Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 41)

— Я не тікатиму, — додав він рішуче, — не поїду до Франкії.

— Це добре, — відповів я, хоч і не слухав його через холод.

— Залишимося тут, зберемо армію і повернемо собі Вессекс.

— Гаразд, — повторив я.

Засмерділо горілим. Вогнище було оточене пласкими камінцями, на які Ельвіда виклала запікатися вівсяні коржики. Їхні краї, що лежали ближче до вогню, почорніли і стали горіти. Я посунув один, але Альфред насупився і дав знак зупинитися, щоб не відволікати його.

— Біда в тому, — продовжив він, — що я не можу вести малу війну. — Я не розумів, яку б то війну він міг вести, але нічого не сказав. — Чим довше дани лишатимуться тут, тим більше укріплюватимуться їхні позиції й місцеве населення переходитиме на бік Ґутрума. Не можна допустити цього.

— Не можна, мілорде.

— Отже, їх треба розбити, — понуро пробубнів він. — Не просто вибити з наших земель, Утреде, а знищити!

Я згадав Ізольдин сон, але промовчав. Відтак подумав про те, скільки разів Альфред, заміть того щоб битись, укладав з данами мир, проте знову нічого не сказав.

— Навесні до них прибуде підкріплення, і вони поширюватимуть свій вплив по всьому Вессексу, аж доки до кінця літа від Вессексу нічого не залишиться. — Він не стільки розповідав це мені, скільки міркував уголос. — Тому треба зробити дві речі. Перше, — виставив довгого пальця, — спинити вихід їхнього війська і дати їм бій тут. Треба тримати їх укупі, щоб вони не могли групами виходити в округу і займати обійстя.

У цьому був сенс. Судячи з того, що казали за болотом, дани роз’їжджали по всьому Вессексу, але пересувалися швидко, забираючи все, що могли нести, аби скарби не дісталися іншим. Однак уже за кілька тижнів вони почнуть шукати місця для розселення, тому, втримуючи їх біля болота, Альфред сподівався це зупинити.

— Поки вони будуть зайняті нами, — промовив він, — мусимо зібрати фірд.

Я вирячився на нього, адже планував лишатись на болоті, доки або дани не задушать нас, або ж ми зберемо вдосталь сил, відвоюємо один шир, за ним інший і так далі кілька років. Але Альфред заглядав далеко наперед. Він планував зібрати своє військо просто в данів під носом і повернути собі все й одразу. Це як у грі в кості: він хотів зібрати все, що мав, хоч як мало його було, і ризикнути.

— Дамо їм великий бій, — буркнув він понуро, — і з Божою поміччю знищимо їх.

Зненацька почувся крик. Вирваний з задуми, Альфред смикнувся, та було запізно: над ним стояла Ельвіда й верещала, що він спалив їй коржі.

— Я ж казала, дивись за ними! — завищала вона і спересердя влупила короля вугром по голові.

Удар мокро ляснув і був достатньої сили, аби звалити Альфреда набік. Вартові схопилися на ноги й потяглися до мечів, та я махнув їм заспокоїтись.

— Я ж казала дивитись за ними! — нарікала Ельвіда, витягуючи коржики з вогню.

Альфред лежав не встаючи, і я вже був подумав, що він плаче, але придивившись, побачив, що він сміється. Він так реготався, що не міг нічого з собою вдіяти, — аж захлинався. Ще ніколи не бачив я його таким веселим.

А все через те, що він мав план відвоювання свого королівства.

Етелінґезький гарнізон налічував уже сімдесят три чоловіки. Альфред переїхав туди з родиною і наказав шістьом Леофріковим воякам озброїтись сокирами і рушати в Брент зводити заставу. У ті дні він повернув собі притомність духу, спокій і впевненість. Паніка й відчай перших тижнів січня відступили перед його незбагненним переконанням, що ми зможемо повернути його королівство до настання літа. Також його підбадьорив приїзд отця Беокки, котрий, сяючи від щастя, бадьоро пришкандибав від пристані і впав королю в ноги.

— Ви живий, мілорде! — прокричав Беокка, стискаючи Альфредові щиколотки. — Хвала Господу, ви живий!

Альфред підняв його, обійняв, і обидва розридалися, а на другий день, в неділю, Беокка провів службу, якої я не міг не чути, адже хоч проходила вона надворі, під ясним морозним небом, острівець, на якому стояв Етелінґеґ, був занадто маленький, і там не було де сховатися від попового голосу. Беокка розповідав про ізраїльського царя Давида, котрий мусив утекти від ворогів і шукати притулку в печері Адуллам, але Господь привів його назад в Ізраїль і допоміг здолати неприятеля.

— Це наш Адуллам! — сказав він, проводячи здоровою рукою по солом’яних стріхах етелінґезьких халуп. — А це — наш Давид! — тицьнув на Альфреда. — Господь дарує нам перемогу!

— Шкода, отче, що ще два місяці тому у вас не було такого завзяття, — звернувся я до Беокки після служби.

— Я радію, що ви в милості у короля, — відповів він натхненно.

— Нарешті він розгледів цінність у мерзенних вбивцях на кшталт мене, — сказав я. — Сподіваюся, він навчився також не довіряти плаксіям на кшталт вас, котрі втовкмачували йому, буцімто данів можна здолати самою молитвою.

Священник тільки пхикнув на мою образу й осудливо зиркнув на Ізольду:

— Ви чули щось про свою дружину?

— Нічого.

Беокка мав деякі новини, однак про Мілдріт нічого не знав. Рятуючись від данської навали, він утік на південь і дійшов до самого Дорнварачестера, що в Торнсеті, де його сховали у себе в монастирі ченці. Дани прийшли й туди, але монахи отримали попередження і сховались у стародавньому форті неподалік міста. Розграбувавши Дорнва-рачестер і забравши срібло, гроші й жінок, дани рушили на схід, і незабаром з п’ятдесятьма воїнами туди прийшов торнсетський олдермен Гуппа і змусив ченців та місцевий люд лагодити прадавній римський мур навколо міста.

— Наразі народ там у безпеці, — розповів Беокка, — але якщо дани повернуться і візьмуть місто в облогу, їм не вистачить харчів.

Пізніше він довідався, що Альфред переховується на болоті, й подався на його пошуки. В останній день мандрівки зустрів шістьох вояків, котрі прямували до короля, і прибув до Етелінґеґа в їхньому супроводі. Новин про Вульфгера він не мав, щоправда, чув, ніби Одда Молодший перебуває в старому форті, збудованому древніми десь вище за течією Уїску. За всю свою мандрівку данів священник не зустрічав.

— Вони їздять скрізь, але, хвала Господу, нам не трапився жоден, — закінчив він.

— Дорнварачестер — велике місто? — спитав я.

— Достатньо. Там аж три чудові церкви!

— Ринок?

— Воістину, до приходу данів Дорнварачестер процвітав.

— Але вони там не залишились.

— Як і в Ґіфлі, — додав Беокка, — а то також велике місто.

Ґутрум застав Альфреда зненацька, розбивши його війська при Сіппангамі й прогнавши короля у вигнання, однак для утримання Вессексу йому було необхідно закріпитися у всіх містах з мурами. Якщо Беокка ходив округою цілих три дні й не зустрів жодного дана, це означало, що Ґутруму бракує сил для утримання всіх захоплених володінь. Звісно, він міг би привести людей з Мерсії та Східної Англії, проте там можуть спалахнути повстання проти ослаблих намісників, тому данському воєводі лишалося тільки сподіватися, що з Данії до нього прибуде більше кораблів. Тим часом ми дізналися, що він має гарнізони в Батумі, Редінґумі, Мерлеборзі та Андефері. Безсумнівно, дани зосталися й в інших містах, і Альфред припустив (як згодом виявилося, влучно): попри те що більша частина східного Вессексу опинилася в руках данів, залишилося багато місць, вільних від ворога. Ґутрумові вояки хоч і набігали на ті землі, та не мали достатньо сил, щоб закріпитись у таких містах, як Вінтанчестер, Ґіфль і Дорнварачестер. Альфред знав, що влітку прибудуть нові кораблі з підкріпленням, тому атакувати треба до того часу, і на другий день після прибуття Беокки скликав раду.

Тепер в Етелінґеґу зібралося вдосталь війська, щоб відновити королівські церемонії. Альфред більше не сидів біля хати вечорами, й мені доводилося просити про його аудієнцію. У понеділок, день, на який було призначено раду, він наказав переробити найбільшу хату під церкву. Родину, що мешкала там, виселили, і він наказав своїм новим вартовим вирізати великий хрест для фронтону і прорубати нові вікна в стінах. Сама рада зібралася в колишньому палаці Газвольда. Дочекавшись, поки всі зберуться, нарешті до нас вийшов і сам Альфред. Нам довелося встати і чекати, поки він увійде до зали і займе стілець на новозбудованому підвищенні. Біля нього сіла Ельсвіта. Її вагітне пузо було загорнуте в сріблясту шубу, на хутрі якої лишилася Газвольдова кров.

Нам не дозволялося сідати, доки єпископ екзанчестерський не завершить читати молитву. Сплило немало часу, доки король нарешті махнув нам сідати. На збори прийшло шестеро священників, що стали півколом, і шестеро воїнів. Я сидів з Леофріком, решта четверо були новоприбулі — з колишньої особистої варти Альфреда. Одним з них був сивобородий чолов’яга на ім’я Еґвін. Він розповів мені, що командував сотнею при Аскському пагорку і вважає, що мусить повести за собою всі війська, які зібрались на болоті. Я знав, що він уже обговорив це питання з королем і Беоккою, котрий сидів біля самого підвищення, за ветхим столом, намагаючись записувати все, про що йшлося на раді. Давалося йому це складно, адже чорнила були старі й побляклі, перо постійно ламалось, а писати доводилося на широких полях, вирваних зі сторінок молитовника, однак Альфред волів, щоб нараду записували на папері.

Подякувавши єпископові за молитву король — цілком розумно — проголосив, що не можна навіть сподіватися розбити Ґутрума, не розправившись зі Свейном, котрий становить для нас пряму загрозу, оскільки, хоч більшість його війська й рушило в набіг на Дефнашир, він досі має кораблі, на яких може зайти в болото.