Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 39)

— Будете, — рівно промовила Ізольда, чим неабияк здивувала мене.

Глипнувши на неї, Альфред продовжив:

— Дружина каже, що оскільки Едварду покращало, ми можемо вирушати на пошуки корабля, який довезе нас до Франкії, а звідти — в Рим. В Римі є саксонська спільнота. — Він пошкріб по щелепі. — Там нам будуть раді.

— Дани будуть розгромлені, — знов озвалась Ізольда, так само рівно, але без тіні сумніву в голосі.

Альфред потер обличчя:

— Приклад Боеція доводить її правоту.

— Боеція? — перепитав я. — Це один з ваших вояків?

— Ні, Утреде, він був римлянином, християнським філософом і мав багатющі знання книжкової науки, багатющі! — відповів Альфред докірливим тоном, замовк, пригадуючи історію Боеція, відтак додав: — Коли Рим захопив поганський ватажок Аларіх і поставив під загрозу цивілізацію й істинну віру, Боецій самотужки виступив проти грішників. Він багато страждав, але зрештою переміг, і нам слід надихатися його прикладом, воістину. — Він тицьнув у мене бритвою. — Не можна забувати того, що зробив Боецій, Утреде, ніколи.

— Я пам’ятатиму, мілорде, — відповів я, — та невже ви вважаєте, що вас врятує книжкова грамота?

— Я вважав, — відповів він, — що коли ми проженемо данів, мені треба буде завести бороду. Дякую, люба, — звернувся до Етельфледи. — А зараз поверни люстерко Енфледі, гаразд?

Етельфледа побігла надвір, і Альфред смішкувато подивився на мене:

— Чи не дивина, що моя дружина подружилася з Енфледою?

— Я несказанно радію цьому, мілорде.

— І я.

— Та чи знає ваша дружина, яким ремеслом займається Енфледа?

— Не зовсім. Вона вважає, буцімто Енфледа служила кухаркою в трактирі, що якоюсь мірою є правдою. То ми тепер маємо форт в Етелінґеґу?

— Так. Ним командує Леофрік. У його розпорядженні сорок три чоловіки.

— А тут у нас ще двадцять вісім. Справжнє тобі військо мідійське! — Він був явно потішений. — Отже, час переміститися туди.

— Можливо, десь за тиждень-два.

— Для чого чекати? — спитав він.

Я знизав плечима:

— Це село розташоване в глибині болота. Висуватися звідси можна, лише коли ми будемо певні, що нам вистачить людей для утримання Етелінґеґа.

Він натягнув брудну сорочку:

— Твій новий форт не здатен зупинити данів?

— Лише затримати, але не зупинити на шляху до болота.

Щоправда, прорватися їм буде непросто, оскільки Леофрік копав рови для оборони західного краю Етелінґеґа.

— Ти хочеш сказати, що Етелщґеґ слабший за це село?

— Так, мілорде.

— Саме тому я мушу бути там, — сказав він. — Не можна, щоб люди говорили, буцімто їхній король переховується в недосяжному місці. — Усміхнувся. — Треба, щоб ішла поголоска, що він не боїться данів і чекає на них там, де його легко дістати: свідомо наражає себе на небезпеку.

— І свою родину?

— І свою родину, — твердо мовив він і замислився: — Якщо вони прийдуть готові до бою, то зможуть захопити все болото, чи не так?

— Так, мілорде.

— Отже, в безпеці я не буду тут ніде. Наскільки велике військо у Свейна?

— Не знаю, мілорде.

— Не знаєш?

Це був докір — м’який, але однаково докір.

— Я не підходив близько, — пояснив я, — бо дотепер ми були занадто слабкі, щоб чинити бодай якийсь опір, а поки ми не чіпатимемо їх, вони не чіпатимуть нас. Для чого ворушити бджолине гніздо, коли не хочеш меду?

Він кивнув, приймаючи цей аргумент.

— Та нам потрібно знати, скільки в тому гнізді бджіл, — сказав. — Тому завтра вирушимо подивитися на свого ворога. Ти і я, Утреде.

— Ні, мілорде, — твердо заперечив я. — Я піду сам. Вам не варто зайве ризикувати.

— Навпаки, це саме те, що я мушу зробити, аби народ знав, що я роблю це, бо ж я — його король. Для чого людям монарх, котрий не поділяє з ними загрози?

Він очікував моєї відповіді, та я промовчав.

— Тож помолімося, а тоді — до трапези, — завершив він.

На вечерю подавали рибну юшку — як завжди.

А на другий день ми вирушили на пошуки ворога.

З села нас висунулось шестеро: весляр, ми з Ізольдою, двоє новоприбулих вояків і Альфред. Я ще раз спробував переконати його лишитись, але він відмовився:

— Якщо комусь з нас і треба зостатися, то це Ізольді.

— Вона піде з нами, — наполіг я.

— Гаразд, — не став сперечатися він.

Посідавши у великий човен, ми рушили на захід. Дорогою Альфред розглядав птахів, яких там було тисячі: лиски, водяні курочки, норці, качки і чаплі, а ген на заході супроти сірого неба виднілася біла хмара чайок.

Селянин нечутно і швидко віз нас потаємними каналами. Подекуди здавалося, ніби він скеровує човна прямісінько на острівець очеретів чи купину трави, однак за нею плоскодонка знову виходила на плесо.

Між бережками плюскотіла припливна вода, женучи рибу в приховані сіті й плетені пастки. На заході, під зграєю чайок, виднілися щогли Свейнових кораблів, витягнутих на берег.

Альфред побачив їх.

— Чому він не об’єднається з Ґутрумом? — спитав він.

— Бо не бажає підкорятися його наказам.

— Ти це точно знаєш?

— Він сам мені казав.

Алфред замовк, либонь пригадавши судилище на вітані.

Відтак понуро зиркнув на мене:

— Що він за чоловік?

— Загрозливий.

— Тоді чому не напав на нас?

Мені не давало спокою те саме питання. Свейн змарнував золоту нагоду зайти в болото і взяти Альфреда. Чому він навіть не спробував зробити це?

— Бо деінде є доступніші скарби, — припустив я. — А ще він не хоче робити послугу Ґутруму. Вони суперники, а якщо Свейн виконуватиме Ґутрумові накази, це означатиме, що він визнає його королем над собою.

Альфред задивився на далекі щогли, які на тлі неба виглядали дрібними галузками. Я мовчки показав на пагорб, що круто здіймався над західною рівниною, і весляр покірно звернув туди. Приставши до берега, ми подерлися схилом, втиканим вільхами і приземкуватими хатами, біля яких, спостерігаючи за нами, стояв понурий народ у брудних шубах.