Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 25)

Архієпископ звернувся до отця Еркенвальда:

— У вас є свідки?

— Так, пане.

— Тоді приведіть першого.

Еркенвальд підкликав іншого священника, який стояв біля дверей у коридор за залою. Їх відчинили, й увійшов худорлявий чоловік у чорній рясі. Його обличчя я не бачив, бо те затуляв капюшон. Вийшовши на середину підвищення, він вклонився королю і став на коліна перед архієпископом, котрий простягнув йому для поцілунку руку з масивним перснем. По тому свідок підвівся, зняв капюшона і повернувся до мене.

Це був Осел, валлійський чернець Ассер. Інший священник приніс йому молитовник, на який він поклав руку і, не зводячи з мене очей, промовив англійською:

— Присягаюся, що все сказане мною є правдою. Допоможи мені Господь у моїх зізнаннях і приречи на вічні муки пекельні, коли я збрешу.

Відтак схилився й поцілував книжку з ніжністю чоловіка, що приголублює кохану.

— Покидьок, — буркнув я.

Клявся Ассер дуже хвацько. А ще він чітко і в подробицях описав моє прибуття в Корнвалум на кораблі зі звірячими головами на носі й кормі, розповів, як я погодився допомогти королю Передуру, на якого, заручившись допомогою поганина Свейна, напав сусідній правитель, і як я зрадив Передура, об’єднавшись із данами.

— Разом, — промовив Ассер, — вони зчинили страшну різанину, і я на власні очі бачив, як вони вбили святого отця.

— Ти дременув звідти, як курка, — крикнув я йому, — і нічого не бачив!

Ассер повернувся до короля і вклонився:

— Я дійсно втік, мілорде, але ж я чернець, не воїн, тож коли Утред залив кров’ю весь пагорб, мені довелося рятуватись. Цим я зовсім не пишаюсь, мілорде, і молю Господа про прощення за моє боягузтво.

Альфред усміхнувся, а архієпископ махнув на ті слова рукою, немовби це була суща дрібниця.

— Що було, коли ти втік з побоїща? — спитав у нього Еркенвальд.

— Я спостерігав з гори, — відповів Ассер, — і бачив, як Утред Окстонський покинув те місце і в супроводі корабля поган рушив на захід.

— Вони попливли на захід? — перепитав Еркенвальд.

— На захід, — підтвердив чернець.

Еркенвальд перевів погляд на мене. Присутні мовчки слухали, ловлячи кожнісіньке слово.

— Яка земля лежить на заході? — спитав Еркенвальд.

— Мені не відомо, —відповів Ассер. — Але раз не впали з краю світу, припускаю, вони обігнули Корнвалум і вийшли у Сеферн.

— Більше тобі не відомо? — запитав Еркенвальд.

— Усе, що мені відомо, це те, що я допоміг поховати загиблих, помолився за упокій їхніх душ і бачив згарище спаленої церкви. Що робив Утред, пішовши звідти, не знаю. Можу сказати лише, що прямував він на захід.

Альфред підкреслено не брав участі в допиті, але Ассер йому явно сподобався, бо коли валлієць закінчив зізнання, він підкликав його до себе й подарував монету і хвилину особистої розмови. Учасники вітану загомоніли між собою, з цікавістю зиркаючи на мене, як ото дивляться на приреченого до страти. Леді Ельсвіта, зненацька вся така велична, усміхнулась до Ассера.

— Маєте що сказати? — звернувся до мене Еркенвальд, коли Ассера відпустили.

— Дочекаюсь, доки ви закінчите мене оббріхувати, — відказав я.

Втім, Ассер розповів правду, і зробив це чітко, ясно й переконливо. Його слова приголомшили королівських радників, однак не менше враження справив на них другий свідок.

Ним був Стеапа Снотор, вояк, котрий всюди супроводжував Одду Молодшого. Широкоплечий, з похмурим виразом на обличчі, він виструнчився, зиркнув на мене люто, поклонився королю, поклав величезне ручище на молитовник і повторив за Еркенвальдом слова присяги. Поклявшись під страхом вічних мук у пеклі казати тільки правду, спокійним, рівним тоном він узявся брехати. Розповів, що командував загоном вояків, котрі охороняли будівництво церкви при Кінвіті. За його словами, коли на світанку прибули два кораблі й на берег із них висипали ворожі солдати, він став на битву з ними і вбив шістьох, але їхні сили переважали, тому йому довелося відступити. Він на власні очі бачив, як нападники вбили священників, і чув, як поганський ватажок, нахваляючись, вигукнув своє ім’я.

— Його звали Свейн, — промовив здоровило.

— Це він привів два кораблі?

Стеапа. задумався, насупився, неначе порахувати до двох було для нього непосильним завданням, відтак кивнув.

— У нього було два кораблі.

— Він командував обома?

— Свейн командував одним, — мовив Стеапа, затим показав на мене й додав: — А він привів другий.

Присутні заревіли з люті. Піднявся настільки сильний гамір, аж Альфред гупнув по підлокітнику трону, а тоді став на ноги, щоб покласти край крикам. Стеапа стояв незворушно, як дуб, і хоч його розповідь прозвучала не так переконливо, як брата Ассера, свідчення однаково було сповнене осуду. Хоч це й була брехня, він розказав її дуже докладно, прямо і безпристрасно.

— Другий корабель привів Утред, — промовив Еркенвальд. — А чи брав він участь у різанині?

— Чи брав участь? — перепитав Стеапа. — Та він же її й почав, — проревів він, і зала сердито загула.

Еркенвальд повернувся до короля:

— Мілорде, він заслужив на смертну кару.

— А його землі та власність слід конфіскувати! — з запалом вигукнув єпископ Алевольд, бризкаючи слиною, що зашипіла на ближній жаровні. — Конфіскувати на користь церкви!

На знак схвалення присутні затупотіли ногами, Ельсвіта закивала, але архієпископ поплескав у долоні, закликаючи до тиші.

— Він ще не мав слова, — звернувся він до Еркенвальда, тоді кивнув до мене: — Говоріть.

— Просіть пощади, — шепнув мені Беокка.

Коли ти в гівні по саму шию, тобі лишається тільки одне: нападати. Я визнав, що був при Кінвіті, і це зізнання викликало нові зойки в залі.

— Але був я там не влітку, — провадив я, — а навесні, коли вбив Уббу Лотброксона, і в цій залі є свідки того! Проте Одда Молодший приписав цю заслугу собі Він забрав Уббине знамено, яке повалив я, відвіз до короля і сказав йому, що це він переміг Уббу. А тепер, аби я не розповів людям правду, котра полягає в тому, що він боягуз і брехло, Одда домагається моєї страти брехнею. — Я показав на Стеапу: — Його брехнею.

У відповідь Стеапа зневажливо плюнув. Одда Молодший розлютився, але промовчав, і це багато хто відзначив. Звинувачення в боягузтві й брехні рівноцінне виклику на двобій, але він стояв незрушно, як пень.

— Ви не можете довести своїх слів, — зауважив Еркенвальд.

— Але можу довести, що це я вбив Уббу, — відказав я.

— Ми зібралися тут не для цього, — зарозуміло бовкнув священник, — а щоб визначити, чи дійсно ви порушили укладений нашим королем мир, підступно напавши на Кінвіт.

— У такому разі викличте моїх моряків, — промовив я. — Приведіть їх сюди, візьміть обітницю і спитайте, що вони робили минулого літа.

Я чекав відповіді, але Еркенвальд мовчав. Він перевів погляд на короля, немов шукаючи підтримки, але Альфред заплющив очі.

— Чи ви настільки поспішаєте стратити мене, — провадив я, — що не наважитеся почекати ще трохи і почути правду?

— Стеапа заприсягнувся говорити правду, — відповів Еркенвальд, ніби інших доказів не вимагалося. Він помітно нервував.

— Тоді можемо заприсягнутися я, Леофрік і мій моряк, присутній тут.

Я повернувся і підкликав до себе Гастинґа. Він налякався, але Ізольда штовхнула його до мене.

— Візьміть його присягу, — звернувся я до Еркенвальда.

Еркенвальд не знав, що робити, проте дехто з вітану погодився, що я маю право викликати власного свідка, якого треба вислухати. Священник виніс Гастинґу молитовник, але я прогнав попа геть.

— Він заприсягнеться на цьому, — сказав я й дістав молот Тора.

— Він не християнин? — вражено спитав Еркенвальд.

— Він дан, — відповів я.

— Хіба можна вірити слову дана? — вигукнув піп.

— Наш король вірить, — парирував я. — Тож коли він вірить Ґутрумовій обіцянці не порушувати мир, чому б і нам не повірити словам цього дана?

Така заява викликала посмішки, адже багато хто з вітану вважав, що Альфред занадто довіряє Ґутруму. Я відчув, що прихильність присутніх перейшла на мій бік, але тут вклинився архієпископ, заявивши, що клятва поганина не має ваги.

— Жодної, — додав він. — Вірити йому не можна.