Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 36)

Єпископ продовжував молитись, а Альфред, худий і кволий, як його син, впав у відчай. Він знав, що дани розшукують його, але поки нездужав Едвард, не міг нікуди йти й тим більше планувати тривалий похід до південного узбережжя, де знайшовся б корабель, який відвіз би його з родиною в безпеку.

Він змирився з долею. Якщо раніше ще сподівався повернути собі королівство, холодна реальність виявилася переконливішою: Вессекс перебував у руках данів, Альфред не правив нічим, а його син помирав.

— Це мені покарання, — сказав він увечері дня, коли я відправив трьох ченців у розвідку й король зважився вилити душу мені та єпископу.

Ми сиділи надворі, дивлячись як місяць сріблить туман над болотом. На Альфредрвому обличчі були сльози, а розмовляв він не стільки з нами, скільки з собою.

— Господь не забирає сина, щоб покарати батька, — промовив Алевольд.

— Господь пожертвував власним сином і наказав Аврааму вбити Ісаака, — стиха заперечив Альфред.

— Але він помилував хлопчика.

— Тільки Едварда не милує, — заперечив Альфред.

Здригнувшись від страшного кашлю з хатини, він закрив обличчя руками.

— Покарання за що? — спитав я, і єпископ тут же шикнув на мене за таке неґречне питання.

— За Етельвольда, — відповів Альфред.

Етельвольдом звали його небожа — сина попереднього короля і спраглого до помсти гульвіси.

— Етельвольд нізащо б не став королем, — заперечив Алевольд. — Він дурень!

— Чи пощадить Господь Едварда, якщо я призначу королем Етельвольда? — спитав король, не слухаючи його зауваження.

Кашель угамувався. Хлопчик жалібно заплакав, захлинаючись, і Альфред затулив вуха.

— Дайте його Ізольді, — запропонував я.

— Язичниці й перелюбниці? — спитався єпископ.

Я помітив, що пропозиція зацікавила Альфреда, але Алевольд знайшов ще один аргумент:

— Коли Едварда не може врятувати Господь, невже він дозволить зробити це відьмі?

— Вона не відьма, — заперечив я.

— Завтра вечір святої Аґнеси, — провадив Алевольд, не слухаючи мене. — Це велике свято, мілорде, у цей день стаються дива! Ми помолимося святій Аґнесі, й вона спрямує силу Господню на допомогу вашому синові. — Він підняв руки до темного неба. — Завтра, мілорде, ми прикличемо янгольські сили, помолимо небеса про допомогу, і свята Аґнеса прожене недугу з Едвардового тіла.

Не відповівши, Альфред подивився на вкриті тонкою кригою калюжки, що тьмяно світились під місяцем.

— Я знаю, на які дива здатна свята Аґнеса! — не вгавав єпископ. — В Екзанчестері є хлопчик, який не міг ходити, але свята дарувала йому силу, і тепер він бігає!

— Це правда? — спитався Альфред.

— Я бачив те диво на власні очі.

Це переконало Альфреда.

— Отже, завтра.

Я не залишився в селі подивитися на сходження сили Господньої, а взяв човен і подався на південь, у поселення під назвою Етелінґеґ, що лежало на південному краю болота і було найбільшим з тамтешніх селищ. Потроху я вивчав болото. Леофрік лишався з Альфредом, захищати його з родиною, а я досліджував нові краї. Відкрив купу стежок, що пролягали крізь вогку пустку. Це були звичайні гатки, що складалися з колод, які хоч і скрипіли під ногами, та були достатньо надійні, аби ними можна було йти кілька миль. Також рівниною протікало кілька річок, найбільша з яких, Педредан, проходила біля самого Етелінґеґа — острова, порослого вільхами, серед яких жили олені й дикі кози. На його узвишші стояло чимале селище, староста якого навіть збудував собі палац. Звісно, він був не такий великий, як королівський чи бодай мій в Окстоні, проте в ньому можна було стояти на повний зріст, а розміри острова дозволяли утримувати на ньому невелику армію.

З Етелінґеґа вело з десяток гаток, проте жодна не на материк. Ґутруму навряд чи вдасться взяти поселення, бо для цього доведеться пройти болото, однак Свейн, котрий, як нам стало відомо, командував данським військом у Кінвіті, що в гирлі Педредану, з легкістю зайде сюди, адже річкою зможе завести свої кораблі, а на півдні звернути в Тон, що протікає попри острів. Вийшовши човном на середину Тону, я побачив, що мої побоювання не марні й глибини там більш ніж удосталь, щоб нею пройшов цілий флот данських дракарів.

Відтак пішки я повернувся до місця, де Тон впадає в Педредан, за широким плесом якого здіймався крутий високий пагорб, що величезним курганом бовванів над довколишньою рівниною. Це було бездоганне місце для форту, а коли ще й перекинути міст через Педредан, його не перетне жоден данський корабель.

У селі я зустрівся з тамтешнім старостою — сивим упертим стариганем на ім’я Газвольд, котрий не мав ані найменшого наміру допомагати нам, У відповідь на обіцянку доброї платні сріблом за зведення мосту через Педредан він заявив, що війна між Вессексом і данами його зовсім не обходить.

— Там творяться безумства, — мовив він, киваючи на східні пагорби. — Завжди там так. А тут, на болоті, ми живемо своїм життям. Їм байдуже до нас, а нам — до них.

Від нього тхнуло рибою і димом. Старий був одягнутий у видрове хутро, заляпане риб’ячим жиром, а в сірій бороді виблискувала луска. Мав крихітні хитрі очиці на лукавому обличчі й шістьох дружин, наймолодша з яких була ще зовсім дитиною й годилася йому в онуки. Він пестив її просто переді мною, начебто вже саме її існування слугувало підтвердженням його чоловічої сили.

— Я щасливий, — провадив староста, дивлячись на мене скоса. — Чого б то мені перейматися вашим щастям?

— Бо дани можуть покласти край твоєму щастю.

— Дани? — засміявся дідуган, потім закашлявся і сплюнув. — Якщо вони прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть.

Він залибився, і мені захотілося вбити його. Втім, ні до чого доброго це б не довело.

У селі налічувалось більше п’яти десятків чоловіків, і з ними я б розправився не змигнувши оком, проте один з них — високий, плечистий, сутулий, з придуркуватим обличчям — наганяв на мене справжній страх. Найбільше лякав його лук — не з тих коротеньких, для птиці, які є в більшості болотного люду, а призначений для полювання на оленів. Лук був величезний, як його власник, і запросто міг би пробити кольчугу. Відчувши мій острах, Газвольд підкликав чолов’ягу до себе. Той, хоч і спантеличився, послухався. Староста запхав вузлувату руку під одяг дівчинці, подивився на мене й зареготав з моєї нібито неспроможності. Відтак повторив:

— Якщо дани прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть. — Запхавши руку глибше під сукню з козячої шкіри, він перейшов на груди малої. — Углиб болота дани за нами не підуть, а коли й підуть, їх повбиває Еофер.

Еофером звали лучника. Зачувши своє ім’я, той стрепенувся, насторожився.

— Еофер — мій вірний слуга, котрий стріляє туди, куди я накажу, — продовжив Газвольд.

Лучник кивнув.

— Твій король хоче, щоб тут збудували міст, — сказав я. — Міст і форт.

— Король? — Газвольд кинув погляд по селу. — Не знаю я ніякого короля. Коли тут і є якийсь король, то це я.

Він зайшовся скрипучим сміхом, а я подивився на селян і не побачив жодного радісного обличчя. Видно, ніхто з них не поділяв Газвольдового веселого настрою, тож я подумав, що під його правлінням вони нещасні. Либонь вгадавши мої думки, староста зненацька розлютився і скинув з колін свою маленьку дружину.

— Залиш нас! — крикнув мені. — Іди геть!

І я пішов.

Повернувся на острівець, де переховувався Альфред і помирав Едвард. Було вже поночі, єпископові молитви до святої Аґнеси не подіяли. Енфледа розповіла мені, що Алевольд переконав Альфреда пожертвувати одну з найцінніших своїх реліквій — пір’їну голуба, якого Ной випустив з ковчега. Єпископ розрізав її на дві половини, одну віддав Альфреду, а іншу спалив дотла на сковороді й розвів попіл зі святою водою, яку Ельсвіта змусила сина випити. Потому малюка загорнули в овчину, оскільки ягня є символом святої Аґнеси — римської мучениці, котра загинула ще в дитинстві.

Та не подіяли ні пір’їна, ні овчина, і, за словами Енфледи, хлопчику тільки погіршало. Тепер над ним молиться Алевольд.

— Він провів йому соборування, — сказала Енфледа зі сльозами на очах. — Ізольда може йому допомогти?

— Єпископ не дозволить.

— Як це не дозволить? — пхикнула вона. — Це ж не він тут помирає!

Викликали Ізольду. З хатини вийшов Альфред, за ним, відчувши єресь, — Алевольд. Едвард знову кашляв. Цей моторошний звук порушував нічну тишу. Пересмикнувшись, Альфред спитав, чи здатна Ізольда вилікувати його сина.

Вона відповіла не одразу. Вона розверйулась і кинула погляд понад болотом туди, де над туманами сходив місяць.

— Місяць росте, — промовила вона.

— Ти знаєш, як його зцілити? — перепитав Альфред.

— Молодий місяць — це добре, — пробурмотіла Ізольда. затим повернулась до нього: — Але за це доведеться сплатити ціну.

— Що завгодно!

— Не мені, — відрубала вона, дратуючись, що він не розуміє. — За все є своя ціна. Щоб жив один, треба, щоби помер інший.

— Єресь! — не стримався Алевольд.

Альфред або не зрозумів, про що вона, або ж йому було байдуже; адже він відчайдушно чіплявся за останню надію на допомогу.

— Ти здатна зцілити мого сина? — знову перепитав він.

Помовчавши, вона кивнула:

— Є один спосіб.

— Який?