Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 28)
— Радий це чути, — урвав мене Альфред.
— Якщо з мене знімуть обвинувачення.
З його лиця зникла усмішка, він пішов до вікна і глянув на затягнуте туманом подвір’я. Я також подивився туди і побачив виставу, що розігрувалась спеціально до мене: Стеапу готували до дуелі. Двоє чоловіків натягали на його широчезні плечі кольчугу, а третій стояв поруч зі щитом і величезним мечем.
— Учора я розмовляв зі Стеапою, — сказав король, відвертаючись від вікна. — Він сказав, що коли Свейн напав на Кінвіт, стояв туман — такий, як оце зараз.
— Не знаю, мілорде, — мовив я.
— Тому цілком вірогідно, що Стеапа лише подумав, ніби бачив тебе.
Я мало не засміявся. Альфред і так знав, що Стеапа бреше, але все одно нічого не говорив.
— Отець Віллібальд поговорив з командою «Ефтвірда», — продовжив він. — Жоден моряк не підтвердив Стеапиних слів.
Команда корабля перебувала в Гамтуні, отже, Віллібальд надіслав свій звіт відтіля. Тобто ще до винесення обвинувачення король знав, що я не винен у різанині.
— Отже, на мене звели наклеп? — сердито спитав я.
— Тебе обвинуватили, — поправив король. — А обвинувачення слід або підтвердити, або спростувати.
— Або зняти.
— Я маю право знімати обвинувачення, — погодився Альфред.
За вікном Стеапа перевіряв, чи зручно сидить на ньому кольчуга, розмахуючи своїм величезним мечем. Клинок був здоровенний, як сокира. Король прикрив віконницю, приховавши Стеапу.
— Я можу зняти обвинувачення щодо Кінвіта, — сказав він, — але не думаю, що брат Ассер нам збрехав.
— У мене є королева, котра може довести, що це не так, — мовив я.
— Темна королева, — просичав Ассер.— Поганська чаклунка! — Він перевів погляд на Альфреда. — Мілорде, вона втілення зла, відьма!
— Чарівниці не зоставиш при житті, — переклав для мене Альфред. — Так, Утреде, у древніх скрижалях заповідав нам Господь.
— Тобто у відповідь на правду ви залякуватимете жінку смертною карою? — спитав я.
Альфред здригнувся.
— Брат Ассер добрий християнин, він каже правду, — ревно проказав він. — Ти рушив на війну без мого наказу. Взяв мій корабель, моряків і вчинив дуже підло! Ти обманщик, Утреде, і віри тобі нема! — Він страшенно сердився, але з останніх сил стримувався. — Я маю підстави вважати, що свій борг перед церквою ти сплатив скарбами, краденими в інших добрих християн.
— Неправда, — заперечив я різко, адже борг я сплатив тим, що відібрав у данів.
— Тому ми відновимо твій борг, і в цей благословенний день пам’яті святого Седда не станеться кровопролиття.
Мені пропонували життя. Альфред стояв усміхнений, чекаючи моєї відповіді, переконаний, що я прийму його пропозицію, адже йому вона здавалася розумним виходом з моєї скрути. Він не любив воїнів, зброї та вбивств. І хоч доля розпорядилася так, що більшість свого часу на престолі він мусив воювати, це було йому не до смаку. Він прагнув цивілізувати Вессекс, внести в його життя порядок і любов до Господа, тож двоє чоловіків, котрі зимового ранку б’ються на смерть, не вписувались у його бачення ідеального королівства.
Та я ненавидів Альфреда. Ненавидів за те, що він принизив мене в Екзанчестері, змусивши плазувати на колінах у покаяльній робі. Своїм королем його я не вважав. Він був вессексцем, я — нортумбрійцем, і, на моє переконання, за його правління шанси Вессексу на виживання були мізерні. Він вірив, що від данів його вбереже Господь, а я мав переконання: загарбників здолає лише меч. Також я здогадувався, як перемогти Стеапу, — це був тільки здогад, не більше, — і не мав аніякого бажання приймати на себе борг, який сплатив. Одне слово, я був молодий, дурний, упертий і не вмів опиратися безрозсудству.
— Усе, що я сказав, рравда, — збрехав я. — І я ладен боронити її мечем.
Від такого зухвалого тону Альфред аж стрепенувся.
— То ти звинувачуєш брата Ассера в брехні? — спитав він.
— Він викрутив правду, як баба — курці карк, — мовив я.
Король знову відкрив віконницю, показуючи мені могутнього Стеапу в повному обладунку.
— Ти справді хочеш загинути? — спитав він мене.
— Я хочу відстояти правду, мілорде, — уперто заперечив я.
— У такому разі ти дурень, — сердито пробурчав Альфред. — Ти брехун, дурень і грішник.
Вій пройшов повз мене,, відчинив двері й гукнув служникові переказати олдермену Вульфгеру, що бій таки відбудеться.
— Іди, — наказав, повернувшись до мене, — і хай твоя душа отримає по заслузі.
За проведення бою відповідав Вульфгер, але через його відсутність початок затримувався. Обшукали все місто й королівські палати, однак його ніде не було, аж тут раб зі стаєнь схвильовано повідомив, що олдермен зі своїми людьми поїхали з Сіппангама ще вдосвіта. Ніхто не знав чому, однак дехто припустив, що Вульфгер не бажав брати участі в суді боєм, що мені здавалося маячнею, оскільки олдермен ніколи не показував себе слабкодухом. Йому на заміну призначили торнсетського олдемермена Гуппу, й аж під полудень мені принесли мої клинки і повели в долину за мостом, що вів від східної брами міста. На дальньому березі річки зібрався величезний натовп. Були там каліки, жебраки, шахраї, торговки пиріжками, кількадесят священників, збуджені діти і, звісна річ, представники вессекської знаті, що прибули в Сіппангам на вітан. Усі бажали побачити славнозвісного Стеапу Снотора в дії.
— Ти бовдур нещасний, — сказав мені Леофрік.
— Бо не відмовився від бою?
— Ти міг врятуватися.
— За що мене назвали б боягузом, — відрубав я.
Це також була правда: не можна відмовитись від бою і продовжувати називатись чоловіком. Ми здатні на багато речей у житті. Ми робимо дітей, здобуваємо багатства і землі, зводимо палаци, командуємо військами і влаштовуємо бенкети, але на плаву нас тримає тільки одна річ — репутація. Тож я не міг так просто відмовитись від бою.
Альфред не прийшов на поєдинок. Замість нього разом з вагітною Ельсвітою та двома дітьми, в супроводі двох десятків вартових і стількох же попів та придворних він подався на захід.
Супроводжував його і брат Ассер, котрий повертався в Діфед, і король показав, що йому куди приємніше поговорити з бритським церковником, аніж дивитися, як двоє його вояків б’ються, мов скажені пси. Однак решта вессексців таки хотіли побачити битву і не могли дочекатися, коли вона нарешті розпочнеться; проте Гуппа закликав до порядку і наказав глядачам відійти подалі від берега, аби ми мали якомога більше простору. Коли люди відтяглися, звільнивши нам витоптаний моріжок, Гуппа підійшов до Стеапи спитати, чи готовий він.
Стеапа був готовий. Його кольчуга аж сяяла під слабеньким зимовим сонцем, шолом виблискував. Його щит був величезний, мав залізний умбон і обід. Він важив як мішок пшениці і сам по собі вже міг завдати немалої шкоди, якщо його власнику вдасться зачепити мене ним. Однак найголовнішою Стеапиною зброєю був його здоровенний меч, довший і важчий за будь-який інший, що мені випадало бачити.
У супроводі двох стражників до мене підійшов Гуппа. Грунт під його ногами чвакав, і я зрозумів, що ступати тут доведеться вкрай обережно.
— Утреде Окстонський, — промовив він, — ти готовий до бою?
— Мене звуть Утред Беббанбурзький.
— Ти готовий? — перепитав він, не звертаючи уваги на моє виправлення.
— Ні, — відказав я.
Ближніми рядами глядачів пролетів гомін, що невдовзі охопив усіх присутніх, і вже за кілька хвилин мене почали освистувати, сприйнявши за боягуза. Ця думка лише підкріпилася, коли я кинув меч зі щитом і попрохав Леофріка допомогти мені зняти важку кольчугу. Стоячи біля свого звитяжця, Одда Молодший реготався з мене.
— Що ти робйш? — спитав Леофрік.
— Сподіваюся, ти поставив на мене, — відповів я.
— Авжеж ні.
— Ти відмовляєшся битися? — спитав у мене Гуппа. — Ні.
Скинувши нарешті обладунок, я забрав у Леофріка Подих Змія. Не взяв більше нічого: ні шолома, ні щита — тільки меч. Тепер мене ніщо не обтяжувало. Ґрунт був вогкий, Стеапа — в повному обладунку, зате я був легкий, швидкий і нарешті готовий до бою.
— Я готовий, — повідомив я Гуппі.
Він вийшов на середину моріжка, змахнув рукою, і натовп заревів.
Я поцілував амулет на шиї, ввіряючи свою долю в руки великому Тору, і вийшов на бій.
Стеапа рушив на мене з піднятим щитом і мечем у лівиці. В його очах не було і сліду переживань. Він був майстром своєї справи, і я подумав, скількох він убив. Либонь, вважав, що прикінчити мене буде легко, адже я не мав жодного захисту, навіть щита. Ми поволі йшли один до одного, аж доки за десять кроків до. нього я не побіг. Кинувся до нього, просто на його меч, тоді шугнув ліворуч, пробіг повз нього, відчувши, як за спиною мені просвистіло лезо. Стеапа почав розвертатись, але я вже зайшов ззаду, впав на коліна, пригнувся і, відчувши, як його клинок промайнув мені над головою, зірвався на ноги й зробив випад.
Мій меч проколов йому кольчугу за плечем, і звідти потекла кров. Та він виявився спритнішим, ніж я думав, і знову махнув своїм мечиськом, ударом якого відбив Подих Змія.
Я відійшов на два кроки, знову ступив ліворуч, і він кинувся в наступ, сподіваючись звалити мене вагою свого щита. Та я тут-таки зробив ривок праворуч, відбив його меч Подихом Змія, чиє лезо дзенькнуло від удару, як дзвін апокаліпсису, і завдав ще одного удару, цього разу цілячи Стеапі в пояс; він спритно відступив. Я продовжував бокувати праворуч, моя рука гула після стику з його клинком. Рухався я швидко, змушуючи його крутитися. Зробив обманний випад, приманивши його до себе, і знову повернувся в лівий бік. Земля була вогка. Я боявся послизнутися, але швидкість була моєю головною зброєю, тож мені доводилося крутитися й шукати нагоди вколоти його вістрям Подиху Змія, змушуючи гевала всякчас іти за мною й даремно махати мечем. Якщо вдасться випустити з нього достатньо крові, він змориться. Але Стеапа розкусив мій задум і став робити короткі ривки, кожен з яких супроводжувався свистом його величезного меча. Так він хотів примусити мене відбиватись і сподівався перебити лезо Подиху Змія. Цього я боявся найбільше, бо хоч мій клинок і був гарно викуваний, зламатися може навіть найкращий меч.