Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 29)
Стеапа відтіснив мене до глядачів на березі, щоб порубати на шматки в них на очах. Я дав йому відвести себе і пірнув праворуч, але послизнувся лівою ногою і впав на коліно. Натовп, що стояв просто за мною, зойкнув, а одна з жінок закричала, побачивши, як Стеапин меч, наче сокира, несеться на мою шию, Щоправда, то я лише вдав, ніби послизнувся, і, відштовхнувшись від землі правою ногою, ухилився від удару й зайшов Стеапі справа. Він виставив меч, зачепивши його краєм мене за плече. Я знав, що там залишиться синець, зате так отримав нагоду завдати удару. Вістря Подиху Змія прокололо йому кольчугу і прошкребло по ребру. Він заревів, крутнувся відбити мого меча, але я вже почав відступати.
Зупинився за десять кроків від нього. Він також став, не зводячи з мене погляду? Тепер на його обличчі грав дещо спантеличений, хоч поки і не тривожний погляд. Як і попереджав мене Гаральд, він виставив діву ногу, сподіваючись, що я кинусь на неї, а він скористається з цього і зарубає мене до смерті. Посміхнувшись до нього, я перекинув Подих Змія з правої руки у ліву, і це спантеличило його ще більше, адже дехто однаково добре володіє обома руками, тож, напевне, задумавшись, чи я, бува, не один з таких вояків, він прибрав ногу.
— Чого тебе кличуть Розумником? — спитав я. — Ти ж дурний. У тебе розуму, як у протухлого яйця.
Я прагнув розлютити його, сподіваючись, що гнів забере пильність, але образа відскочила від нього. Замість того щоб безрозсудно кинутися, він став поволі підходити до мене, пильно спостерігаючи за мечем у моїй лівиці. Глядачі на пагорбі почали заохочувати його вбити мене, і в цю мить я неочікувано побіг на нього і метнувся вправо.
Очікуючи, що я піду лівіше, він зреагував із запізненням, а в останню мить я смикнув Подихом Змія назад, і лезо пройшлося йому по руці, в якій він тримав меча. Я відчув, як воно прошкребло по кільцях його кольчуги, але не розрубало їх. Відскочивши від нього, я перекинув меч назад у правицю, крутнувся, знову кинувся на нього, в останню мить ухилився, і Стеапа промахнувся всього на якийсь ярд.
Він досі був спантеличений. Наша сутичка нагадувала цькування бика хортами, і биком був він. Його проблема полягала в тому, що йому не вдавалося вивести мене в місце, в якому він міг би скористатися зі своїх більших сили й ваги. Я ж був у тій грі псом і мав завдання плутати, дражнити й кусати його, доки він виснажиться. Він-бо сподівався, що я вийду зі щитом і в кольчузі, ми порубаємо один одного трохи, я охляну, а тоді він приб’є мене до землі щитом і порішить своїм мечищем. Та хоч його лезо ще ні разу не зачепило мене, сам я не встиг достатньо заморити його. Двома ударами пустив йому кров, але ті рани були лиш дрібними подряпинами. Він рушив на мене, сподіваючись відтіснити до річки. З другого берега долинув жіночий крик, яким, подумав я, котрась глядачка намагалася підбадьорити здорованя. Крик дедалі гучнішав, а я відступав, відтягуючи Стеапу, аж метнувся йому в правий бік, зайшов ззаду і змусив розвернутись; але він зненацька закляк на місці, втупившись поглядом кудись удалину, опустив щит і покинув меч. Я отримав нагоду завдати фатального удару, міг увігнати лезо Подиху Змія йому в груди, горлянку або черево, але не зробив нічого. Де-де, а в бою Стеапа був не дурний, тому я подумав, що то він так заманює мене, і вирішив не йти в нього на поводу. Подумав, що, коли кинусь на нього, він спіймає мене між мечем і щитом. Тож, вважаючи, що він лише створює ілюзію беззахисності, аби я сам прийшов на погибель, замість нападу я також зупинився і розставив руки, запрошуючи його до нападу, як і він мене.
Однак він не звертав на мене уваги, мовчки дивлячись мені за спину. Жіночий вереск став оглушливий, до нього долучилися вже й чоловічі крики. Мене погукав Леофрік. Глядачі більше не дивилися наш поєдинок, а розбігалися в паніці.
Повернувшись спиною до Стеапи, я подивився на місто, що стояло на пагорбі, захищеному закрутом річки.
Сіппангам палав. Застуючи зимове небо, над ним валував чорний дим, а на обрії було повно людей. Вони їхали на конях, зі стягами, озброєні мечами, сокирами, щитами і списами. Мостом через західну браму неслося ще більше вершників.
Альфредові молитви не подіяли. Дани прийшли у Вессекс.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Стеапа опанував себе скоріш од мене. Якусь хвильку подавившись із роззявленим ротом на данів, що мчали мостом, він побіг до свого володаря Одди Молодшого, котрий збирав своїх вершників. Від мосту дани понеслися в долину з мечами наголо і наставленими списами. З охопленого полум’ям міста на низькі хмари курив димище. Горіли й деякі з королівських будівель. Тріпаючи вусібіч порожніми стременами, повз мене промчав кінь без вершника. Леофрік схопив мене за лікоть і потягнув берегом у північному напрямку. Більшість містян побігли на південь, і туди за ними погналися дани, тому бігти на північ було безпечніше. Ізольда подала мені мою кольчугу, а я дав їй понести свій кинджал. За нашими спинами лунали крики людей, яких, увірвавшись у натовп, кинулися рубати люті дани. Народ кинувся врозсип. Розбризкуючи навсібіч грязюку, рятуючи свої життя, повз нас промчали вершники на конях. Я побачив Одду Молодшого, що тікав разом з трьома іншими вершниками» серед яких був і Гаральд. Стеапи не було видно, тому на мить я налякався, що він може чигати на мене в натовпі. Однак уздрівши групу данів, що кинулися на північ навздогін Одді, я одразу забув про гевала.
— Де наші коні? — прокричав я Леофріку, але з його спантеличеного вигляду пригадав, що у Сіппангам він прибув окремо. Либонь, коні досі були припнуті на подвір’ї таверни, отже, сподіватись на них марно.
Серед ряду безлистих вільх при березі лежала звалена верба, за стовбуром якої ми сховалися перевести подих. Я натягнув кольчугу і забрав у Леофріка свої клинки, шолом і щит.
— Де Гастинґ? — спитав я.
— Утік, — сердито гаркнув Леофрік.
Так вчинили більшість моїх людей. Піддавшись паніці, вони дременули на південь. Леофрік показав на північ і додав коротко:
— Халепа.
Назустріч нам, перекриваючи шлях до відступу, берегом неслася група данів. Та оскільки були вони ще далеко, а ті, що доганяли Одду, зникли з виду, Леофрік провів нас заплавою до заростей комишу, вільх, кропиви й плюща. У комишах стояв старий рибальський курінь. Хоч він і був наполовину зруйнований, сховок з нього був значно кращий, ніж зі зваленої верби, тому наша трійця притьмом кинулася в зарості й принишкла за гнилими дошками.
У місті дзвонили в дзвін — повільно, печально, наче на похороні. Зненацька белемкання урвалося, затим знову відновилося й нарешті стихло остаточно. Просурмив ріг. Неподалік від нашого сховку спинився десяток вершників. Усі були в чорних накидках і з чорними щитами, що вказувало на їхню належність до Ґутрумового війська.
Ґутрум, Ґутрум Безталанний. Він називав себе королем Східної Англії, але хотів правити Вессексом. Це була вже третя його спроба захопити ці землі, і я подумав, що цього разу удача таки усміхнеться йому. Поки Альфред святкував Дванадцяту ніч Йолю, а вітан обговорював ремонт мостів і покарання порушників закону, Ґутрумове військо йшло в наступ. Данська армія була у Вессексі, Сіппангам враз упав перед нею, а Альфредові звитяжці, не очікуючи такого розвитку подій, або повтікали, або ж загинули. Удруге просурмив ріг, і чорні вершники розвернулися й поскакали на його поклик.
— Ми мали б здогадатися, що дани нападуть, — сердито проказав я.
— Ти завжди казав, що так буде, — мовив Леофрік.
— Хіба в Альфреда немає розвідників у Ґлевечестері?
— Замість них він послав туди попів, — гірко промовив Леофрік, — і довірився Ґутрумовому слову.
Я торкнувся свого амулета. Колись я забрав його в одного малого в Еофервіку. Тоді я ще сам був дитям і щойно потрапив до данів, а той хлопчак накинувся на мене з кулаками. Я прибив його до землі й забрав оберіг. Він і досі в мене, і я часто торкаюсь його, нагадуючи Тору про своє існування. Проте того дня я торкнувся його, бо подумав про Раґнара, адже данських заручників мали повбивати. Чи не тому Вульфгер поїхав з міста на світанку? Тоді звідки він знав про прихід данів? Якщо це було відомо йому, значить, про це мусив би відати й Альфред, і вессекське військо мало бути готове. Я не міг нічого з цього второпати, крім того, що Ґутрум знову порушив перемир'я. Останнього разу він показав, що готовий пожертвувати заручниками, яких утримували для унеможливлення такого нападу. Значить, цього разу він вчинив так само, а отже, Раґнар загинув, і мій світ зруйновано.
Загиблих було безліч. Долину між нашим сховком і річкою встеляли трупи, а різанина ніяк не вщухала. Дехто з саксів добіг до Сіппангама, але побачивши, що міст охороняють, вони побігли на північ, і тепер ми дивилися, як за ними женуться дани. Троє чоловіків спробували чинити опір, ставши щільною групою з мечами напоготові, але данський вершник погнав свого коня на них, прохромив списом одного і розштовхав решту двох, яких миттю оточили інші озброєні дани, а наїзник погнав далі. Перелякано волаючи, бігала колами дівчина. Один з данів нахилився в сідлі й задер сукню їй на голову. Вона зачепилась і гепнулась на мокру землю. Дани зареготалися, один з них ляпнув її по голому заду мечем, інший потягнув на південь, а вона знай кричала не перестаючи. Ізольда вся тремтіла, і я обійняв її за плечі.