Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 42)

— Двадцять чотири кораблі, — сказав Альфред, повертаючи голову до мене.

— Двадцять чотири, мілорде, — підтвердив я.

— Отже, у своєму розпорядженні він має військо в приблизно тисячу душ.

Зробив паузу, давши цифрі якийсь час повисіти в повітрі. Беокка насупився, бо зламане перо залишило чергову пляму на куценькому папірці.

— Проте кілька днів тому, — продовжив Альфред, — у гирлі Педредану було всього сімдесят вартових.

— Приблизно сімдесят, — поправив я. — Може, й більше, але ми не бачили.

— Одначе менше сотні?

— Припускаю, що так, мілорде.

— Отже, слід розібратися з ними, доки не повернулися решта, — прорік Альфред.

Знову всі замовкли, адже розуміли, наскільки ми слабкі. Щодня до нас приєднувалось по кілька людей, як ті шестеро, що прийшли з Беоккою, але прибували вони дуже потроху, бо новини про те, що Альфред уцілів, поширювалися повільно, та й погода була занадто холодна і мокра для подорожей. Крім того, серед новоприбулих не було жодного тана. Тани — це знать, котра володіє землями і здатна вести на бій військо з сотень добре озброєних чоловіків. Кожен шир має своїх танів, котрі за рангом стоять трохи нижче від ріва й олдермена, які, самі по собі, також є танами. Тани — могуть Вессексу, однак в Етелінґеґ не прийшов жоден: одні, як ми чули, втекли за кордон, інші ж намагалися боронити свої володіння. Я не мав сумніву, що Альфреду було б значно затишніше знати, що на його боці є з десяток танів, але він мав задовольнятися компанією мене, Леофріка та Еґвіна.

— Наскільки великі наші сили наразі? — спитав король. — Маємо понад сотню чоловік, — бадьоро мовив Еґвін.

— З яких до бою придатні лише шість-сім десятків, — додав я.

У наших рядах вирувала епідемія: люди блювали, лихоманили, мучилися болями в животі. Завждй, коли збираєш військо, його починає косити якась болячка.

— Цього достатньо? — поцікавився Альфред.

— Достатньо для чого, мілорде? — Еґвін був дещо тупуватий.

— Щоб здихатися Свейна, ясна річ, — промовив Альфред, і знов у відповідь запала тиша, бо саме по собі питання було абсурдним.

Еґвін випростав плечі:

— Більш ніж достатньо, мілорде!

Ельсвіта усміхнулась до нього.

— І як ви пропонуєте це зробити? — спитав Альфред.

— Узяти всіх людей, що ми маємо, мілорде, всіх спроможних до бою, і напасти. Треба нападати!

Беокка перестав писати. Він знав, що це маячня, і не бажав марнувати дорогоцінне чорнило на дурниці.

Альфред подивився на мене:

— Це можливо зробити?

— Вони побачать, що ми наближаємось, і підготуються, — відповів я.

— Ми вийдемо на рівнину і наступимо з пагорбів, — не вгавав Еґвін.

І знов Альфред перевів погляд на мене.

— Етелінґеґ залишиться без оборони, — сказав я. — Дорога триватиме три дні, за які люди змерзнуть, зголодніють і втомляться. А щойно вийдемо з-за пагорбів, дани помітять нас і матимуть час одягти обладунки й підготувати зброю. У кращому разі сили будуть рівні. У гіршому... — знизав плечима я, адже за три-чотири дні решта Свейнового війська цілком може повернутись, і проти наших сімдесяти-вісімдесяти чоловік вийде вже ціла орда.

— То як нам це зробити? — знову спитав король.

— Знищимо їхні кораблі, — відповів я.

— Продовжуй.

— Без них вони не зможуть пересуватись по воді й будуть змушені триматись суходолу.

Альфред кивнув, Беокка знову зашкрябав пером.

— Як ми знищимо їхні кораблі?

Цього я не знав. Ми ще могли вийти зі своїми сімдесятьма вояками проти сімдесяти їхніх, проте навіть коли й переможемо, буде великим везінням, якщо в кінці у нас залишиться хоча б два десятки чоловік. Вони зможуть спалити кораблі, однак я мав сумнів, що нам вдасться зберегти аж так багато народу.

У Кінвіті перебувало повно данських жінок, тому, якщо дійде до битви, вони пристануть до свого війська і дани задушать нас чисельністю.

— Підпливемо на човнах зі смолоскипами і кидатимемо в їхні кораблі, — енергійно випалив Еґвін.

— Кораблі стереже варта, — втомлено сказав я. — Вона засипле нас стрілами, списами і сокирами. Так ми спалимо хіба один корабель, не більше.

— Висунемось вночі, — запропонував Еґвін.

— Місяць майже вповні, нас помітять. А коли його й затягнуть хмари, нам не буде видно їхнього флоту.

— То як нам це зробити? — перепитав Альфред.

— Господь пришле вогонь з небес, — втрутився єпископ Алевольд, але на це ніхто не відповів.

Альфред підвівся, всі встали за ним, і він вказав на мене:

— Ти знищиш Свейнів флот. До вечора вигадай план, як це зробити. Якщо не вийде, ти, — вказав на Еґвіна, — поїдеш у Дефнашир, відшукаєш олдермена Одду і скажеш йому вести свої війська до гирла річки і зробити цю роботу за нас.

— Так, мілорде, — відповів Еґвін.

— До вечора, — холодно кинув мені Альфред і пішов геть.

Він мене розсердив. Либонь, так і планував. Повернувшись із Леофріком до новозбудованого форту, я кинув погляд понад заплавою — туди, де над Сеферном клубочилися хмари.

— Господь пришле вогонь з небес, аякже, — буркнув Леофрік.

— Краще б прислав тисячу вояків.

— Альфред не викликатиме Одду, — відповів Леофрік. — Він сказав це, лише щоб подратувати тебе.

— Але він правий. Треба позбутися Свейна.

— Як?

Я подивився на барикаду, яку Газвольд побудував з повалених дерев. Замість того щоб іти за течією, через приплив вода рухалася в протилежному напрямку, тому брижі від переплетених гілок бігли на схід.

— Пригадую одну казку з дитинства, — сказав я, згадавши байку, яку колись розповів мені Беокка. — Християнський бог наказав морю розступитися, так?

— Це зробив Мойсей, — поправив Леофрік.

— А пішовши за ним, його вороги потонули.

— Розумна, — зауважив він.

— То ось як ми зробимо, — мовив я.

— Як?

Замість відповіді я скликав селян, пояснив їм усе і до вечора мав готовий план, а оскільки він був узятий з Письма, Альфред радо погодився.

Відтак ми стали шукати човни для перевезення сорока осіб, а ще мені був потрібен тупоумний лучник Еофер. Він розсердився, бо не розумів, чого я хочу. З переляканим виглядом дивився на нас, белькотів щось, аж доки дівчинка років десяти-одинадцяти взяла його за руку й пояснила, щоб він пішов з нами на полювання.

— Він довіряє тобі? — спитав я в малої.

— Він мій дядько.

Поки вона тримала його за руку, Еофер був спокійний.

— Він зробить усе, що ти йому скажеш?