Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 37)

— Мій власний.

— Єресь! — знову гаркнув Алевольд.

— Єпископе! — прицитькнула його Енфледа, і присоромлений єпископ замовк.

— Зараз? — не відступався від Ізольди Альфред.

— Завтра ввечері, — відповіла вона. — Для цього треба час. Спершу слід зробити дещр. Якщо він доживе до заходу сонця, я зможу йому допомогти. Принесіть його мені на сході місяця.

— То це буде не сьогодні? — простогнав Альфред.

— Завтра, — твердо промовила Ізольда.

— Завтра день святого Вінсента, — відповів Альфред, наче це мало якесь значення.

Якимсь чином малюк вижив, і на наступний день, на празник святого Вінсента, Ізольда повела мене на східний берег, де ми назбирали лишайників, лопухів, чистотілу й омели. Вона заборонила мені торкатись лишайників і трав металом, а перед збором наказала тричі обійти навколо рослин, котрі, оскільки стояла зима, були нечисленні й дуже кволі. Також вона доручила мені нарізати колючок, дозволивши зробити це ножем, бо вони були не настільки важливі, як лишайник і трави. Працюючи, я постійно позирав на небокрай, виглядаючи данів, але якщо вони й патрулювали край болота, того дня я їх не помітив. Було холодно, наш одяг шарпав поривчатий вітер. На пошуки всіх необхідних рослин пішло немало часу, але коли Ізольдина торбина нарешті наповнилась, я потягнув викопані кущі на острів, де вона наказала занести їх у хату й зробити у долівці дві ямки:

— Углиб вони мусять бути у зріст дитини, а відстань між ними має складати один лікоть.

Для чого ті ямки — не пояснила. Була пригнічена, мало не плакала. Повісивши чистотіл і лопухи на крокву, перетерла лишай і омелу, перемішавши їх зі слиною й сечею, і заходилася читати над мискою заклинання своєю мовою. Так тривало довго, і подекуди вона сиділа виснажена біля вогню, похитуючись туди-сюди.

— Не знаю, чи вийде в мене, — озвалась вона.

— Але спробувати треба, — безпорадно мовив я.

— Якщо не вийде, мене зненавидять іще більше, ніж досі.

— Вони не ненавидять тебе.

— Вони ненавидять мене і вважають язичницею та грішницею, — заперечила Ізольда.

— Значить, зціли малого, і тебе полюблять.

Викопати ямки достатньої глибини не вдалося: ґрунт дуже розмок, і вже після футу-двох їх заповнювала чорна вода.

— Розшир їх, щоб малюк міг присісти, — наказала Ізольда.

Я зробив як вона сказала, після чого отримав наказ з’єднати ямки, пробивши дірку в земляному насипі, що їх розділяв. Це слід було робити обережно, щоб між ямками збереглася арка.

— Так неправильно, Утреде, — озвалась вона, говорячи не про мою роботу, а про заклинання, яке готувала. — Хтось мусить померти. Щоб вижила ця дитина, десь у світі помре інша.

— Звідки ти знаєш?

— Бо мій близнюк помер, коли народилася я, — відказала Ізольда. — Я забрала його силу, але якщо скористаюся нею, він вийде з темряви і поверне її собі.

Стемніло. Хлопчик не переставав кашляти, тільки мені здалося, він робив це вже слабше, немов у його крихітному тільці майже не залишилося життєвих сил. Алевольд мовчки молився. Ізольда сиділа навпочіпки біля дверей хатини, виглядаючи на дощ надворі. Коли до неї підійшов Альфред, вона його прогнала.

— Він помирає, — безпорадно простогнав король.

— Не зараз, — відповіла Ізольда, — не зараз.

Едвард почав хрипіти. Усі ми це чули і розуміли, що кожен хрип може стати останнім, та Ізольда не зрушала з місця. Коли між дощових хмар нарешті виник просвіт і поверхні болота торкнулося місячне сяйво, вона наказала мені принести хлопчика.

Хоч і прагнула його зцілення, Ельсвіта не хотіла відпускати Едварда самого. Коли ж я переказав їй, що Ізольда наполягає на проведенні ритуалу наодинці, вона завила, що не хоче, аби її син помер окремо від матері. Її стогін стривожив Едварда, і він знову заплакав. Енфледа погладила його по лобі.

— Вона зможе зробити це? — спитала в мене.

— Так, — відповів я, хоч і сам не був до кінця певен.

Енфледа взяла Ельсвіту за плечі:

— Відпустіть його, міледі, відпустіть.

— Він помре!

— Відпустіть, — наполягла Енфледа, і Ельсвіта впала в обійми шльондрі, а я підняв Альфредового сина, легкого, як пір’їнка, що не змогла зцілити його.

Він весь палав, трусився. Я загорнув його в овчину й поніс до Ізольди.

— Тобі не можна зоставатися, — сказала вона мені. — Залиш його зі мною.

Ми з Леофріком чекали в темряві. Ізольда казала, нам не можна заглядати до хати, та я поклав біля дверей свій шолом і з-під верб бачив у його відображенні те, що діялося всередині. Дощ ущух, місяць засвітив яскравіше.

Малий кашляв. Ізольда роздягнула його догола, намастила груди припаркою з трав, а тоді стала читати заклинання своєю мовою. Воно було нескінченне — ритмічне, сумне і таке монотонне, що я ледь не заснув. Едвард заплакав, тоді закашлявся.

Зі своєї хатини його мати закричала, що хоче забрати синочка, але Альфред погамував її й прийшов до нас. Я махнув йому присісти, щоб він не затуляв світло місяця, яке лилося в двері до Ізольди.

Подивившись у відображення в шоломі, я побачив, що при бляклому світлі каганця Ізольда роздяглася сама і садовить Едварда в одну з ямок. Відтак, наспівуючи, вона протягла його під земляною аркою. Припинила наспівувати і почала стогнати, кричати і знову стогнати. Стогін посилився, й Альфред перехрестився. Нарешті запала тиша.

Я майже нічого не бачив, але зненацька Ізольда. голосно закричала. Це був крик полегшення, ніби відступив нестерпний біль, і я побачив, що вона дістала малого з другої ямки і поклала на своє ліжко. Він мовчав. Заткавши ґрунтовий тунель колючими кущами, вона лягла, біля хлопчика і накрилася з головою.

Усе стихло. Я продовжував чекати, але тишу ніщо не порушувало. Так тривало, доки я не збагнув, що Ізольда заснула. Едвард також спав — або помер. Забравши шолом, я попрямував до Леофрікової хати.

— Забрати його?.— спитав у мене Альфред.

— Ні.

— Його мати... — почав був він.

— Мусить дочекатись ранку, мілорде.

— Що їй переказати?

— Що її син перестав кашляти, мілорде.

Ельсвіта заверещала, що Едвард помер, але Енфледа з Альфредом заспокоїли її. Усі ми напружено чекали, однак тиша стояла цілковита. Врешті я заснув.

Прокинувся на світанку. Дощ періщив, як перед кінцем світу, сірою стіною застуючи Сеферн, нещадно луплячи важкими краплями по очеретяних стріхах і стікаючи в калюжі, серед яких купчилися хатинки на крихітному острівці. Дорогою до Леофрікової хижі я побачив Ельсвіту в дверях її дому. Войа стояла з лицем матері, яка готується почути новину про смерть своєї дитини. З Ізольдиної хатини не долинало й шереху. Ельсвіта заридала страшним плачем убитої горем матері, аж тут до нас долинув дивний звук. Спершу я не розчув його за лопотінням потужного дощу, але згодом збагнув, що то сміх — дитячий сміх. За мить з Ізольдиної хижки, голий-голісінький, весь у грязюці після повторного народження з землі, назустріч матері вибіг маленький Едвард.

— Боже всемогутній, — здивувався Леофрік.

Коли я зайшов до Ізольди, вона ридала, і ніщо не могло її втішити.

— Ти мені потрібна, — різко сказав я.

Вона підняла на мене заплакані очі:

— Для чого?

— Для будівництва мосту.

Насупилась:

— Гадаєш, його можна збудувати заклинаннями?

— Цього разу це будуть мої чари, — відповів я. — Ти потрібна мені в доброму здоров’ї. Мені треба королева.

Вона кивнула. А Едвард відтоді ріс здоровою дитиною.

По одному-двоє, борячись із зимовою негодою та в’язким болотом, на заклик священників, яких я відправив на материк, до нас почали надходити перші добровольці з новинами про данські наскоки. Коли запала ясна погода, вони потягнулися до нас групами по шість-сім чоловік, і на острівці зібрався чималий кагал. Я відправив їх на патрулювання, наказавши не заходити надто далеко на захід, щоб не провокувати Свейна, котрий отаборився біля моря і досі не напав на нас. Це було нерозумно з його боку, адже він міг би запросто провести свої кораблі річками, а далі дійти до нас пішки. Проте я знав, що він нападе, коли буде готовий, тому я мусив готуватися до оборони. І для цього мені був потрібен Етелінґеґ.

Альфред пішов на поправку, хоч і досі був слабий. У зціленні сина він вбачав милість Господню і не бажав визнавати поганських чарів, які поставили малого на ноги. Навіть Ельсвіта розщедрилась, і коли я попросив у неї її срібну лисячу шубу і трохи коштовностей, що залишились у неї, вона віддала їх без зайвих заперечень. Шуба була брудна, але Енфледа почистила й вичесала її.

На нашому острові зібралося вже понад два десятки осіб, чого було досить, щоб відвоювати Етелінґеґ у його понурого володаря, однак Альфред не хотів убивати тамтешніх мешканців. Сказав, що вони його піддані, котрі в разі нападу данів битимуться на нашому боці. Це означало, що селище на великому острові доведеться брати хитрістю, тому за тиждень після Едвардового переродження я рушив до Газвольдового поселення з Леофріком та Ізольдою. Її одягнув у сріблясту шубу, дав у руку срібний ланцюжок, а на груди почепив велику гранатову брошку.

Відтак вичесав їй волосся, доки те засяяло, й у зимовому мороці Ізольда виглядала немов принцеса, що спустилася з небес.

Ми з Леофріком, у кольчугах і шоломах, стали намотувати кола навколо поселення, аж доки звідти вийшов Газвольдів служник, сказавши, що ватажок бажає з нами переговорити. Газвольд очікував, що ми зайдемо до його смердючої хати, але я викликав його надвір. Він міг би забрати в нас що завгодно, бо ж нас було тільки троє, а він мав своїх вартових на чолі з лучником Еофером, та, здається, він нарешті збагнув, що у світі навколо його болота кояться страшні речі, здатні похитнути навіть його багнисту твердь, тому обрав переговори. Вийшов до нас крізь північну браму селища, що насправді була загорожею для овець, обпертою об гнилі верші і, як я й очікував, вирячився на Ізольду таким поглядом, ніби зроду не бачив жінки.