Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 17)
Він прийняв мою умову і дуже зрадів, коли я подарував йому другий браслет у винагороду за вбитих під Дрейндинасом. Свейнів «Білий кінь» був менший за «Фірдраку». Ніс його прикрашала різьблена коняча голова, корму — вовча, а щоглу увінчував вимпел із зображенням білого коня. Коли я спитав у Свейна, чому він обрав саме такий символ, він засміявся:
— Коли мені було шістнадцять, я поставив батькового жеребця проти білого коня, що належав королю. Аби виграти його, мусив здолати його найвправнішого вояка в рукоборстві й на мечах. Батько добряче всипав мені за таку дурість, але я виграв! Отже, білий кінь — мій талісман, і тепер я їжджу тільки на білих конях.
Ми поплили за його «Білим конем» назад до узбережжя, над яким курився чорний дим, позначаючи місце, яким колись правив Передур.
— Ми залишимося з ним? — спитав Леофрік, не розуміючи, чому ми повертаємося на захід, а не йдемо на північ, до Дефнаширу.
— Хочу побачити, де закінчується Британія, — відповів я, не маючи аніякого бажання повертатися в долину Уїску слухати нарікання Мілдріт.
Свейн повантажив рабів у трюм свого корабля, ми переждали останню ніч у бухті й з першими зблисками сонця на воді під покровом густого диму погребли далі. Минаючи західний мис на шляху у відкрите море, я побачив чоловіка, що спостерігав за нами з вершини скелі. Він був у чорній рясі, і хоч стояв далеко, я упізнав Ассера. Ізольда також його побачила. Прошипівши, як кішка, вона стиснула руку в кулак і махнула йому, в останню мить розтиснувши пальці, неначе насилаючи закляття.
Зовсім скоро я забув про ченця, бо «Фірдрака» вийшов у відкрите море і ми попрямували до місця, де кінчається світ.
А супроводжувала мене в моїх мандрах темна королева.
ЧАСТИНА ДРУГА
Король болота
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Обожнюю море. Я зростав біля нього, хоч у моїх спогадах його води біля Беббанбурґа тьмяні, сірі й на них рідко світить сонце. Вони не йдуть у жодне порівняння з могутнім морем, що повз Острови Мертвих з гуркотом котить хвилі на скелі західного узбережжя Британії. Води там бурхливі, немов самі морські боги вирішили пограти м’язами, білі птахи не змовкають ні на мить, вітер роздуває бризки над скелями. Несучись поперед бистрого вітру, «Фірдрака» лишав по собі пінистий слід на морській поверхні. Стернове весло змагалося зі мною, радісно тремтячи від могуті моря, що гойдало наше судно. Ізольда зачудовано дивилася на мене, не розуміючи мого щастя. Я дав їй весло і дивився, як гнеться її тонкий стан від його сили. Нарешті збагнувши, як правильно направляти стерно і керувати кораблем, вона також розсміялася.
— Якби міг, я жив би на морі, — сказав я їй, хоч вона й не розуміла жодного слова. На ній були мої подарунки: браслет із Передурового скарбу, срібне кільце й намисто з зубів потвори, довгих і гострих, нанизаних на срібну дротину.
Я повернув голову і подивився на «Білого коня», що розтинав хвилі оддалік. Часом хвиля піднімала його так високо, що здавалося, він от-от торкнеться носом неба і шкребне його своїм порослим водоростями бортом. У ту мить коняча голова яскраво виблискувала на сонці. А тоді судно зненацька опускалось, і об борти билася біла, збурена вода. Як і в нас, його весла були сховані, а отвори для них заткнуті. Обидва кораблі йшли на вітрилах, але «Фірдрака» випереджав «Білого коня» — завдяки не кращій конструкції, а довшому корпусу.
Яка ж це радість — мати добрий корабель, а ще більша — коли його трюм заповнений награбованим сріблом. Це радість вікінга — вести драконоголового корабля бурхливим морем назустріч майбутньому, сповненому бенкетування і сміху. Цього навчили мене дани, за це я їх люблю, хай вони й поганські свині. У ту мить, переганяючи Свей-нового «Білого коня», я був щасливий, наскільки це взагалі можливо: вільний від церковників, законів та обов’язків, що панували в Альфредовому Вессексі. Одначе настав час, і я наказав опустити вітрило. Дюжина моїх моряків попустили канати, і щоглою проскрипіла довжелезна рея. Ми досягли кінця Британії, мені настав час повертати, і я помахав Свейну, коли «Білий кінь» пронісся повз нас. Він помахав у відповідь, не спускаючи очей з «Фірдраки», що гойдався на хвилях.
— Достатньо побачив? — спитав Леофрік.
Я дивився на край Британії, де скелі тримали міцну оборону від могутніх хвиль.
— Пенвіт, — сказала Ізольда бритську назву мису.
— Хочеш додому? — спитав я у Леофріка.
Він знизав плечима. Частина команди закріпляла рею вздовж борту, інша прив’язувала вітрило до щогли й готувала весла, щоб нести нас на схід. Ми потроху заходили в Сеферн, віддаляючись від «Білого коня», котрий зробився вже геть маленьким вдалині.
Я дивився на Свейна, заздрячи йому.
— Мені потрібне багатство, — сказав я Леофріку.
У відповідь він зареготався.
— Я маю шлях, яким мушу рухатись, — провадив я. — Він пролягає на північ, назад, до Беббанбурґа. Беббанбурґ ніхто й ніколи не завойовував, і, щоб зробити це, мені знадобляться люди — добрі воїни з гострими мечами.
— У нас є срібло, — відказав Леофрік, киваючи на днище судна.
— Цього не досить, — гірко відповів я.
Мої вороги мали гроші, а я, за словами Альфреда, мав борг перед церквою. До всього мене ще й розшукували дефнаширські суди, щоб стягнути верґільд. Тож додому я зможу повернутися, тільки якщо матиму вдосталь грошей, щоб виплатити борг церкві, підкупити суди і залучити під своє знамено більше людей. Дивлячись на «Білого коня», від якого залишилося тільки біле вітрило над хвилястим морем, я відчував спокусу вирушити за данами, дочекатися звільнення Раґнара, а тоді повернутися до нього зі своїм мечем. Однак у такому разі я стану ворогом Леофріку, та й мені однаково потрібно буде знайти грошей і людей, аби вирушити на північ і забрати те, що належить мені по праву. Торкнувшись свого амулета, я помолився, щоб Тор дав мені знак.
Ізольда харкнула (взагалі-то вона не харкнула, а сказала слово, що прозвучало так, ніби вона продерла горло і сплюнула) і показала за борт. Поглянувши в той бік, я побачив дивну рибину, що виринула з води. Вона була здорова, як мисливський хорт, і мала трикутний плавець.
— Пихтун, — сказав Леофрік.
— Вони приносять удачу морякам, — додав Леофрік.
Раніше пихтунів я не бачив. Зненацька їх виринула ціла зграя. Вилискуючи сірими спинами супроти сонця, вони прямували на північ.
— Підняти вітрило! — наказав я Леофрікові.
Він очманіло вирячився на мене, адже команда вже дістала весла і повиймала затички з отворів.
— Ти хочеш підняти вітрило? — перепитав він.
— Ми йдемо на північ.
Я молив про знак, і Тор надіслав мені пихтунів.
— Але на Сеферні нічого нема, — мовив Леофрік. — Тобі ж сказав це Свейн.
— Свейн казав, там не лишилося скарбів, бо все забрали дани, — відповів я. — Отже, скарби є в данів. — Я відчув такий приплив радості, що аж гупнув Леофріка по плечу та обійняв Ізольду. — А ще він казав, що з Ірландії сюди йдуть їхні кораблі.
— І що? — Леофрік потер плече.
— Люди з Ірландії! Дани їдуть звідти, щоб напасти на Вессекс. А якщо ти везеш з Ірландії всю свою команду, що ще візьмеш із собою?
— Усе, що маю, — байдуже сказав він.
— І вони не знають, що ми тут! Вони тут як ті вівці, а ми — вогненний дракон.
Він усміхнувся:
— Твоя правда.
— Звичайно, що моя! Я ж лорд! Я кажу правду і хочу розбагатіти! Усі ми розбагатіємо! Ми їстимемо з золотих тарілок, сцятимемо ворогам межи очі, а з жінок їхніх зробимо своїх шльондр. — Усі ці нісенітниці я горланив, проходячись палубою й відв’язуючи вітрило. — Ми будемо такі багаті, що носитимемо срібні черевики й золоті капелюхи. Будемо багатші за королів! Купатимемося в сріблі, засипатимемо своїх шльондр золотом і сратимемо бурштином! Зв’язуйте весла, затикайте дірки, ми йдемо на північ, щоб стати багатими, як єпископи! Кожен з нас!
Моряки раділи, усміхалися на мої захоплені слова, адже люди люблять, коли їх хтось веде. Щоправда, мали вони й певний острах, адже, прямуючи на північ, ми віддалимося від берега, а так далеко від землі я ще не бував, тому також трохи боявся. Раґнар Старший розповідав мені історії про норманів, котрі запливали у відкрите море, все далі й далі на захід. Казав, що за Островами Мертвих лежать землі, по яких бродять примари. Я не впевнений, наскільки це правда, але точно знаю, що багато з тих кораблів не повернулися. Ідучи на захід сонця, вони не могли звернути назад і запливали на темний край світу, де гинуть кораблі.
Хай там що, а на півночі кінця світу нема. У цьому я був певен, тільки не знав, що там лежить. Десь там є Діфед, Ірландія та безліч інших земель з невимовними назвами й дикими людьми, що живуть у тій глушині, як голодні псюри. А ще там точно є безмежний простір океану і неприборкані хвилі, тож щойно підняли вітрило і вітер поніс «Фірдраку» на північ, я, остерігаючись загубитися в безмежжі океану, взявся за стерно й скерував корабель східніше.
— Ти знаєш, куди ми прямуємо? — спитав Леофрік.
— Ні.
— І тобі все одно?
Замість відповіді я тільки усміхнувся. Південний вітер перемінився на західний, течія несла нас у східному напрямку, і вже надвечір я побачив землю на півночі, а наблизившись до неї, збагнув, що це острів. Пізніше довідався, що нормани називають його Лунді, що по-їхньому значить «тупик», бо високі скелі острова аж кишать тими птахами. Коли ми стали в бухті на західному березі, птахи обліпили наш корабель. Це було незручне місце для ночівлі, бо там на берег ненастанно котили хвилі, тому, діставши весла, ми обійшли скелі й зупинилися зі східного боку.