Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 20)

За будівельників там були ченці, більшість — молоді. Зігнавши їх докупи, Свейн наказав показати, де сховано їхні скарби, за правду пообіцявши дарувати їм життя. І монахи показали йому свій сховок. Цінностей там виявилось небагато — звичайно, ніякого золотого вівтаря не було, — але для закупівлі матеріалів і деревини брати мали скриню срібла. Це цілком задовольнило данів, котрі одразу по тому знесли недобудовану вежу, розвалили частокіл і позабивали худобу. Відтак Свейн спитав, де похований Убба. Відповіддю йому послугувала ніякова мовчанка. Дани дістали мечі й повторили питання, і ченцям довелося зізнатися, що церква будується прямісінько на місці могили полеглого ватажка. Це був невеличкий курган, який вони розкопали, а тіло викинули в річку. Коли дани почули це, їх миттю покинули будь-які думки про пощаду.

Ченців змусили зайти в річку шукати кістки, які потім виклали на поховальне вогнище, складене з колод зі зруйнованих будов. Це було величезне багаття. Коли його запалили і вогонь охопив кості, що лежали в самому його осерді, туди покидали й монахів.

Поки горіли їхні тіла, дани обрали двох дівчат, захоплених у солдатських оселях, зґвалтували, а тоді задушили, відправивши їхні душі до Убби у Вальгаллу. Усе це нам розповіли двоє дітей, котрі вціліли, сховавшись у заростях кропиви, а також мешканці сусіднього селища, які зійшлися на полум’я багаття.

— Це зробив Свейн Білокінний, — розповіли їм дани і наказали нести ці слова в люди.

Дани мали звичай залишати в живих свідків своїх розбоїв, щоб ті сіяли паніку і страх серед народу. Розповідь про спалених ченців і вбитих дівчат сколихнула Вессекс, як вітрюган суху траву. Авжеж, як і будь-якій історії, їй не бракувало перебільшень. Так, кількість загиблих монахів зросла з шістнадцяти до шістдесяти, зґвалтованих дівчат — із двох до двадцяти, а жменьки срібняків зі скрині — до незліченного багатства, вартого самих богів. Альфред відправив Ґутруму послання з вимогою пояснити, чому не слід убивати його бранців. У відповідь дан надіслав йому золото, два молитовники й улесливого листа, в якому стверджував, що два кораблі належать не йому, а заморським розбійникам. Король повірив, тому заручників не чіпали і мир тривав, проте Альфред наказав, щоб у всіх вессекських церквах на Свейна наклали прокляття. Данський ватажок мав бути проклятий у вічності, всі його люди мусили згоріти у пекельному полум’ї, а його діти та їхні нащадки — носити Каїнове клеймо. Я спитав в одного священника, що воно за клеймо, і він пояснив мені, що Каїн — це син Адама і Єви, перший убивця, і хоча піп не знав, яке саме клеймо він носив, та вважав, що Господь його впізнає.

Свейнові кораблі попливли геть, лишивши по собі стовп диму над Вессексом, а я про те не відав. З часом я ще дізнаюся про це, але поки я прямував додому.

Ми просувалися поволі, щоночі зупиняючись у бухтах, вертаючись власними слідами, що провели нас попри обгорілу гору, на схилі якої колись стояло Передурове селище. Так ми йшли під літнім сонцем і дощами, аж доки нарешті опинилися біля Уїску.

Ремонт «Архангела» тим часом завершили, щоглу встановили. Це означало, що Леофрік може забрати його і «Судний день» — адже «Фірдраки» не стало — назад у Гамтун. Та спершу ми розділили скарби, і хоч ми з Леофріком забрали більшу частину собі, наші моряки повернулись додому багатіями. Залишившись із Гастинґом та Ізольдою, я повів їх в Окстон, де, забачивши мене, Мілдріт розридалася від щастя, бо думала, що я загинув. Я розповів їй, що ми патрулювали узбережжя (це було частково правдою) і захопили данський корабель, повний скарбів. Висипав монети і золоті злитки на підлогу перед нею й подарував їй бурштиновий браслет і гагатове намисто. Подарунки відволікли її від Ізольди, котра спостерігала за нею великими темними очима. Якщо Мілдріт і помітила прикраси бритки, не сказала нічого.

Ми повернулися якраз під збір урожаю, котрий того року видався кепським через дощі. Жито взялося чорною цвіллю, і його не можна було давати навіть худобі, зате солома з нього пригодилася, щоб накрити дах будинку, який я збудував. Страшенно люблю будівництво. Свій новий дім я звів із глини, щебню й соломи, які густо замішав, аби стіни були міцніші. Їх тримали дубові балки, а вкритий свіжою соломою високий довгастий дах на дубових кроквах виглядав як золотий. Стіни пофарбували вапном, у розчин якого місцеві будівельники додали бичачої крові, завдяки якій отримали колір надвечірнього літнього неба. Головні двері маєтку виходили на Уїск. Я заплатив екзанчестерському майстрові, щоб на одвірках він вирізав вовків, позаяк на прапорі Беббанбурґа — моєму знамені — зображено вовчу голову. Мілдріт хотіла прикрасити двері ликами святих, але я наполіг на вовках. Своїм робітникам я платив добре, тож коли стало відомо, що в мене є срібло, до мого обійстя в пошуках роботи потяглися люди. Хоч прийшли вони будувати мій палац, я відібрав собі лише тих, хто мав військовий досвід, і, окрім лопат, сокир і рубанків, видав їм зброю й щити.

— Ти збираєш військо, — звинуватила мене якось Мілдріт. Її радість від мого повернення швидко зіпсувалась усвідомленням того, що, відколи я її покинув, моя віра анітрохи не зміцніла.

— З сімнадцяти чоловік? Та яке ж то військо?

— Зараз мирний час, — наполягала вона.

Мілдріт вірила в це, бо так казали священники, котрі повторювали те, що наказали їм єпископи, а тим — Альфред. Одного вечора на. ночівлю до нас пристав мандрівний піп, котрий твердив, буцімто війна з данами завершилась.

— Але ж дани досі на наших кордонах, — сказав йому я.

— Господь умиротворив їхні серця, — відповів піп і розказав мені про те, як Бог знищив братів Лотброків — Уббу, Івара і Гальфдана — і що решту данів настільки вразила їхня погибель, що вони більше не наважуються виступати проти християн. — Це правда, пане, — щиро мовив він, — Про це я чув у Сіппангамі. Там був сам король, котрий іменем Господа підтвердив Істинність цих слів. Час перекувати наші мечі на плуги, а списи на серпи.

Думка про те, щоб переплавити Подих Змія на плуг, яким я оратиму окстонські поля, тільки насмішила мене. Попівським байкам я не вірив. Єдина правда полягала в тому, що дани просто вичікують слушної нагоди. Втім, літо непомітно перейшло в осінь, і весь цей час навколо панував спокій. Вороги не переходили кордонів Вессексу, коло наших берегів не з’являлись їхні кораблі. Тим часом ми молотили зерно, ловили куріпок, полювали на оленів у горах, закидали сіті в річку і вправлялись зі зброєю; жінки ткали, збирали горіхи, гриби й чорниці. Вродили яблука та груші, настали часи достатку, коли худоба нагулює жиру перед зимовим забоєм. Ми їли як королі. Коли завершили спорудження мого палацу, я влаштував бенкет і вивісив над дверима бичачу голову — щоправда, Мілдріт про те, що це жертва Тору, не сказав.

Вона ненавиділа Ізольду, що було й не дивно, адже я розповів їй, що Ізольда — королева бритів, яку я віддам їм лише за викуп. Звісно, ніхто ніякого викупу платити не збирався, але так я міг бодай якось пояснити Мілдріт, чому Ізольда живе зонами. Моїй дружині страшенно не подобалось, що бритці виділили цілу окрему хатину.

— Вона королева, — пояснив я.

— Ти береш її на полювання, — сердито зауважила Мілдріт.

Робив я з Ізольдою й дещо інше, проте Мілдріт воліла не помічати того. Крім церкви, дитини й незмінної рутини, їй не хотілося більше нічого. Вона командувала жінками, що доїли корів, збивали масло, ткали вовну, збирали мед, і несказанно пишалася тим, що всі ці справи рухаються злагоджено. Коли до нас мав навідатися хтось із сусідів, вона зчиняла ґвалт із прибиранням у домі й страшенно переймалася, що про неї подумають інші. Вона хотіла, щоб я сплатив вергельд за Освальда, незважаючи навіть на те, що той попався на крадіжці, адже сплата вергельду гарантуватиме мирне життя в долині Уїску. Якось навіть захотіла, аби я навідав Одду Молодшого:

— Ви можете бути друзями.

— Із тим гадом? — спитав я.

— Віркен каже, ти не сплатив десятини.

Віркен був екзанмінстерським священником, якого я щиро ненавидів.

— Бо ту десятину він проп’є і прогуляє, — гаркнув я.

Всі, землевласники мусили сплачувати церкві десятину. За законом я мав віддати Віркену частину свого збіжжя, але відмовився. Поки я їздив на полювання, він частенько бував в Окстоні й жирував на них мої харчах та елі.

— Він приходить помолитися з нами, — сказала Мілдріт.

— Він приходить пожерти, — заперечив я.

— Він каже, єпископ забере в нас землю, якщо ми не сплатимо борг.

— Борг буде сплачено.

— Коли? Адже в нас є гроші! — показала вона на новенький палац. — Коли ти сплатиш його?

— Коли захочу, — огризнувся я.

Я не говорив їй, коли і як виплачу борг, бо якби сказав, про це довідався б Віркен і розповів би єпископу. Річ у тім, що сплатити борг було недостатньо. Батько Мілдріт здуру пообіцяв церкві довіку ділитися з нею частиною всього, що виробляється на його землях, тож я хотів позбутися зобов'язання, аби не бути боржником вічно. А для цього знадобиться вразити єпископа, тому Мілдріт я нічого не казав і всі наші суперечки про це неодмінно завершувались її сльозами. Вона обридла мені й чудово це знала. Одного дня я побачив, як вона лупцює Ізольдину служницю. Це була дівчина-саксонка, яку я подарував Ізольді, але вона працювала й на нашій сироварні. Мілдріт била її за те, що та вчасно не перевернула сир. Я відтягнув дружину від неї, і це, ясна річ, спричинило новий скандал, у якому виявилось, що Мілдріт не така вже й сліпа. Вона звинуватила мене в тому, що я намагаюся наплодити байстрюків від Ізольди, і це була правда, але я нагадав їй, що її батько сам настругав немало байстрюків, кілька, з яких донині працюють на нас.