Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 31)

— Вони думають, що ми дани, — пояснив я.

— Нам треба харчі, — додав Леофрік.

— Он ті забрали майже все, — сказала Енфледа, киваючи на пияків за столами. — Але думаю, в коморі мало щось лишитися. — Вона зав’язала пояс. — Едвульф мертвий. — Так зваЛи власника таверни. — І дякую за допомогу, козли калічені! — гукнула вона данам, котрі, не зрозумівши жодного її слова, тільки зареготали у відповідь.

Коли вона рушила до комори пошукати харчів, один з них перегородив їй дорогу рукою.

— Куди пішла? — спитав данською.

— Вона йде туди, куди їй треба, — гаркнув йому я.

— Я хочу елю, — прогарчав він. — А ти, ти хто такий?

— Я той, хто переріже тобі горлянку, якщо ти не даси їй принести мені поїсти.

— Ану тихо, вгамуйтесь обидва! — озвався старший з них і насуплено подивився на мене. — Мені здається, я тебе знаю.

— Я був з Ґутрумом у Редінґумі й Вергамі, — відповів я.

— Точно. Але цього разу в нього нарешті вийшло, ге?

— Так, вийшло, — погодився я.

Чолов’яга показав на Ізольду:

— Твоя?

— Не продається.

— Я ж просто питаю, друже.

Енфледа принесла нам черствого хліба, холодної свинини, в’ялих яблук і твердого, як каменюка, червивого сиру. На знак примирення чоловік приніс до нашого столу глек елю і сів погомоніти зі мною. З тієї розмови я дізнався трохи більше про те, що відбувається. У Сіппангам Ґутрум привів біля трьох тисяч вояків. Сам він зараз в Альфредовому палаці, планує залишити половину війська в місті, а решта вранці вирушить на південь або захід.

— Щоб не розслаблялися, — докинув він, затим подивився на Леофріка. — Щось він не балакучий.

— Німий, — відповів я.

— Знав я колись одного мужика з німою жінкою. Щасливішого зроду не бачив. — Він заздрісно глянув на мої браслети. — Кому служиш?

— Свейну Білокінному.

— Свейну? Його не було ні в Редінґумі, ні у Вергамі.

— Він був у Дюфліні, — відказав я. — Але сам я на той час був із Раґнаром Старшим.

— О, Раґнар! Бідолаха.

— Його сина вбили? — спитав я.

— Аякже. Бідні ті заручники. — Замислившись на хвилю, він знову нахмурився. — А Свейн що тут робить? Я думав, він прибуде морем.

— Так і є. Ми прийшли на перемовини з Ґутрумом.

— То Свейн відрядив на розмову німого?

— На розмову він відрядив мене, — сказав я, — а його, — тицьнув пальцем на Леофріка, — щоби вбивати тих, хто ставитиме забагато питань.

— Гаразд, гаразд! — підняв руку чолов’яга, гамуючи мою войовничість.

Переночувавши в стайні на соломі, ми вирушили в дорогу на світанку. На той час відвоювати Сіппангам могло б і п’ятдесят саксів, бо дани, поперепивавшись, спали глибоким сном. Леофрік украв меч, сокиру і щит у чоловіка, що хропів у таверні, й ми безперешкодно вийшли з міста через західну браму. У полі побачити понад сотню коней, яких стерегло двоє чоловіків, що спали в хатині. Могли забрати собі хоч усіх, але не мали сідел і поводів, тому, хоч як було шкода, довелося йти пішки. Тепер нас було четверо, бо приєдналася ще й Енфледа. Вона дбайливо загорнула Ізольду в дві накидки, але та, бідолашна, все одно дрижала від холоду.

Дорогою, що звивалася повз приземкуваті пагорки, ми прямували на південний захід, до Батума, звідки я зможу потрапити в Дефнашир, до сина, хоч було і так ясно, що дани нас випередили. Певне, вони проїхали цим шляхом ще вчора, адже в найпершому ж селі нас не зустріли співом півні. Там панувала цілковита тиша, а те, що я спершу сприйняв за ранковий туман, виявилось димом від спалених хат. Попереду курився густіший дим, котрий означав, що дани, скоріш за все, вже добулися до Батума — міста, яке добре знали, бо там проходили мирні переговори. Після обіду на дорозі позаду нас показався данський загін, і нам довелося збочити на захід у пошуках сховку серед пагорбів.

Так ми йшли тиждень, ночуючи по сараях. В одних було зовсім пусто, в інших ховалися перелякані люди. Кожен коротенький зимовий день ми бачили дим від грабунку, що чинили у Вессексі дани. Одного дня в спустошеній садибі ми надибали корову, яка залишилась у корівнику. Вона була з телям і надсадно мукала з голоду. Того вечора ми добряче поласували свіжиною. На другий день не могли нікуди виходити через лютий холод. Східний вітер приніс із собою косий дощ, дерева трусилися, наче в агонії, а в будинку, де ми зупинилися, було сиро і душно від диму. Ізольда сиділа, дивлячись порожнім поглядом у крихітні пломінці багаття.

— Хочеш повернутися в Корнвалум? — спитав я в неї.

Моє питання її здивувало. Зібравшись із думками, вона знизала плечима:

— І що там на мене чекає?

— Дім, — відповіла Енфледа.

— Мій дім там, де Утред.

— Утред одружений, — суворо зауважила повія, та Ізольда вдала, ніби не почула її.

— Утред поведе за собою людей, — промовила вона, погойдуючись уперед-назад. — Сотні чоловік, ціле військо, я хочу це побачити.

— Він хіба тебе поведе в спокусу, не більше, — сказала Енфледа. — Тому повертайся додому, дівчино, молися сподівайся, що дани не прийдуть і туди.

Ми продовжили просуватися на схід, щодня потроху заходячи далі, але дні були холодні й короткі, а куди б ми не подалися, скрізь чигали дани. Навіть коли звертали з дороги на просіку, там вдалині виднілися данські патрулі, й тому, щоб не натрапити на них, доводилось постійно йти на захід. На схід від нас тяглася римська дорога — головний шлях Вессексу, що вів на Батум і далі, до Екзанчестера, тож я припустив, що по ній дани розсилали в обидва боки патрулі, котрі відтісняли нас усе ближче до Сеферну. Проте й там було, небезпечно, бо туди з Вельсу точно вже прибув Свейн.

Я думав, Вессекс остаточно впав. Дорогою ми зустрічали втікачів з довколишніх сіл, що переховувалися в лісах, але конкретних новин не знав ніхто — тільки чутки. Ніде не бачили вессекських вояків, скрізь панували дани і дим, що ніколи не розвіювався. Час від часу ми натрапляли на розграбоване село або спалену церкву. Ідучи на зграї обдертих воронів, натрапляли на гнилі трупи. Ми заблукали, і, втративши надію дійти до Окстона, я сподівався, що Мілдріт утекла на захід, до пагорбів, як завше робив народ з долини Уїску під час данської навали. Сподівався, вона жива і з моїм сином усе добре, хоча майбутнє в нього, було темне, як довга зимова ніч.

— Може, нам варто змиритися,— сказав я Леофріку одного вечора. Брудні та змерзлі, ми сиділи біля багаття в закуреній пастушій хатині, смажачи ребра, які зрізали з дохлої вівці. — Може, варто пристати до данів і присягнути їм на вірність?

— І бути рабами? — гірко перепитав Леофрік.

— Ми будемо звитяжцями.

— Б’ючись за данів? — Він поштрикав вогонь, пустивши в повітря хмару диму. — Не могли вони завоювати цілий Вессекс, — заперечив він.

— Чому?

— Він занадто великий. Мають бути ті, хто протистоїть їм. Таких нам і треба шукати.

Мені пригадалася суперечка, яку давно я чув у Лундені, коли був ще дитиною і мешкав серед данів. Їхні ватажки обговорювали, як найкраще завдати удару по Вессексу. Одні казали, що доцільніше зайти в його західне серце і там розбити його сили, інші хотіли почати з завоювання королівства Кент — найслабшої частини, в якій стояв Контварабурзький храм. Врешті обрали найшвидший варіант: зайти з заходу. Той напад зазнав невдачі, але тепер Ґутруму пощастило. Втім, я не знав, як далеко він просунувся і чи досі Кент і Дефнашир англійські.

— Та й що буде з Мілдріт, коли ти перекинешся до данів? — додав Леофрік.

— Сховається, — спокійно відповів я, після чого запала тиша, та я помітив, що мої слова образили Енфледу, і сподівався: вона стримає язика.

Та вона не стримала.

— І тобі байдуже? — спитала виклично.

— Не байдуже.

Така відповідь її не вдовольнила:

— Вона тобі обридла, так?

— Авжеж, йому не байдуже, — спробував помирити нас Леофрік.

— Вона його дружина, — сказала Енфледа, дивлячись на мене. — Дружини швидко набридають чоловікам.

Ізольда уважно слухала її, переводячи погляд з неї на мене.

— Та що ти там знаєш про подружнє життя? — гаркнув я.

— Колись я була заміжня, — відповіла Енфледа.

— Справді? — здивовано перепитав Леофрік.

— Мій шлюб протривав три роки. Я вийшла за чоловіка з Вульфгерової варти. Він подарував мені двох дітей і загинув у битві, в якій убили короля Етельреда.

— Двох дітей? — перепитала Ізольда.