнє англійське королівство перебувало на межі знищення, могли б схилити баланс сил на користь Ґутрума.

Натомість вони сховали свої мечі, і за це сакси мусять дякувати церкві. Ассер і йому подібні вирішили, що данські єретики — куди гірший ворог, ніж англійські християни. На місці бритів я б шкодував про це рішення, адже інакше вони могли б повернути собі більшість утрачених земель, якби об’єдналися з норманськими поганами.

Одначе віра змушує людей обирати собі кепських союзників. І війна теж.

Щоб скріпити нашу угоду, Передур запропонував нам із Гастинґом двох своїх служниць. Я відправив Кенвульфа назад на «Фірдраку» з розпорядженням для Леофріка готуватися до завтрашньої битви і вже був подумав, що нам із Гастинґом також слід повертатися на корабель, але служниці виявились гарні, тому ми лишилися. Турбуватися нам не було про що, бо вночі вбити нас ніхто не наважиться. Ніхто не чіпав нас і коли ми взяли третину срібла й понесли на берег, звідки на корабель нас забрав човен.

— Після битви отримаємо вдвічі більше, — сказав я Леофріку.

Він буцнув ногою по мішку зі сріблом:

— А де ти був уночі?

— У ліжку з бриткою.

— Дупоголовий, з ким нам битися?

— Зі зграйкою дикунів.

Стерегти корабель ми залишили десятьох. Якщо Пере-дурові люди таки вирішать узяти «Фірдраку», на моїх хлопців чекатиме важка і скоріш за все програшна битва. Проте ми мали трьох заручників, котрі були або не були Передуровими синами, тому нам довелося йти на такий ризик. Крім того, безпеки нам додавало те, що Передур зібрав свою армію на східній околиці міста. Я називаю її армією, хоча насправді вона складалася лише з чотирьох десятків чоловік. Я привів ще тридцятьох своїх. Мої люди були добре озброєні й у шкіряних латах мали суворий вигляд. Ми з Леофріком та ще кілька наших вояків були в кольчугах, я ще мав шолом із заборолом, що робив мене зовні звитяжним воїном.

Передур стояв у шкіряних латах. У волосся і гостру бороду він вплів кінські хвости, що надавали йому дикого і страшного вигляду. Його люди мали переважно списи, хоча сам він був озброєний добрим мечем. У декого були щити, зовсім у дрібки — шоломи, і хоч у їхній звитязі я не сумнівався, та жоден не виглядав мені загрозливо. На відміну від моїх вояків. Вони билися проти данів на узбережжі Вессексу, бували у стіні щитів при Кінвіті, і я не мав сумніву, що вони здатні знищити які завгодно війська, котрі Каллін виставив у Дрейндинасі.

На пагорб ми піднялись аж пополудні. Мали б зробити це зрання, однак деякі з Передурових вояків ще не відійшли від нічної пиятики, інших довго не відпускали жінки, що не бажали їхньої загибелі, а тоді ще й Передур зібрав радників і став обговорювати план на битву, хоча про що там можна було балакати, я не знав. Каллінові люди перебували у форті, ми — під ним, тому треба брати його штурмом. Ніяких розумувань, просто йти в наступ. Коли вони нарешті порадились, отець Мардок прочитав молитву, чи то пак прокричав, але я відмовився наступати, доки не принесуть решту срібла.

Його принесли в скрині, яку тягли двоє людей. Тож нарешті під денним сонцем ми піднялися на пагорб. За нами пішли й жінки, кидаючи бойові вигуки, що було, однак, марнуванням повітря, адже ворог досі перебував надто далеко, аби їх чути.

— То що нам робити? — спитав Леофрік.

— Сформуємо клин,— запропонував я. — Попереду стануть найкращі вояки, ми з тобою — перед ними, а тоді повбиваємо всіх.

Він скривився:

— Ти колись штурмував хоч один; форт, збудований древніми?

— Ніколи.

— Це буде тяжко, — застеріг він.

— Якщо буде дуже тяжко, вб’ємо Передура з його людьми і заберемо срібло.

До мене підбіг брат Ассер у чистенькій чорній рясі з заляпаним болотом подолом.

— Ваші люди — сакси! — докірливо кинув він.

— Ненавиджу монахів, — гаркнув я у відповідь. — Ненавиджу ще більше за попів. Але дуже люблю вбивати їх, розпорювати їм пуза і дивитись, як вони конають. А тепер пішов звідси, якщо не хочеш, щоб я перерізав тобі горлянку.

Він побіг до Передура зі звісткою, що ми сакси. Король сердито зиркнув на нас. Він-бо вважав, що найняв команду данських вікінгів, а тепер виявилося, що ми західні сакси, тому новині він не зрадів. На це я витяг Подих Змія і вдарив ним по щиту.

— То ти хочеш битися чи ні? — спитав я в нього через Ассера.

Передур вирішив, що таки хоче битися, чи то пак щоб ми билися за нього, і ми поповзли на пагорб, який мав кілька бойових гребенів, і вже аж надвечір зупинилися перед довгастою вершиною й побачили на небокраї перед собою вал Дрейндинаса. Над фортом на флагштоку у формі хреста майорів стяг — трикутний шмат зеленої матерії з білим конем.

Я зупинився. Передурів стяг являв собою вовчий хвіст на жердині, в мене його взагалі не було, а якби й був, то, як у всіх саксів, мав би прямокутну форму. Я знав тільки один народ, що користувався трикутними знаменами, тому одразу крутнувся до брата Ассера.

— Вони дани! — крикнув я йому.

— І що? — спитав він у відповідь. — Я думав, що й ти дан. Усім відомо, що за срібло дани битимуться будь з ким, навіть з іншими данами. Чи ти злякався їх, саксе?

— Ти, мабуть, родився не по-людському: твоя мати вибдзіла тебе зі своєї смердючої сраки.

— Боїшся чи ні, — незворушно відповів Ассер, — але ти взяв Передурове срібло, тому бийся.

— Ще одне слово, і я відріжу твої крихітні яйця, — застеріг я.

Я подивився на форт, намагаючись визначити чисельність неприятеля. Усе змінилося в мить, як я побачив той прапор, адже замість напівозброєних бритських дикунів на нас чекав загін данських головорізів. Хоч мене це і здивувало, не менше бачити нас були вражені й дани. Вони зібралися на земляному валу з дірявим частоколом нагорі й ровом попереду. Я подумав, що штурмувати вал буде тяжко, надто коли його охороняють дани. Нарахував близько сорока чоловік і знав, що там є й інші, яких я не бачив. Уже сама їхня кількість говорила про те, що наш штурм приречений на провал. Навіть як нам і вдасться прорватися через частокіл, я сумнівався, що пройдемо далі, бо дани переб’ють кількадесят наших людей ще на самому початку, і буде диво, якщо вдасться відступити, не зазнавши більших втрат.

— Ми в гівні, — сказав мені Леофрік.

— По саму шию.

— То що робити тепер? Переб’ємо їх і заберемо гроші?

Я не відповів, оскільки дани прибрали вбік ділянку частоколу, з валу зіскочило троє і рушило до нас. Вони хотіли переговорів.

— Хто це такий? — спитав Леофрік.

Він дивився на данського ватажка. Це був кремезний, як Стеапа Снотор, чолов’яга, вбраний у начищену до блиску кольчугу. Його шолом, також блискучий, мав забороло у вигляді вепрячої морди з коротким плескатим рилом, а маківку прикрашав білий кінський хвіст. На руках у нього було безліч золотих і срібних браслетів, котрі вказували на те, що він славетний воєвода і великий звитяжець. Він спускався пагорбом з таким виглядом, ніби володів ним, і це була правда, адже форт був дійсно його.

Назустріч данам побіг Ассер у супроводі Передура і двох його прислужників. Коли я підійшов до них, то почув, що монах намагається навернути данів у християнство. Він казав їм, що нас прислав Господь і ми їх усіх переб’ємо, тому вони вчинять мудро, якщо здадуться нам і ввірять свої язичницькі душі Богу.

— Ми похрестимо вас, — сказав він, — і небеса возрадуються.

Дамський ватажок неквапно зняв шолом. Його лице виявилось не менш страхітливим, ніж забороло з вепрячою мордою. Він мав широке лице, загартоване сонцем і вітром, з байдужими, порожніми очима вбивці. Близько тридцяти років, з коротко підстриженою бородою і шрамом через усю щоку, від кутика лівого ока. Віддавши шолом одному з супутників, не зроняючи й слова, він задер поділ своєї кольчуги і помочився на Ассерову рясу. Чернець відскочив.

Не припиняючи мочитися, дан поглянув на мене:

— Ти хто такий?

— Утред Раґнарсон. А ти?

— Свейн Білокінний.

Ці слова він сказав з таким викликом, наче я мав би знати, хто він. Я не відповів. Чи не той це Свейн, про якого казали, ніби він збирає війська у Вельсі? У такому разі що він робить тут?

— Ти Свейн Ірландський? — спитався я.

— Свейн Данський, — відказав він. Відтак опустив кольчугу й поглянув на Ассера, котрий погрожував данам карою Божою. — Якщо хочеш жити, заткай свою смердючу пельку.

Ассер заткався.

— Раґнарсон, — повернув голову до мене. — Ярла Раґнара? Раґнара Равнсона? Того, що служив Івару?

— Того самого, — підтвердив я.

— Отже, ти син саксів?

— Так. А ти той Свейн, що привів військо з Ірландії? — спитав я.

— Так, я привів людей з Ірландії, — відповів він.

— І збираєш сили у Вельсі?

— Роблю що хочу, — ухильно мовив він.