Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 22)

Весь той день вона була весела, зігріта компанією Гаральда, а коли він. поїхав, насварила мене за грубість.

— Гаральд хороший, — сказала. — Він добрий. Тобі є чого повчитися в нього. Він може допомогти тобі!

Я пропустив її слова повз вуха, але вже за два дні поїхав в Екзанчестер з Ізольдою та двома служниками. Включно з Гастинґом, у мене тепер було вісімнадцять вояків. Видавши їм шкіряні обладунки, щити і зброю, я пройшов через ринок, який завжди збирався в день засідання суду. Були там ходулісти і фокусники, пожирач вогню й ведмідь-танцюрист. Співали співаки, грали арфісти, розповідали байки казкарі, жебрали бідняки. Торгували вівцями, козами, коровами, свиньми, гусьми, качками й курями. Продавали там добрий сир, копчену рибу, сало, мед, яблука і груші.

Раніше в Екзанчестері Ізольда не бувала, і її вразили розміри міста, життя, що вирувало в ньому, і близькість будинків один до одного. Народ, бачивши її, хрестився, бо до них дійшла чутка про темну королеву — поганську чужоземку, що оселилася в Окстоні.

Біля воріт єпископського дому купчилися жебраки. Були там і скалічена жінка зі сліпою дитиною, і чоловіки, що втратили на війні руки й ноги. Я кинув їм трохи грошей, адже верхи проїздив попід аркою, яка вела у двір собору, де на вирок чекали сковані ланцюгами злочинці. Нервово поглядаючи на них, складали вулики ченці, а трохи далі від них біля трьох вогнищ купчились озброєні вартові, з підозрою оглядаючи моїх супутників. Назустріч нам, ляпаючи по калюжах, вибіг молодий священник.

— На території собору заборонена зброя! — суворо застеріг він.

— Але ж вони озброєні, — кивнув я на чоловіків біля вогнищ.

— Це люди ріва.

— Отже, чим скоріше ви владнаєте мою справу, тим швидше ми заберемо звідси свою зброю, — мовив я.

Він здивовано глипнув на мене:

— Вашу справу?

— З єпископом.

— Єпископ на молитві, — докірливо мовив священник, неначе я мусив би знати це. — Він не може приймати кожного, хто приїздить сюди. Можете поговорити зі мною.

Усміхнувшись, я заговорив дещо голосніше:

— Два роки тому в Сіппангамі ваш єпископ заприязнився з Енфледою. Вона має руде волосся і працює в таверні «Деркач» повією.

Священник замахав руками, намагаючись примусити мене говорити тихіше.

— Я був у Енфледи, і вона розповідала мені про єпископа, — провадив я. — Казала...

Ченці покинули роботу і стали уважно слухати, однак священник урвав мене, мало не крикнувши:

— У єпископа знайдеться вільна хвилина.

— Тоді перекажи йому, що я чекаю, — чемно мовив я.

— Ви Утред Окстонський? — спитав він.

— Ні. Я Утред Беббанбурзький.

— Так, пане.

— Дехто кличе мене Утредервом, себто Утредом Лихим, — лукаво додав я.

— Так, пане, — повторив священник і залопотів геть.

Єпископа звали Алевольд. Насправді служив він у Крі-дьянтоні, але те місто вважалося не таким безпечним, як Екзанчестер, тому вже багато років крідьянтонські єпископи мешкали тут, хоч це, як довів Ґутрум, був не найкращий вибір. Його дани розграбували місцевий собор і єпископів будинок, лишивши в ньому зовсім трохи меблів. Коли я ввійшов, то побачив, що Алевольд сидить за столом, який раніше, вочевидь, належав м’ясникові, адже його стільниця була вся в подряпинах від ножа і засохлих плямах крові. Старий зверхньо поглянув на мене:

— Ти не маєш бути тут.

— Чого б то?

— Бо твою справу суд розглядатиме завтра.

— Завтра, — мовив я, — ви засідатимете як суддя, але сьогодні ви поки що єпископ.

Ці слова він прийняв легким кивком голови. Дідуган мав сердите обличчя з масивною щелепою, і за ним водилася репутація суворого судді. Коли дани напали на Екзанчестер, він перебував з Альфредом у Шірбурнані, тому й уцілів. Як і всі вессекські єпископи, був ревним прибічником короля, тому я не мав сумніву, що він чудово знає про Альфредову неприязнь до мене, а отже, якоїсь прихильності на суді мені годі очікувати.

— Я зайнятий, — сказав Алевольд, показуючи на письмена, що лежали на заляпаному столі, який з ним ділило двоє писарів. Позаду нього стояло кілька понурих ченців.

— Моя дружина успадкувала борг перед церквою, — мовив я.

Алевольд зиркнув на Ізольду, котра зайшла до нього зі мною. Вона була прекрасна, горда, розкішна. Її шию та волосся прикрашали срібні оздоби, а плащ був застібнутий на дві брошки: гагатову і бурштинову.

— Твоя дружина? — спитав старий бундючно.

— Я бажаю погасити борг, — сказав я, пускаючи його питання повз вуха, і виклав на різницький стіл гаман і срібний таріль з Іварового корабля.

Срібна посудина глухо гупнула об дерево, і зненацька темну кімнатку, єдине світло в якій походило від трьох скіпок і крихітного віконця, неначе осяяло сонце. Алевольд прикипів поглядом до сяючого тареля.

Бувають і хороші священники, як-от Беокка чи Віллібальд, але за своє дойге життя я простежив одну дивну річ: більшість церковників проповідують чесноту нестяжання, а самі страх які падкі до багатства. Люблять гроші, які церква притягує, мов світло, мошкару. Я знав, що Алевольд жадібний і до багатства ласий не менше, ніж до ласки рудоволосої шльондри з Сіппангама. Неспроможний відірвати погляду від тареля, він провів рукою по його товстому обідку, мовби не вірячи очам. Відтак підтягнув його до себе і заходився розглядати дванадцятьох апостолів.

— Дароносиця, — обізнано промовив єпископ.

— Тарілка, — байдуже кинув я.

Один із ченців нахилився над плечем писаря.

— Ірландська робота, — сказав він.

— Схожа на ірландську, — погодився Алевольд, затим перевів на мене недовірливий погляд: — Ти повертаєш її церкві?

— Повертаю? — невинно перепитав я.

— Вона явно крадена, і ти, Утреде, робиш добре діло, що вертаєш її туди, де їй місце.

— Я замовив її спеціально для вас, — мовив я.

Перевернувши тарілку, що було нелегко, адже важила вона чимало, він показав на подряпини на зворотному боці:

— Вона стара.

— Я замовив її з Ірландії, — урочисто промовив я. — Ясна річ, моряки, що привезли її з-за моря, були страшенно недбалі.

Він знав, що я брешу, але мені було байдуже.

— У Вессексі також є майстри, які могли виготовити дароносицю, — кинув один із ченців.

— Я подумав, вам більше сподобається ця, — парирував я, нахилився і висмикнув тарілку з рук єпископа. — Але якщо вам більше до вподоби вессекська робота, я можу...

— Віддай! — скрикнув Алевольд, та коли я не скорився наказу, пом’якшив голос: — Це прекрасна річ.

Він уже бачив її у своїй церкві, а може, й у будинку, і страшенно хотів її отримати. Якийсь час розглядав тарілку в цілковитій тиші. Знав би він раніше про її існування — якби я розповів про неї Мілдріт, — мав би вже готову відповідь, але його охопило нестримне бажання отримати собі важку срібну річ. З карафкою зайшла служниця, та він махнув їй забиратися геть. Про себе я відзначив колір її волосся: рудий.

— То кажеш, ти її замовив? — перепитав єпископ недовірливо.

— У Дюфліні, — відповів я.

— Це туди ви плавали на королівському кораблі? — кинув священник, що зустрів мене біля воріт.

— Патрулювали узбережжя, не більше, — мовив я.

— Ціна цього тареля... — почав був Алевольд, але затнувся.

— Значно перевищує борг Мілдріт, — закінчив я.

Може, воно було й не зовсім так, але близько до правди, до того ж я бачив, що Алевольду вже все одно. Значить, я отримаю що хочу.

Борг списали. За моїм наполяганням це записали тричі. Я неабияк здивував присутніх своїм умінням читати, виявивши, що спершу в документі не говорилося й слова про відмову церкви від претензій на майбутній урожай з моїх угідь, але це швидко виправили. Відтак, залишивши єпископу один примірник угоди, я забрав собі два.

— Тебе не судитимуть за борг, — мовив єпископ, ставлячи воскову печатку на останньому прймірнику, — але це не звільняє тебе від сплати верґільду за вбивство Освальда.

— Покладаюся на ваше мудре рішення, єпископе, — відповів я, зняв з пояса гаман, дістав звіти кавалок золота й поклав на тарілку, тримаючи торбину так, аби він бачив, що всередині є ще. — Освальд був злодієм.

— Його рідня готова заприсягнутися, що це не так, — вклинився надокучливий священник.