Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 34)

— Я знайду тебе! — прокричав Ґутрум.

— І чого мені боятися? — гукнув я у відповідь. — Однаково все, на що здатні твої вояки, — це мерти як мухи! — Я підняв Подих Змія і поцілував його скривавлене лезо. — А твоя мати була гномською шльондрою!

— Слід було залишити того чоловіка в живих, — знову озвався голос у мене за спиною. — Я хотів допитати його.

Крім нас із Леофріком, у човні був тільки один пасажир: священник з мечем. Він сидів на носі човна, насуплено дивлячись на мене.

— Вбивати його не було потреби, — суворо додав він.

Я зиркнув на нього з такою люттю, аж він знітився. «Чортові попи,— подумав я.— Я врятував цьому негідникові життя, а він ще сміє дорікати мені».

Однак наступної миті я побачив, що то ніякий не піп. То був Альфред.

Човник курсував через болото, часом пропливаючи по чорній воді, часом прориваючись крізь очерет. Чоловік, який стернував ним, був горбатим смаглявим бороданем у шубі з видри і з повністю беззубим ротом. Ґутрумові дани залишились далеко позаду і тепер зносили своїх убитих на тверду землю.

— Мені треба знати, що вони планують далі. Це міг би розповісти нам полонений, — дорікнув мені Альфред.

Говорив він уже поважніше. Оглянувши себе, я збагнув, що налякав його, адже вся моя кольчуга була заляпана кров’ю. Ще більше було в мене на обличчі й шоломі.

— Вони планують покласти край Вессексу, — відрубав я. — Щоб зрозуміти це, ніяких полонених не треба.

— Мілорде, — докинув він.

Я вирячився на нього.

— Я король! До короля слід звертатися з повагою.

— Король чого? — спитав я.

— Мілорде, ви не поранені? — спитав в Альфреда Леофрік.

— Хвала Богу, ні. — Він подивився на меч у себе в руках. — Хвала Господу. — При ближчому огляді я зрозумів, що то на ньому не священницька ряса, а чорний плащ. Його довгасте обличчя було бліде-блідісіньке. — Дякую тобі, Леофріку.

Подивившись на мене, король здригнувся. Ми наздоганяли два інші човни, в одному з яких сиділа вагітна Ельсвіта, загорнута в сріблясту хутряну шубу. На борту з нею були Ізольда й Енфледа. В іншому човнику сиділа група священників, серед яких я упізнав єпископа екзанчестерського Алевольда.

— Що трапилось, мілорде? — запитав Леофрік.

Альфред зітхнув. Ним колотило, але він повідав нам свою історію. Разом з родиною, вартою та кількома десятками церковників він виїхав із Сіппангама супроводити ченця Ассера в першій частині його подорожі.

— Ми провели подячний молебень у церкві в Соппанбюрґу. Це новий чудовий храм, — сказав він. — Ми співали там псалми, читали молитви, і брат Ассер продовжив свій шлях у радості. — Альфред перехрестився. — Я молюсь за його безпеку.

— Сподіваюся, той лайдак брехливий здох, — буркнув я. Альфред не звернув уваги на моє зауваження.

Після служби всі гуртом вони рушили до найближчого монастиря на трапезу, де їх і застали дани. Монастир спалили, але король з почтом врятувалися в лісі неподалік. Після того спробували їхати на схід, у серце Вессексу, але, як і ми, були змушені постійно втікати від данських патрулів. Одної ночі на фермі їх зненацька застав данський загін, котрий убив частину Альфредових вартових і забрав усіх коней. Відтоді вони так само блукали пішки, доки не добулись до болота.

— Що буде далі — відомо тільки Господу, — підсумував король.

— Ми битимемось, — сказав я.

Він мовчки глипнув на мене. Знизавши плечима, я повторив:

— Ми битимемось.

Альфред кинув погляд за болото.

— Треба знайти корабель, — сказав він, але так тихо, що я ледь розібрав. — Знайти корабель і рушити у Франкію.

Він глибше закутався в мантію. Розтаючи на темній воді, густо сипав сніг, за стіною якого губилися дани та березі.

— То був Ґутрум? — спитав Альфред.

— То був Ґутрум, — підтвердив я. — Він знає, кого переслідував?

— Напевне.

— Інакше чого б то ще він був тут? Він хоче вас убити. Aбo взяти в полон.

Втім, на ту мить нам ніщо не загрожувало. Сільце на острові складалося з двох десятків сирих халуп, критих очеретом, і кількох комор на палях. Усі будівлі там були болотного кольору, вулиця була болотяна, навіть кози й люди ходили в болоті. Та попри вбогість тамтешні мешканці могли дати нам трохи їжі й тепла. Забачивши біженців, після короткої наради чоловіки з села вирішили допомогти, хоча мені здається, вони хотіли не так порятувати наші душі, як пограбувати нас, але ми з Леофріком виглядали надто загрозливо, а щойно дізнавшись, що в гостях у них їхній король, селяни кинулися догоджати йому і його родині. Говіркою, яку я заледве розібрав, один з них спитав, як звуть короля, бо про Альфреда ніколи не чув. Про данів знав, але сказав, що їхні кораблі ніколи не бували в їхньому селищі чи будь-якому іншому на болоті. Розповів, що живуть тут з полювання на оленів, розведення кіз, ловлі риби, дичини і що їжі в них удосталь, а от із паливом — скрута.

Ельсвіта була вагітна вже третьою дитиною, решта двоє перебували під наглядом няньок. Молодшим був трирічний спадкоємець Альфреда Едвард. Малюк нездужав і постійно кашляв. Ельсвіта страшенно непокоїлася за нього, проте єпископ Алевольд заспокоював її, що це звичайна зимова застуда. Другою була Едвардова старша сестра Етельфледа — шестирічна дівчинка з буйними золотими кучериками і розумними оченятами. Альфред обожнював малу, і в перші дні на болоті вона була для нього єдиним промінцем світла й надії. Одного вечора біля вогнища, коли Етельфледа заснула, поклавши золоту голівку батькові на коліна, Альфред спитав про мого сина.

— Я не знаю, де він, — відповів я.

Біля багаття залишились тільки ми, всі решта спали. Я сидів біля дверей хатини, виглядаючи на замерзле чорне болото, що мерехтіло сріблястим блиском під серпиком місяця.

— Ти рушиш на його пошуки? — щиро спитав він.

— Ви справді хочете, щоб я пішов? — перепитав я, неабияк спантеличивши його. — Хоч селяни і дають вам прихисток, вони ладні перерізати вам усім горлянки, але не наважаться на це, поки я тут, — пояснив я.

Король хотів був заперечити, але збагнув, що я кажу правду. Погладив малу по голові. В хатині у матері закашляв Едвард. Останніми днями напади посилились, і всі ми запідозрили, що це смертельний для дітей кашлюк. Від того звуку Альфред пересмикнувся.

— Ти бився зі Стеапою?

— Поєдинок устиг початися, — сердито кинув я, — але прийшли дани і не дали нам закінчити. Я його поранив, а він мене — ні.

— Ти його поранив?

— Спитайте у Леофріка, він там був.

Після довгої мовчанки Альфред врешті проказав тихо: — Я досі король.

«Король болота», — подумав я, хоч і не сказав уголос. — А короля прийнято називати мілордом, — додав він. Я мовчки подивився йому в бліде лице, на якому грав відблиск згасаючого вогню. Він виглядав велично, але водночас і перелякано, неначе на превелику силу утримував залишки своєї гідності. Мужності Альфреду не бракувало ніколи, але він не воїн і не любить товариства військових. У його очах я був невігласом, небезпечним і нецікавим, але, несподівано для нього самого, від мене тепер залежало його життя. Тому, знаючи, що я нізащо не назву його мілордом, він не став наполягати.

— Що ти помітив у цьому селищі? — голосно спитав він у мене.

— Тут вогко.

— Що ще?

Я замислився, шукаючи підступ у питанні, але не знайшов.

— Сюди можна добутися тільки човном, — відповів я. — У данів їх нема, та коли з’являться, нас із Леофріком не вистачить для оборони від них.

— Тут немає церкви, — мовив Альфред.

— А я оце думаю, чого мені тут так подобається? — пожартував я.

Він пропустив цю шпильку повз вуха.

— Як мало ми знаємо власне королівство, — проказав зачудовано. — Я ж думав, церкви є скрізь. — Він заплющив очі на мить, тоді печально глипнув на мене. — Що мені тепер робити?

Я вже казав йому: битися. Проте в той момент побачив, що в ньому не залишилось і сліду боротьби і його охопив розпач.

— Можете піти на південь, — відповів я, думаючи, що цієї відповіді він і чекав. — Ідіть на південь, за море.

— Щоб стати ще одним саксонським королем-утікачем? — гірко спитав він.

— Пересидимо тут, а коли будемо впевнені, що дани не стежать, подамося на південне узбережжя і знайдемо корабель.

— Як ми пересидимо, коли дани знають, що ми тут, і стоять по обидва боки болота?

Селянин розповів нам, що данський флот причалив до Кінвіта і стоїть біля західного краю болота. Я припустив, що його привів Свейн, котрий, безсумнівно, розшукує Альфреда, тому король і його родина приречені. Якщо Етельфледі пощастить, її, як колись мене, забере собі данська родина, проте найвірогідніше їх усіх переріжуть і на вессекський престол більше не залишиться претендентів-саксів.

— Дани наглядатимуть за південним узбережжям, — продовжив він.

— Наглядатимуть, — погодився я.

Він подивився на обшир болота, на якому, струшуючи видовжене відображення зимового місяця, брижив воду вітерець.