Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 19)
— Вбити їх! Вбити їх! — почув я власний голос.
Це був єдиний спосіб захопити корабель і звільнити його від зайвих людей. Та він і так звільнявся, адже пасажири стали вискакувати на скелі й тікати, хлюпаючи по червоній від крові воді. На борту «Фірдраки» залишилось кілька людей, котрі сиділи на веслах, відводячи судно від скель.
Відчувши удар у щиколотку, я розвернувся й побачив пораненого, що намагався перерізати мені сухожилля коротеньким ножиком. Розлючений, я став нещадно рубати його, змішуючи його кров із водою. Гадаю, він був останнім, хто загинув на борту того корабля, якщо не рахувати кількох, що зависли, тримаючись за борт, але їх миттю зрізали звідти.
З боку відкритого моря від приреченого корабля з’явився «Фірдрака», і я погукав своїм морякам підвести його ближче. Погойдуючись, наше судно, значно вище, ніж напівзатоплений корабель, підійшло впритул, і ми перекинули на нього все добро, яке знайшли: мішки, ящики й барила. Багато з них були важкі, у деяких дзенькали монети. Відтак познімали з убитих усе цінне, забравши шість кольчуг і дюжину шоломів. У затопленому трюмі знайшли ще три кольчуги, а з рук загиблих я зняв вісім браслетів. Позакидавши зброю на «Фірдраку», ми обрубали оснастку захопленого корабля, і я відв’язав другого коня, що, тремтячи, стояв у прибуваючій воді. Ми знімали рею й вітрило, і весь цей час із берега за нами спостерігали вцілілі, що знайшли собі прихисток за скелями. Зайшовши під платформу для сну, я знайшов там прекрасний шолом з прикрашеним візерунками заборолом і вовчою головою на вінці. Закинувши свій старий шолом на «Фірдраку», я одягнув новий і став витягати мішки з монетами. Під ними знайшов щось схоже на невеличкий щит, загорнутий у чорну ряднину. Повагавшись якийсь час, перекинув до нас і його. Ми нарешті розбагатіли.
— Хто ти? — гукнув мені чоловік з берега.
— Утред, — відповів я йому.
Він плюнув у мій бік, та я тільки розсміявся. Мої люди поверталися на «Фірдраку». Весла дістали з води, і, пильнуючи, щоб не натрапити на скелі, Леофрік розвернув корабель до моря.
— Залазь! — гукнув він мені, і я побачив, що на розграбованому кораблі не залишилось нікого, крім мене.
Я вхопився за стерно «Фірдраки», поставив ногу на весло і підтягнувся по борту.
— Гребіть! — скомандував Леофрік, і ми залишили загиблий корабель позаду.
З трофеями ми захопили і двох молодих жінок. Вони сиділи й ридали під щоглою «Фірдраки». Одна розмовляла мовою, якої я не міг упізнати. Пізніше виявилося, що вона з Ірландії. Інша була данкою, і щойно я присів біля неї, вона кинулась на мене і плюнула в обличчя, я відвісив їй ляпаса, що тільки більше розлютило її. Вона була висока, міцна, зі сплутаною кучмою білявого волосся та ясно-синіми очима. Спробувала видерти мені очі крізь щілини шолома, тому мені довелося дати їй ще одного ляпаса, що неабияк потішило моїх людей. Декотрі з них почали заохочувати її вдарити мене ще, але замість того вона безсило відкинулась на щоглу. Я спитав, як її звуть, але у відповідь вона лише завила, що хоче померти. Коли ж я сказав, що вона вільна кинутися за борт, не ворухнулася. Її звали Фрея, вона мала п’ятнадцять років віку, а її батько був власником корабля, який ми затопили, — тим самим здорованем з мечем. Його звали Івар, і він володів землями у якомусь Дюфліні. Поглянувши на мій новий шолом, що раніше належав її батькові, Фрея знову заридала.
— Він помер з нестриженими нігтями, — кинула мені обвинувально, начебто в тому був винен я.
Це було дуже поганою прикметою, адже тепер темні сили з потойбіччя візьмуть Іварові нігті на будівництво корабля, який принесе хаос і кінець світу.
— Куди ви прямували? — спитав я в неї.
Звичайно, вони пливли до Свейна. Івару не подобалося в Дюфліні — поселенні в Ірландії, в якому було більше норвегів, ніж данів, і поблизу якого жили ворожі до них місцеві племена, тож він спокусився на вессекські землі, покинув свій ірландський маєток, повантажив усе добро на кораблі й поплив на схід.
— Кораблі? — перепитав я.
— Нас випливло троє кораблів, але ми загубили інші вночі, — відповіла Фрея.
Напевно, то були ті два, котрі ми бачили раніше, але боги виявились прихильні до мене, бо Фрея підтвердила, що батько повантажив найцінніші скарби на той, який ми захопили. Це була несказанна удача, позаяк на його борту ми знайшли цілі барила монет, ящики срібла й гори бурштину, гагату, слонової кістки, зброї та обладунків. Поки «Фірдрака» плив від берега, ми підраховували скарби і не вірили своєму щастю. Один з ящиків був ущерть набитий золотими злитками, а найкращим виявився згорток, який я спершу сприйняв за маленький щит. Розмотавши ряднину, ми знайшли в ній велику срібну тарілку зі сценою розп’яття Христового. Довкола неї по краю було зображено дванадцять святих. Я припустив, що то апостоли, а таріль Івар здобув у якійсь ірландській церкві чи монастирі. Показавши її своїм людям, я урочисто промовив:
— Цю річ не можна залишати собі. Вона мусить повернутися в церкву.
Леофрік подивився на мене, але не засміявся.
— Вона повернеться до церкви, — повторив я, і дехто з моїх моряків, найнабожніші, сказали, що це благе діло.
Відтак я загорнув тарілку в ряднину і сховав під стерновою платформою.
— Скільки ти винен церкві? — спитав у мене Леофрік. — У тебе мізки не більші за козяче гузно, — відповів я. Він зареготав і подивився вдалину:
— Що тепер робитимемо?
Я подумав, він питає про наші подальші життя, та він зиркнув на берег, де у вечірньому світлі на скелі почали збиратись озброєні люди. Діфедські брити прийшли за нами, але спізнились. Однак їхня присутність означала, що повернутися в бухту ми не можемо, тому я наказав діставати весла і гребти на схід. Весь час брити йшли за нами узбережжям. Наша нічна втікачка, мабуть, розповіла їм, що ми сакси, тому вони молилися, аби ми подалися шукати пристанища на їхньому березі, бо хотіли повбивати нас. Кораблі майже не ночують у морі, тільки в разі крайньої необхідності, та я не наважувався приставати, тому звернув на південь і повів «Фірдраку» подалі. Призахідне сонце забарвило хмари червоним, усе небо побагровіло, немовби котрийсь із богів сплинув на нього кров’ю.
— Що зробиш із дівкою? — спитався Леофрік.
— З Фреєю?
— Так її звуть? Хочеш її собі?
— Ні, — відказав я.
— Тоді я візьму її.
— Вона живцем тебе з’їсть, — застеріг я його, адже дівчина була на голову вища за Леофріка.
— Таких я якраз і люблю.
— Тоді вона вся твоя.
Таке воно, життя: ще вчора Фрея була зманіженою донькою ярла, а сьогодні — вже рабиня.
Я роздав кольчуги всім, хто заслужив. Ми втратили двох людей, ще троє зазнали тяжких поранень, але це була невелика ціна. Зрештою, ми ж убили два-три десятки данів, а вцілілі потікали на берег, де про них попіклуються брити. Та найкраще — ми добряче нажилися на цьому, і думка про це приносила мені велике заспокоєння після заходу сонця.
Я помолився богу ночі Геду і кинув за борт свій шолом як дар йому, бо всіх нас налякала темрява, що проковтнула корабель по тому, як із заходу натягло хмар, що заслали собою місяць і зорі. Якийсь час на березі миготіло вогнище, але невдовзі погасло й воно, і ми остаточно осліпли. Здійнявся вітер, завирувало море. Ми затягли весла на борт і дали стихії нести нас, адже не могли бачити і стернувати самотужки. Я залишився на палубі, вглядаючись у морок. Біля мене стояла Ізольда, загорнута в мій плащ, і мені пригадалося, з яким задоволенням спостерігала вона за нашою битвою.
Світанок був понурий, море — сіре з білими баранцями, вітер — холодний. Землі видно не було, але над нами пролетіло двійко чайок. Я сприйняв це за знак і наказав веслувати туди, куди помчали вони. Надвечір того дня, коли море розгулялось, а з неба вперіщив холодний дощ, ми нарешті побачили землю. Це знову був острів Тупиків, у бухті якого ми знайшли прихисток і розвели багаття на березі.
— Коли дани дізнаються про те, що ми зробили... — почав Леофрік.
— ...кинуться розшукувати нас, — закінчив я за нього.
— І їх буде багато.
— Значить, час вертатись додому, — підсумував я.
Боги зглянулись: уже на другий день море вгамувалось, і ми рушили на південь. Там побачили землю й попливли вздовж берега на захід. Обігнувши дикий мис, біля якого плавали пихтуни, ми звернули на схід і так потрапили додому.
Набагато пізніше я довідався, що зробив Свейн по тому, як наші шляхи розійшлись. Оскільки це справило вплив на моє життя і погіршило мої стосунки з Альфредом, розповім про це тут.
Підозрюю, роздуми про золотий вівтар у кінвітській церкві ятрили йому душу, і мрію про нього він приніс із собою в Глівісінґ — інше бритське королівство на півдні Вельсу, яке мало чудові гавані й чий король радо привітав данів, бо їхня присутність не давала Ґутруму грабувати його землі на кордоні з Мерсією.
Свейн узяв ще один корабель і напав на Кінвіт. Два судна зненацька виринули з досвітнього туману, і я уявляю собі, як їхні звірячі голови виникли в сірому світанку, неначе чудовиська з нічних кошмарів. Піднявшись річкою, вони пристали до берега, і до недобудованих церкви з монастирем висипали озброєні дани в кольчугах і шоломах.
Керував будівництвом Одда Молодший. Знаючи, що церква занадто близько до моря, він вирішив укріпити її. Дзвіниця її мала бути кам’яна і достатньо висока, щоб з її верхівки за морем могли стежити вартові. Монахів та священників повинні були захищати частокіл і рів, але коли туди прибув Свейн, роботи ще не встигли завершити і церква виявилась беззахисною. Охороняло її неповні чотири десятки вояків, котрі всі загинули або ж дременули, щойно забачивши на обрії ворожі кораблі. Дани спалили всі споруди, що вже було збудовано, і спиляли дерев’яний хрест, яким традиційно прикрашали монастир і з котрого починалося будівництво.