Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 44)

Зморені, ми посідали в човни і струмком, котрий був притокою річки Бру, що загороджувала північну частину болота, плоскодонки стрімко понесли нас проти течії на південь. Ми проминули данів, котрим лишалося тільки дивитися на нас із відстані. Чим більше ми віддалялися, тим більше відрізало їх від землі на тому голому обширі, на який накрапав дощ і заливав простір бурхливою водою. Вітер гнав воду глибоко в болото, а повня підсилювала приплив. Раптово усвідомивши своє становище, дани звернули назад, до Палфлеота.

Одначе Палфлеот лишився далеко позаду, а ми вже вийшли зі струмка і перенесли човни до іншого, котрий впадав у Педредан. Ним добулися до згарища, з якого в плакуче небо стриміли чорні палі й де дани залишили свої кораблі. Судна охороняло лише четверо вояків, котрі повтікали, забачивши, як ми з лютими криками повискакували з човнів і посунули на них з мечами наголо. Решта їхньої групи залишилась на болоті, котре на той час уже добряче затопило, і їм довелося чвалати через воду.

Я забрав собі їхні кораблі. Позакидавши човни на борт, селяни поділилися на дві групи і сіли на весла. Я стернував одним судном, а інше взяв під своє командування Леофрік. Подолавши потужний приплив, ми прийшли в Кінвіт, де решта данських кораблів стояли без охорони. У поселенні лишилася зовсім дрібка чоловіків, решту народу складали жінки та діти. Не підозрюючи, що їхні кораблі веде ворог, вони впустили нас у місто. Можливо, їх знітило те, що в нас так мало весел, та хто ж міг уявити собі, щоб сорок саксів здолало без малого вісім десятків данів? Тому ми безперешкодно причалили до берега, і я вивів на нього своїх вояків.

— Ви можете битися з нами, а можете лишитися в живих, — гукнув я до вартових.

У кольчузі й новому шоломі, що надавав мені вигляду справжнього воєводи, я погрюкав Подихом Змія об щит і рушив на них.

— Коли хочете битися, будь по-вашому! — крикнув я їм. — Станьмо на герць!

Та вони не стали: їх було занадто мало. Мовчки відійшли на південь, звідки безпорадно дивились, як ми палимо їхні кораблі. Знадобився майже цілий день, щоби спалити їх до самого кіля. Але вони таки згоріли, і вогонь від них мав послугувати сигналом західній частині Вессексу, що Свейн зазнав поразки. І хоч самого його в той день у Кінвіті не було — подався десь на південь, — та весь час, що ми палили кораблі, я поглядав на гористі вершини, остерігаючись, що звідти щомиті може вийти кількасот чоловік неприятеля. Втім, Свейн був занадто далеко, а кінвіт-ські дани спинити нас не могли. Ми спалили двадцять три судна, включно з «Білим конем», а двадцять четверте — те, яке ми захопили, — понесло нас додому з настанням ночі. Забрали ми й чимало добра з данського табору: провізії, канатів, шкур, зброї та щитів.

На крихітному острівці, на якому колись був Палфлеот, купкою стояли два десятки данів, решта потонули в припливі. Вцілілі провели нас поглядом, навіть не пробуючи провокувати, і я вирішив не чіпати їх. Ми взяли курс на Етелінґеґ, лишивши позаду затоплене болото, в надвечірньому небі над яким над потопельниками кричали чайки. Розрізаючи сутінь, пролопотіли на північ два лебеді.

Три дні курив аж до небес дим від спалених кораблів. На другий день Еґвін узяв на захоплений корабель сорок чоловік, поплив до Панфлеоту й добив уцілілих данів, узявши шістьох полонених. П’ятьох із них роздягнули і прив’язали до стовпів у річці повільно тонути в припливі. У тому бою Еґвін втратив трьох бійців, зате повернувся з кольчугами, щитами, зброєю, браслетами й полоненим, котрий знав тільки, що Свейн подався кудись у бік Екзанчестера. Чоловік загинув на третій день, у який Альфред прочитав молитву на подяку Господу за перемогу. На якийсь час ми були в безпеці.

Свейн не міг напасти, бо втратив свій флот, Ґутрум не мав способів зайти в болото, а Альфред був задоволений мною.

— Король вами задоволений, — сказав Беокка.

Ще за два тижні до того я б очікував, що Альфред скаже мені це особисто. У ті дні ми ще сиділи разом біля води і розмовляли. Одначе тепер уже сформувався його двір, і він відгородився від нас священниками.

— Ще б пак задоволений, — відповів я.

Беокка застав мене за муштрою. Ми вправлялися щодня, замість мечів б’ючись на палицях. Коли хтось із вояків нарікав, мовляв, вони тут не для того, щоб гратися у війну, я ставав з такими в пару, прибивав до землі й казав, що їм треба більше гратися і менше скаржитися.

— Він вами задоволений, — повторив Беокка, ведучи мене прирічною стежиною, — але вважає, що ви недопрацювали.

— Я? Недопрацював?

— Ви не повернулися до Палфлеота закінчити справу.

— Справу було зроблено, — відрубав я. — Свейн не може напасти на нас без флоту.

— Проте потонули не всі дани.

— Та загинуло їх удосталь. Чи знаєте ви, що їм довелося пережити? Чи відомо вам, як це — тікати від припливу? — Я пригадав жах, що стискає серце, коли невблаганна течія безперестанку несе на тебе холодну воду.— В них не було кораблів! Для чого вбивати людей, загнаних у пастку?

— Бо вони погани, огидні Господу і людям. Вони — дани, — відповів Беокка.

— Та ще кілька тижнів тому ви свято вірили, що вони навернуться в християнство і ми перекуємо мечі на плуги.

На це священник тільки знизав плечима:

— І що тепер робитиме Свейн?

— Обійде болото і приєднається до Ґутрума, — відказав я.

— А Ґутрум зараз у Сіппангамі.

У цьому ми були переконані. На болото продовжували сходитися люди, і всі вони приносили вісті — переважно чутки. Багато хто чув, що Ґутрум укріпив вали Сіппангама і став там на зимівлю.

Дани й надалі відряджали в набіги на Вессекс значні експедиції, проте уникали великих міст на півдні, де західні сакси сформували свої гарнізони. Одне з таких укріплень стояло в Дорнварачестері, інше — у Вінтанчестері. Беокка вважав, що Альфреду необхідно поїхати в ті міста, але король відмовлявся, остерігаючись, що Ґутрум може взяти його там облогою. У місті його могли захопити, проте болото було занадто велике для облоги, а зайти в нього Ґутрум не міг.

— Здається, в Мерсії у вас є дядько? — промовив священник, різко змінюючи тему.

— Етельред. Брат моєї матері, олдермен.

— Ви його не любите? — спитався Беокка, вчувши байдужість у моєму голосі.

— Я його майже не знаю.

У його домі я провів усього кілька тижнів, за які тільки й встиг, що розсваритися з його сином, котрого також звали Етельредом.

— Він перекинувся до данів?

Я похитав головою:

— Вони терплять його, а він — їх.

— Король відправив посланця в Мерсію.

Я скривився:

— Якщо він хоче підбити їх на повстання проти данів, не вийде. Їх усіх переб’ють.

— Він просить їх навесні привести на південь своїх людей, — відповів Беокка.

Я не зрозумів, як купка мерсійських вояків пройде дан-ські кордони, але не сказав нічого.

— Ми сподіваємося на спасіння цієї весни, — провадив священник. — Але тим часом королю потрібно, щоби хтось навідався в Сіппангам.

— Священник? — пхикнув я. — На переговори з Ґутрумом?

— Воїн, — заперечив Беокка, — щоб оцінити його сили.

— То хай відправить мене.

Святий отець кивнув і бережком пошкандибав попри лозяні пастки на рибу, що виглядали з-під убутної води.

— Тут зовсім не так, як у Нортумбрії, — промовив він тоскно.

Я усміхнувся у відповідь:

— Сумуєте за Беббанбурґом?

— Мені б хотілося знайти упокій на Ліндісфарені, востаннє помолитися на тому острові. — Він повернувся до східних пагорбів. — Король планує також їхати у Сіппангам, — додав отець наче між іншим.

Спершу я подумав, що мені почулось, а тоді збагнув, що ні.

— Це божевілля!

— Це обов’язок короля.

— Обов’язок?

— Вітан обрав його королем, і він мусить виправдати довіру народу, — суворо пояснив Беокка. — Якщо Альфред поїде в Сіппангам, у самісіньке лігво ворога, люди знатимуть, що він гідний бути королем.

— А якщо його схоплять, люди знатимуть, що їхній король мертвий, — додав я.

— Тому ви муситимете захищати його.

На це я не сказав нічого.

То дійсно було безумство, але Альфред твердо вирішив довести людям, що він їхній король. Хай там як, а престол він відібрав у свого небожа і, особливо в ранні роки свого правління, не забував про це.

— Вас буде невелика група: ви, кілька воїнів, священник і король, — сказав Беокка.

— Нащо нам священник?

— Молитися, ясна річ.

Мене це насмішило:

— Це будете ви?

— Не я, — постукав себе по кульгавій нозі Беокка. — Хтось молодший.