Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 26)

— Тоді приведіть до присяги Леофріка, — промовив я. — Потім запросіть сюди наших моряків і вислухайте їхні свідчення.

— І жоден з вас не скаже правди, — заявив Еркенвальд. — До того ж те, що сталось при Кінвіті, — не єдина причина, чому вас викликали сюди. Чи ви заперечуєте, що без дозволу брали королівський корабель і ходили в Корнвалум, де зрадили Передура і вбивали християн? Невже заперечуєте слова брата Ассера?

— А що, коли Ассерову брехню доведе Передурова королева? — спитав я. — І скаже вам, що він бреше, як собака?

Еркенвальд вирячився на мене. Разом з ним на мене вирячились усі присутні. Я розвернувся і показав на Ізольду. Струнка, витончена, вона вийшла в залу, поблискуючи срібними прикрасами на шиї й руках.

— Це Передурова королева, — оголосив я. — І я вимагаю, щоб ви вислухали її свідчення під присягою й почули, що її чоловік планував перекинутися на бік данів і напасти на Вессекс.

Звичайно, це були нісенітниці, але нічого кращого я не придумав і знав: Ізольда заприсягнеться, що це правда. Однак відкритим тоді лишалось інше дражливе питання: для чого Свейну було нападати на Передура, коли брити планували підтримати його? Та я настільки заплутав суддів, що вони вже й не знали, що питати. Еркенвальда як заціпило. Усі встали, щоб подивитись на Ізольду, а король з архієпископом схилили перед нею голови. Поплескуючи рукою по своєму вагітному животу, Ельсвіта зашепотіла щось до них. Ніхто не хотів викликати Ізольду, боячись почути її слова, та й Альфред, схоже, розумів, що це тільки погіршить становище суду, котрий і так уже по вуха погруз у брехні.

— А ти молодець, дупоголовий, — шепнув мені Леофрік, — ох і молодець.

Одда Молодший зиркнув на короля, тоді — на інших членів вітану і, либонь збагнувши, що я знайшов вихід з його пастки, підкликав до себе Стеапу й гарячково заговорив щось до нього. Король супився, архієпископ сидів спантеличено, прищава Ельсвіта аж побагровіла з люті, а Еркенвальд виглядав зовсім безпорадним. Раптом на поміч їм прийшов Стеапа, проревівши:

— Я не брешу!

Хоч він і не знав, що казати далі, але загальну увагу до себе привернув. Король махнув йому, закликаючи продовжувати, й на вухо здорованеві зашепотів Одда Молодший.

— Він бреше, — промовив Стеапа, показуючи на мене, — а я кажу правду, і мій меч це підтвердить.

Давши, вірогідно, найдовшу промову в своєму житті, він замовк, але цього виявилось достатньо. Затупотіли ноги, загукали голоси, що Стеапа правий, хоча це й було далеко не так. Однак йому вдалося скінчити нескінченну тяганину брехні та взаємних обвинувачень і перевести справу до чесного суду битвою, і народу це сподобалось. Архієпископ досі сидів спантеличений, але Альфред закликав до тиші й звернувся до мене:

— Стеапа каже, що його меч підтримає його правоту. А твій клинок?

Я міг відмовитись, міг наполягти на свідченні Ізольди, щоб вітан потім вирішив, чия правда переконливіша, але я був безрозсудний, нетерплячий, і поєдинок здавався мені найшвидшим рішенням. Якщо я виграю, з нас із Леофріком знімуть усі обвинувачення.

Навіть не думаючи про поразку, я подивився на Стеапу.

— Мій меч, — звернувся я до нього, — каже, що правду говорю я, а ти — смердючий мішок брехень, чортів крутій, шахрай і пустомеля, який заслуговує на смерть.

— Знову в гівні по саму шию, — озвався Леофрік.

Зал загукав. Народ любив поєдинки на смерть, це було куди кращою розвагою, аніж слухати псалми у виконанні Альфредових арфістів. Король завагався, Ельсвіта перевела погляд з мене на Стеапу. Либонь, вважала його кращим воїном, бо тут же нахилилась до Альфреда, торкнула його за лікоть і щось енергійно зашепотіла.

Король кивнув.

— Згода, — промовив він. Його голос звучав стомлено, немовби брехні й взаємні звинувачення висмоктали з нього всі сили.— Ви битиметесь завтра. Тільки мечі й щити, більш нічого. — Підняв руку, притишуючи радісні вигуки. — Лорде Вульфгер?

— Ваша величносте? — зірвався на ноги Вульфгер.

— Ви судитимете битву, і хай Господь дарує перемогу тому, хто каже правду.

На цьому Альфред встав, підтягнув поділ накидки і вийшов. А Стеапа, вперше від нашого знайомства, усміхнувся.

— Ти бовдур, — сказав мені Леофрік.

Його звільнили з ланцюгів і дозволили провести зі мною вечір. З нами були Гастинґ, Ізольда і мої моряки, котрих привели з міста. Нас утримували в королівському хліві, в якому тхнуло гноєм, проте я не помічав смороду. Була Дванадцята ніч Різдва, і в палаці влаштували великий бенкет, залишивши нас мерзнути надворі, під вартою двох королівських стражників.

— Стеапа — вправний воїн, — застеріг мене Леофрік.

— Я також добрий вояк.

— Але він кращий! — вигукнув він. — Тобі кінець!

— Не кінець, — спокійно мовила Ізольда.

— Він великий майстер, хай йому чорт, — не відступав Леофрік, і я йому вірив.

— Усе через того триклятого ченця, — сердито буркнув я. — Це ж він доніс Альфреду?

У дійсності Ассера відправив у Вессекс діфедський король — запевнити Альфреда, що Діфед не має наміру йти війною на його королівство. Але Ассер скористався нагодою і розпатякав про прибуття нашого «Судного дня», від чого швидко перескочив до висновку, що в атаці на Кінвіт разом зі Свейном були й ми. Альфред не мав жодного доказу нашої провини, але Одда Молодший побачив у цьому шанс спекатися мене і підбив Стеапу на брехню.

— Стеапа тебе вб’є, хай би що вона казала, — прогарчав Леофрік.

Ізольда не відповіла. Вона сиділа, начищаючи жмутом соломи мою кольчугу. Обладунок мені привезли з таверни, але зброю мали видати аж зранку, а це означало, що я не матиму часу як слід її нагострити. А от Стеапа, як слуга Одди Молодшого, належав до королівської варти і мав цілу ніч, щоб наточити свій клинок. З королівської кухні нам прислали вечерю, але апетиту я не мав.

— Зранку, головне, не поспішай і дій повільніше, — сказав Леофрік.

— Повільніше?

— Ти б’єшся гарячково, а Стеапа завжди спокійний, — пояснив він.

— Але ж краще вкладати в бій усю лють.

— Саме цього він і чекає. Відбиватиме твої удари, доки ти не зморишся, а тоді прикінчить. Він так завжди б’ється.

Те саме сказав мені Гаральд, дефнаширський шир рів, удівець, котрий викликав мене на суд в Екзанчестері.

Він бився з нами при Кінвіті, а це споріднює людей, тож у якусь мить із темряви й дощу він увійшов у хлів, освітлений крихітним багаттям, що не давало, однак, ані краплі тепла. Ставши у дверях, він несхвально оглянув мене.

— Ви дійсно були зі Свейном у Кінвіті? — спитав.

— Ні, — відповів я.

— Так я і думав.

Гаральд зайшов і сів біля вогню. Біля дверей стояли вартові, але на них він не звернув жодної уваги.

Це було цікаво, адже вони служили Одді, й молодому олдермену не сподобаються новини про те, що нас навідував Гаральд.

Однак він не думав,- що вони розкажуть йому, а це значило, що в рядах Одди є незадоволені. Гаральд поставив на підлогу глек елю.

— Стеапа зараз за королівським столом, — мовив він.

— Значить, годують його кепсько, — сказав я.

Гаральд кивнув, але не усміхнувся.

— Та й бенкет там такий собі. — На якийсь час він задивився у вогонь, затим перевів погляд на мене. — Як Мілдріт?

— Добре.

— Вона хороша дитина, — мовив він, зиркнув мигцем на темну красу Ізольди і знову задивився у вогонь. — На світанку в церкві пройде служба, а двобій відбудеться після неї.

- Де?

— На полі по той бік річки, — відповів він і підсунув до мене глек. — Він шульга.

Я не пригадував, щоб мені доводилося битися проти когось, хто тримав меч лівицею. Втім, жодного недоліку в тому не бачив. Наші щити дивитимуться один на одного, а не на наші клинки, однак це заважатиме нам обом. Я знизав плечима.

— Він до такого звик, а ти ні, — мовив Гаральд — А ще в нього кольчуга аж по сюди, — торкнувся до литки, — і залізна накладка на лівому чоботі.

— Ліва нога в нього слабша?

— Він виставляє її наперед, змушуючи противника до нападу, а тоді рубає по руці, якою той тримає меча.

— Отже, вбити його важко, — спокійно виснував я.

— Це ще нікому ніколли не вдалося, — понуро прорік Гаральд.

— Тобі він не подобається?

Той не відповів. Мовчки відпив елю й передав глек Леофріку.

— Мені подобається старий, — промовив зрештою, маючи на увазі Одду Старшого. — Характер у нього паскудний, але сам він справедливий. А от його сину, я вважаю, не можна довіряти, — промовив скрушно. — Щодо Стеапи, неприязні до нього я не маю, але він як той пес: тільки й уміє, що вбивати.

Я задивився на сліпенький вогник, шукаючи в його пломінцях знаку від богів. Проте його або не було, або я просто не помічав.