Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 23)

— А я приведу людей, які заприсягнуться, що він злодій, — наполягав я.

Суд покладався на клятви, тому обидві сторони завжди приводили на засідання стільки брехунів, скільки могли, і рішення ухвалювалося здебільшого на користь того, хто брехав переконливіше. Коли ж клятви обох сторін були однаково переконливі, суд вигравав той, до кого більше схилялися спостерігачі. Втім, краще все ж мати прихильність самого судді. Освальдова рідня може приводити на свою підтримку людей хоч із усього Екзанчестеру, та золото — куди вагоміший аргумент для суду.

І це спрацювало. На подив Мілдріт, наш борг списали, а Освальдовим родичам відмовили у сплаті двох сотень шилінгів верґільду. Впевнений у переконливій силі золота, я навіть не пішов до суду, де єпископ безапеляційно відмовив позивачам у верґільді, заявивши, що Освальд був знаним пройдисвітом. Так я й виграв. Однак це не додало мені популярності, і для народу, що населяв долину Уїску, я залишився нортумбрійським розбійником і — що куди гірше — поганином. Правда, сказати щось у вічі мені ніхто не наважувався, та я й не виходив особливо за межі маєтку без супроводу своїх вояків, а вони — без мечів.

Збіжжя зібрали в засіки. Настав час для нападу данів, бо ж тепер вони могли взяти провізію для свого війська, але ні Ґутрум, ані Свейн не перетнули кордону. Натомість почалась зима, ми забили худобу, засолили м’ясо, задубили шкури й наварили холодцю. Я постійно прислухався, чи не дзвонять у церковні дзвони, сповіщаючи про данську навалу, але не чув нічого.

Мілдріт молилася, щоб мир тривав і надалі, а я, молодий і знуджений, плекав надію, що він невдовзі урветься. Вона молилася християнському Богу, а я брав Ізольду і їхав до лісу, де приносив жертви Геду, Одіну й Тору. Боги мене чули, і в темряві під деревом-шибеницею три прялі, котрі тчуть людські долі, вплели в лінію мого життя червону нитку. Світом править доля, і якраз після Йолю прялі прислали до Окстона королівського верхівця з наказом збиратися. Здавалося, передбачення Ізольди збулось і Альфред дасть мені владу, адже мене викликали до Сіппангама на зустріч із самим королем. На вітан.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Мій виклик страшенно порадував Мілдріт. Вітан був королівською радою, а її батько не мав достатньо багатства і впливу для участі в ньому, тому вона несказанно зраділа, коли мене включили туди. Вітанґемот, як називалися ті збори, завжди проходив на Стефана, наступного дня після Різдва, однак мені слід було з’явитись аж на дванадцятий день, що дало Мілдріт. часу випрати мій одяг. Його належало виварити, добряче відшкребти, висушити, а тоді почистити щіткою. Роботу виконували три жінки, яким на це знадобилось аж, три дні, доки Мілдріт нарешті була спокійна, що я не осоромлю її в Сіппангамі, з’явившись туди як жебрак. Сама вона виклику не отримала, та і я не планував брати її з собою, проте вона встигла розказати всім сусідам, що я буду радником самого короля.

— Цього тобі надівати не можна, — сказала, показуючи на мій молот Тора.

— Я завжди його ношу.

— Значить, сховай, — наполягла вона. — І не сперечайся ні з ким!

— Ти про що?

— Слухай, що кажуть інші, поводься скромно. І не забудь привітати Одду Молодшого.

— З чим?

— Він збирається одружитися. Перекажи йому, що я молюсь за них обох.

Вона була знову щаслива, переконана в тому, що Альфредову прихильність я здобув, погасивши борг перед церквою. Її хороший настрій не зіпсувала навіть новина, що я беру з собою Ізольду. Трохи побурчавши, вона врешті погодилася, що відвезти її до Альфреда буде правильним кроком.

— Якщо вона королева, то її місце при його дворі, — сказала. — А перебувати тут їй негоже.

Відтак узяла срібняків і поїхала в Екзанчестер, де роздала їх бідним і сплатила подяку за відновлення Альфредової довіри до мене, а ще подякувала Господу за здоров’я нашого сина Утреда. Його я майже не бачив, адже він був ще немовлям, а для них мені бракувало терплячки. Однак окстонські жінки розповідали, що він росте здоровим, міцним малюком.

На дорогу в нас пішло два дні. Собі в супровід я взяв Гастинґа і шістьох своїх вояків, бо хоч шир рівові люди й патрулювали дороги, там усе одно траплялися дикі місцини, де на мандрівників чигали розбійники. Одягнувшись у кольчуги й шкіряні лати, ми озброїлися мечами, списами, сокирами і щитами. Їхали верхи. Ізольді я купив невелику чорну кобилу і дав шубу з видри. Коли ми проїздили села, народ із подивом дивився на неї, бо ж вона сиділа в сідлі по-чоловічому, а її чорне волосся було підв’язане срібним ланцюжком. Люди ставали на коліна перед нами і просили милостиню. Взяти з собою служницю я їй не дозволив. Знаючи, скільки народу товчеться в екзанчестерських тавернах і будинках під час вітану, я переконав її, що нам буде складно знайти житло для себе, не те що для прислуги.

— Чого королю треба від тебе? — спитала вона, поки ми їхали долиною Уїску. У довгих борознах під зимовим сонцем виблискувала дощова вода, ліс аж блищав від листя падуба і яскравих ягід горобини, шипшини, бузини й тису..

— Хіба не ти мусиш це знати? — спитав я у відповідь.

Вона усміхнулась:

— Бачити майбутнє — це ніби їхати незнайомою дорогою. Далеко тобі не видно, а коли й відкривається щось, то лише на коротку мить. До того ж брат не розповідає мені геть усе.

— Мілдріт вважає, що король мені пробачив, — сказав я.

— Це правда?

Я знизав плечима:

— Напевне.

Я сподівався на це, але не тому що хотів Альфредового прощення, а бо бажав знову командувати флотом. Я хотів бути з Леофріком, відчувати вітер на обличчі й морські бризки на бороді.

— Тільки мені дивно, що він покликав мене не на весь вітанґемот, — провадив я.

— Може, на початку вони обговорювали релігійні питання? — припустила Ізольда.

— Для таких питань я там точно не потрібен, — погодився я.

— Значить, так і є. Спершу вони поговорять про свого бога, а далі перейдуть до питання данів. І вже для того їм потрібен ти. Король знає, що не впорається без тебе.

— Або ж він просто хоче, щоб я був присутній на бенкеті, — сказав я.

— На якому бенкеті?

— До Дванадцятої ночі, — мовив я, і це здалося мені найвірогіднішим поясненням: Альфред пробачив мені й, щоби показати, як високо мене цінує, запросив на святкування.

Я потайки сподівався, що так і є, й від цього мені самому було дивно. Ще кілька місяців тому я був ладен убити Альфреда, але нині, хоч досі ненавидів його, чогось захотів його прихильності. Така вона, амбітність: як мені не судилося піднятися з Раґнаром, мушу здобувати репутацію в Альфреда.

— Твій шлях, Утреде, нагадує яскраве лезо, що розрізає темне болото. Я чітко його бачу, — промовила Ізольда.

— А золоту жінку?

На це вона не відповіла.

— Це ти? — не вгавав я.

— У день мого народження з неба щезло сонце, — відповіла вона. — Отже, я жінка темряви і срібла, не золота.

— То хто вона така?

— Вона з далеких далей, Утреде, з дуже далеких країв.

Більше вона нічого не сказала. Може, й сама не знала, а може, не хотіла казати.

У Сіппангам ми прибули надвечір на одинадцятйй день Йолю. Коли ми в’їхали до міста через західну браму, калюжі були скуті кригою, а багряне сонце низько висіло над чорним гіллям дерев. У місті було повно люду, але мене чудово знали в таверні «Деркач», де працювала руда шльондра Енфледа, котра знайшла нам місце в напівзруйнованому корівнику, де тримали кількадесят псів. Сказала, що хоч хорти й належать Гуппі, олдерменові торнсетському, але якщо вони проведуть одну-дві ночі надворі, нічого з ними не станеться.

— Гуппа може не погоджуватись, але хай котиться до біса, — завершила вона.

— Він платить? — спитав я.

У відповідь вона тільки плюнула, затим дивно зиркнула на мене:

— Кажуть, Леофрік також тут.

— Правда?

— Сама я його не бачила, але подейкують, що він у місті, в королівському палаці, — відповіла Енфледа. — Мабуть, приїхав із Бурґвердом.

Бурґвердом звали нового командувача флоту, котрий хотів, щоб кораблі виходили в море по двоє, як ті Христові апостоли.

— Але краще б він не приїздив, — закінчила повія.

— Чому?

— Бо він не прийшов до мене, ось чому! — обурилась вона.

Енфледа була на п’ять-шість років старша від мене, мала широке обличчя, високе чоло і кучеряве волосся. Вона користувалася такою шаленою популярністю серед завсідників «Деркача», що мала там цілковиту свободу, адже більшою частиною своїх прибутків таверна завдячувала саме її вмінням, а не якості свого елю. Я знав, що вони з Леофріком дружать, але з її тону зрозумів, що жінка шукає більшого, ніж звичайної дружби.

— А це хто? — спитала вона, киваючи на Ізольду.

— Королева, — відповів я.

— То це тепер так називається? А дружина твоя де?

— У Дефнаширі.

— Ти такий же, як і всі. — Вона здригнулася. — Як змерзнете вночі, заберіть до себе собак, щоб зігрітися. А мені час повертатись до роботи.

Попри холод, спав я добре. На ранок дванадцятого дня Різдва залишив своїх людей у таверні, а сам з Ізольдою та Гастинґом поїхав до королівських палат, що стояли самотою трохи південніше від міста, де річка закручувалась довкола його муру. На вітанґемот належало являтися з почтом, щоправда, не з даном і бриткою, але Ізольда хотіла побачити Альфреда, а я прагнув потішити її. Тим паче того вечора влаштовували велике святкування, і хоч я попередив, що Альфредові бенкети зовсім не веселі, вона однаково висловила бажання побувати там. Гастинґ, у кольчузі й з мечем, мав охороняти її, оскільки я підозрював, що на засідання вітанґемоту її до палацу не впустять і нагоди подивитись на короля їй доведеться чекати аж до вечора.