Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 32)

— Вони померли, — гірко промовила Енфледа. — Ось що трапляється з дітьми. Вони помирають.

— Ти була щаслива з ним, своїм чоловіком? — спитав Леофрік.

— Перші три дні, — відказала вона. — А за наступні три роки зрозуміла, що всі чоловіки — козли.

— Всі? — спитав Леофрік.

— Ну, більшість, — усміхнулась вона до нього, торкаючи за коліно. — Але не ти.

— А я? — спитав я.

— Ти? — глипнула вона на мене. — Тобі б я не довірилась ані на мить, — прошипіла вона, знітивши Леофріка і спантеличивши мене.

У житті настає момент, коли бачиш себе очима інших. Я вважаю, що це хоч і не завжди приємно, але нікуди не втечеш: це невід’ємна частина дорослішання. Одразу по тому Енфледа пожалкувала, що висловилася аж так різко, і спробувала загладити провину, додавши:

— Я не знаю про тебе нічого, крім того, що ти друг Леофріка.

— Утред щедрий, — прихильно сказала Ізольда.

— Чоловіки зазвичай щедрі, коли чогось хочуть, — відрізала Енфледа.

— Я хочу Беббанбурґ, — сказав я.

— Не знаю, де це, але заради нього ти ладен на все, — підсумувала Енфледа.

Запала мовчанка. Крізь напіввідчинені двері всередину залетіла сніжинка, покружляла над вогнем і розтанула.

— Альфред хороший, — порушив ніякову тишу Леофрік.

— Намагається бути хорошим,— уточнила Енфледа.

— Лише намагається? — смішкувато кинув я.

— Він такий самий, як ти: уб’є за те, чого прагне, — відповіла вона. — Однак між вами все одно є різниця: він має сумління.

— Хочеш сказати, боїться попів?

— Він боїться Бога. Всім нам варто його боятись, бо одного дня ми постанемо перед ним.

— Тільки не я.

На це Енфледа лише пхикнула, але «Леофрік поспішив змінити тему розмови, зауваживши, що пішов сніг. Перегодом ми повкладалися спати. Прилинувши до мене вві сні, Ізольда тихенько поскімлювала. Я ж не міг заснути, лежав у напівсні, пригадуючи її слова про те, що я поведу за собою велике військо. Це здавалося мені малоймовірним, та й далебі, подумав я, вона втратила здатність до ясновидіння разом з незайманістю. Врешті я заснув, а на ранок побачив, щр світ навколо весь побілів. Гілки на деревах були вкриті снігом, який уже потроху танув, скрапуючи в туманний світанок. Вийшовши надвір, я натрапив на мертву пташку, що сприйняв за лихий знак.

Кліпаючи від мерехтливого снігу, з хатини вийшов Леофрік.

— Не слухай Енфледу, — сказав він мені.

— Я й не слухаю.

— Її світ загинув.

— Значить, слід відбудувати його.

— Тобто ти не підеш до данів?

— Я сакс.

Леофрік усміхнувся, спустив штани й помочився.

— А якщо виявиться, що твій друг Раґнар живий, — сказав він, дивлячись на пару, яка здіймалася від цівки сечі, — ти й тоді будеш саксом?

— Він загинув, хіба ні? — байдуже кинув я. — Пав жертвою Ґутрумових амбіцій.

— То ти тепер сакс?

— Я сакс, — повторив я дещо впевненіше, ніж почував насправді, оскільки не знав, чого чекати від майбутнього.

Та й звідки нам це знати? Можливо, Ізольда сказала правду, й Альфред дійсно дасть мені владу, я поведу звитяжне військо й отримаю золоту жінку, але я сумнівався в її силах. Альфред, мабуть, загинув, його королівство приречене, а все, що я знав на ту мить, — що на південь від мене земля простягається аж ген до засніженого кряжа на небокраї, де закінчується дивним порожнім сяйвом. Обрій у той момент нагадував край світу, що височить над ясною порожнечею.

— Ми підемо далі на південь, — сказав я, адже нам не лишалось нічого, крім як продовжувати йти на світло.

Так ми і зробили, Пішли овечою стежиною до кряжа, за яким пагорби круто опускались до неосяжної приморської долини. Ми вийшли на велике болото, а сяйво, яке я бачив здалеку, виявилось світлом, що відбивалося від трясовин і звивистих струмків.

— Що тепер? — спитав Леофрік.

Я не знав, що відповісти, тому ми мовчки сіли під похиленим тисом, дивлячись на нескінченні болота, воду, траву й комиші. Це величезне болото тяглося аж до Се-ферну, тож, щоб дістатись до Дефнаширу, доведеться або йти в обхід, або спробувати перетнути його. Щоб обійти його, доведеться повернутися на римську дорогу, на якій повно данів, а при переході на нас чигатимуть інші небезпеки. Я чув багато історій про людей, що заблукали в тих мокрих хащах. Казали, ніби там живуть духи, котрі являються вночі в подобі мерехтливих вогників, а деякі стежки там ведуть або в сипучі піски, або в глибокі трясовини. Однак на болотах бувають і села, де люди живуть з ловіння риби. Мешканців боліт охороняють духи і різкі припливи, здатні вмить затопити дорогу. Зараз, коли сніг зійшов з купин, болото нагадувало заплаву після повені, чиї потічки й драговини вийшли з берегів. Коли ж настане приплив, воно перетвориться на море, поцятковане острівцями. Неподалік від нас виднівся один з таких острівців, на узвишші якого купчилися хатинки. Якщо дістанемось туди, знайдемо трохи їжі й тепла. Ось так потроху пересуваючись від острівця до острівця, можна перетнути все болото, але на це піде більше одного дня, бо ж нам доведеться перечікувати припливи. Подивившись на обшир холодної води, майже чорний під темними хмарами, яких нагнало з моря, я занепав духом, адже не знав, куди й навіщо ми прямуємо і чого чекати в майбутньому.

Поки ми ось так сиділи, похолоднішало, і з темних хмар посипав сніжок — дрібний, але й того виявилось достатньо, щоби переконати мене в необхідності шукати притулок. Над найближчим болотним сільцем курився димок, вказуючи на те, що там досі жили люди, а отже, на нас чекатимуть їжа й тепло.

— Треба дістатися того острівця, — показав я в тому напрямку.

Однак мої супутники дивилися на захід, де з дерев при підніжжі пагорба зірвалась і закружляла в повітрі зграя голубів.

— Там хтось є, — сказав Леофрік.

Ми чекали. Пташки сіли на дерева, що стояли трохи вище на схилі.

— Може, вепр? — спитав я.

— Від вепра голуби не тікатимуть, — зауважив Леофрік. — Їх не лякають вепри й олені. Там точно люди.

Від згадки про вепрів та оленів я продумав про своїх псів. Чи покинула їх Мілдріт? Я ж навіть не сказав їй, де заховав скарби, привезені з Вельсу: викопав яму в кутку нового дому і склав золото й срібло одразу під межовим каменем. Це був не найнадійніший сховок, і якщо дани прийшли в Окстон, вони точно перерили там всі закутки, надто коли додумалися списом перевірити, де ґрунт м’якшай. Над нашими головами пролетіла зграя качок. Сніг посилився, розмазавши болотний краєвид.

— Священники, — промовив Леофрік.

На заході показалося шестеро. Вдягнені в чорне, вони вийшли з-за дерев і рушили краєм болота, вочевидь шукаючи стежини в його глиб, проте дороги до сільця на острівці видно не було, тому, обійшовши підніжжя кряжа, святі отці рушили в наш бік. Один ішов, спираючись на довгу палицю. Навіть з відстані я бачив, як на її верхівці щось виблискує, і припустив, що це єпископський посох, увінчаний срібним хрестом. Троє тягнули важкі клунки.

За священниками показалася група з трьох жінок і двох дітей. Одна була закутана в шубу зі сріблястого хутра, інша несла на руках немовля. Вони намагалися не відставати від священників, котрі зупинилися почекати на них, після чого весь гурт пройшов у східному напрямку, опинився під нами й побачив доріжку, що звивалася між заплавами. П’ятеро попів повели жінок у болото, а шостий, явно молодший від решти, поспіхом подибав на захід.

— Куди він подався? — спитав Леофрік.

Над нашими головами, донизу схилом у напрямку болота, пролетіла ще одна зграя качок. «Сіті», — подумав я. У селах мають бути сіті, якими можна наловити риби й птахів і на кілька днів забезпечити себе прокормом. Вугрі, качки, риба, гуси. Якщо сітей буде вдосталь, можна навіть спробувати ловити оленів, заганяючи їх у комиші.

— Вони йдуть у нікуди, — зневажливо пхикнув Леофрік, киваючи на попів, що тупцяли на місці за сто кроків від берега.

Стежина там була зрадлива: наче й вела напряму до села, але неочікувано починала петляти між купинами, серед яких священники й заплутались. Назад повертати не хотіли, але й уперед не просувалися, тому стояли на місці, заблуклі, змерзлі, збентежені. Здавалося, вони сваряться.

— Треба допомогти їм, — сказала Енфледа, а коли я не відповів, показала на жінку з немовлям: — Ми мусимо їм допомогти!

Я хотів був огризнутися, що нам не треба зайві голодні роти, однак різкі слова, які вона сказала мені минулої ночі, переконали мене зробити щось, аби довести, що я не настільки ненадійний, як вона вважає, тому я встав, узяв щита і пішов донизу. Решта рушили за мною, та не встигли ми пройти і половини шляху, як із заходу до нас долинули крики. Одинокий священник, що подався в тому напрямку, повернувся з чотирма вояками, котрі розвернулися на тупіт копит, що нісся з-за дерев. Звідти виїхали вершники: спершу шестеро, тоді ще восьмеро, за ними — ще десятеро. Я збагнув, що мертвим зимовим лісом рухається ціла військова колона, а за чорними щитами й накидками визначив їх як Ґутрумових вояків. Один з попів, що застрягли на болоті, побіг стежиною назад. Побачивши в його руці меч, я вирішив допомогти його компаньйонам.

Священник той вчинив мужньо, але безглуздо. Того, який був нагорі з чотирма солдатами, оточили. Вояки збилися в купу спина до спини, данські вершники взяли їх колом і стали рубати. Забачивши священника з мечем, двоє з них помчали до нього.

— Ті двоє наші, — кинув я Леофріку.