Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 16)

— Шукаємо грошей, — мовив я. — Як і ви.

— Я шукаю союзників.

— Союзників?

Він добряче напився і говорив вільніше, ніж коли ми тільки-но познайомилися, тож я збагнув, що це той самий Свейн, про якого говорять, ніби він збирає війська у Вельсі. Це він підтвердив мені сам, проте й додав, що йому бракує вояків.

— Ґутрум може зібрати дві тисячі війська, а то й більше! Мені до нього ще далеко.

Отже, вони з Ґутрумом конкуренти. Це я запам’ятав.

— Гадаєш, тутешній народ піде за тобою?

— Вони обіцяли, — мовив він, виплюнувши хрящ. — Тому я й приїхав сюди. Але вони збрехали. Каллін — ніякий не король, а звичайний Сільський староста! Тут я лише марную час.

— Нам з тобою до снаги розбити Калліна? — спитався я.

Поміркувавши, Свейн кивнув:

— Так.

Зненацька він перевів насуплений погляд у сутінь в кутку зали. Там я побачив одного з його вояків, на колінах у якого сиділа дівчина. Видно, Свейн її вподобав: грюкнув по столу, показав на неї й смикнув головою. Неохоче чоловік привів її до нього. Посадивши дівчину біля себе, Свейн задер їй туніку, роздивився груди, а тоді дав келих елю.

— Я про це подумаю, — сказав мені.

— Чи ти плануєш напасти на мене? — перепитав я.

Він усміхнувся:

— Ти Утред Раґнарсон. Я чув про битву, в якій ти вбив Уббу.

Схоже, серед ворогів я мав кращу репутацію, ніж серед так званих друзів. Свейн попросив розповісти йому, як загинув Убба, що я охоче зробив і чесно зізнався, що нагоду забрати життя в Убби я отримав, коли він послизнувся і впав.

— Але, кажуть, ти бився добре, — мовив Свейн.

За всім цим спостерігала Ізольда. Хоч нашою мовою вона й не говорила, ні на мить не зводила з мене великих очей. Після бенкету я повів її в дальній кінець, палацу, до опочивалень, де вона затягла мене за повідок до своєї крихітної кімнатки. З наших плащів я склав нам таке-сяке ложе.

— Якщо ми це зробимо, ти втратиш свою силу, — сказав я їй словами, яких вона не розуміла.

У відповідь вона приклала палець мені до вуст, наказуючи мовчати. Вона ж королева, то я скорився.

Вранці ми закінчили розорювати селище. Ізольда показувала хати, в яких могло знайтися щось цінне, і здебільшого вгадувала.

Щоправда, пошуки добра супроводжувалися руйнуванням будинків, бо народ ховає свої скарби у стріхах, тож нам доводилося розганяти мишей і щурів, зривати й просіювати запліснявілу солому. Після того ми розривали землю під вогнищами та іншими схованками, де люди найчастіше закопують срібло, і забирали все, що могло мати хоч якусь цінність: кожнісінький баняк і риболовний гачок. Пошуки відняли цілий день, а ввечері ми розділили все добро на березі.

Вочевидь, Свейн дійсно подумав про Калліна, коли протверезів, але вирішив, що король занадто сильний.

— Ми здолаємо його досить легко, однак і втратимо чимало людей, — сказав він.

Корабельній команді зайві втрати ні до чого. У битві проти Передура ми не втратили нікого, однак Каллін був міцнішим королем, а ще не довіряв Свейну, тому його особиста варта була весь час озброєна і напоготові.

— Та й брати в нього нема чого, — зневажливо додав Свейн.

— Він тобі платить?

— Так він мені платить, як оце Передур платив тобі.

— Я розділив винагороду з тобою.

— Але не ті гроші, що отримав перед боєм, — усміхнувся Свейн. — Ними ти не поділився.

— Які гроші? — спитав я.

— Отже, ми квити.

Ми незле збагатилися на Передуровій загибелі, Свейн отримав невільників, і на двох у нас було срібла й металів на дев’ять сотень шилінгів — не бозна-яке багатство, особливо як розділити між усіма, але однозначно більше, ніж нам вдалося здобути за всю подорож. А ще мені дісталась Ізольда. Я більше не тримав її на поводі, але вона все одно не відходила від мене і, мені здавалося, була втішена таким станом справ.

З якимось дивним задоволенням дивилася вона, як руйнують її домівку, з чого я виснував, що Передура вона ненавиділа. Він її боявся, а вона його ненавиділа, і якщо це була правда, що вона бачить майбутнє, значить, вона знала, що я прийду, тому навмисне дала своєму чоловікові хибну пораду, аби те майбутнє справдилося.

— То куди ви далі? — спитав Свейн.

Ми йшли вздовж берега, повз гурт рабів, що спостерігали за нами з чорною злістю.

— Планую піти далі на Сеферн.

— Там нічого не залишилось, — сказав він зневажливо.

— Нічого?

— Вичистили геть усе. — Він мав на увазі, що данські й норманські кораблі повністю розграбували те узбережжя. — Там ти не знайдеш нічого, крім наших кораблів з людьми з Ірландії.

— Які готуються до нападу на Вессекс?

— Ні! — усміхнувся він. — Я маю намір почати торгівлю з валлійськими королівствами.

— А я маю намір повести свої кораблі на місяць і влаштувати там палац.

Він засміявся.

— Щодо Вессексу, я чув, на тому місці, де ти вбив Уббу, будують церкву.

— І я таке чув.

— Кажуть, там буде золотий вівтар.

— Кажуть, — підтвердив я.

Свій подив від того, що йому відомі плани Одди Молодшого, я приховав. Утім, це й не мало б дивувати мене: чутки про золото ширяться швидко, як бур’яни.

— Я чув таке, — повторив я, — але не вірю.

— У церков є гроші, — задумливо мовив він, насупившись. — Але місце для церкви обрали дуже дивне.

— Чому дивне?

— Занадто близько до моря, відкрите до нападу.

— Або ж вони хочуть, щоб ви напали, — мовив я, — і мають людей, готових її боронити.

— Гадаєш, це пастка?

— Хіба Ґутрум не наказував не провокувати вессексців? — спитав я.

— Ґутрум може наказувати що хоче, — різко відповів Свейн, — але я Свейн Білокінний, і він мені не указ. — Набурмосено він рушив далі вздовж сітей, вивішених сушитися рибалками, яких він повбивав. — Про Альфреда кажуть, що він не дурень.

— Це правда.

— Якщо він кладе цінності просто біля моря, без нагляду їх не залишить.

Свейн був воїном, але, як і належить найкращому воїнові, не безумцем. Сьогодні про данів прийнято казати, буцімто вони були жорстокі й дурні дикуни-язичники, однак у дійсності більшість із них були як Свейн і боялися втрачати людей. Це було найбільшим страхом і слабкістю данів. Свейнів корабель називався «Білий кінь» і мав команду з п’ятдесятьох трьох чоловік, тому, якщо втратить бодай дюжину вбитими або пораненими, його військо неабияк ослабне. Як і всі дани, в бою Свейн наганяв жах, але перед будь-якою битвою завжди ретельно все обмірковував. Роздушивши вошу, він показав на людей, яких поневолили його люди:

— До всього, у мене є вони.

Це означало, що в Кінвіт він не піде. Продаж рабів принесе йому чимало срібла, тому, на його думку, Кінвіт не вартував усіх можливих втрат.

Наступного ранку Свейну знадобилася моя допомога. Його корабель залишився в Кілліновій бухті, й він попрохав мене доправити його з двома десятками людей забрати судно. Решта його команди залишилась у Передуровому поселенні стерегти рабів і допалювати рештки селища.. Коли прибули на місце, нам довелося чекати ще день, поки Свейн владнає свої справи з Калліном. За цей час ми продали тамтешнім купцям шкури й олово, і хоч виручити за товар можна було й більше, подорожувати зі сріблом усяк краще, ніж возитися з тяжким вантажем. «Фірдрака» тепер аж виблискував від срібла, і моряки, знаючи, що отримають свою частку, несказанно раділи. Гастинґ хотів поїхати зі Свейном, але я наказав йому лишитися.

— Я врятував тобі життя, — сказав я йому, — тож мусиш відпрацювати борг.