Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 46)

Казали, ті дани їх не чіпають — либонь, бо їх так мало, що наживати ворогів в окрузі їм небезпечно. В інших селах ми чули те саме: дани прийшли, розграбували все, а тоді повернулись на північ.

На третій день ми нарешті побачили ворога на римській дорозі, що з Батума пролягає на схід через пагорби. Їх було близько шести десятків, і вони гнали коней поперед хмар, що купчилися на присмерковому небі.

— Повертаються в Сіппангам, — сказав Альфред.

То була фуражна експедиція. Везли сітки, напхані сіном для бойових коней. Мені згадалась одна зима, яку мені довелося пережити в Редінґумі, ще в дитинстві, коли дани вперше прийшли у Вессекс. У морози страшенно тяжко підтримувати життя в людях і конях. Ми збирали замерзлу траву й вискубували солому зі стріх, аби нашим скакунам було що їсти, та вони однаково змарніли, зачахли. Я нерідко чув, мовляв, щоб виграти війну треба зібрати військо і виступити проти ворога, та це не так легко, як може здатися. Людей і коней треба годувати, а голод здатен винищити армію швидше, ніж списи. Поглядом провівши данів на північ, ми збочили до напіврозваленого сараю, в якому і стали на ніч.

Усю ніч сипав лапатий сніг, беззвучно вкриваючи товстою периною все навкруги. Уже на світанку простір довкола лежав весь білий під блідим небом. Я пропонував дочекатися відлиги й аж тоді рушати далі, проте Еґвін, котрий родом був із цих місць, сказав, що до Сіппангама залишилось іти якісь дві-три години на південь, і Альфреда охопила нетерплячка.

— Ми підемо, — наполіг він. — Прийдемо, подивимось і заберемося геть.

По хрумкому свіжому сніжку ми подалися на північ, через оновлений, очищений простір. Сніг вкривав кожнісіньку галузочку, а канави й озерця лежали скуті кригою. Побачивши лисячий слід, що тягнувся через поле, я подумав: навесні слід чекати навали лисиць, бо відстрілювати їх не буде кому. Не одне ягня чекає кривава погибель, і всю весну жалісливо бекатимуть вівці.

До Сіппангама ми вийшли аж під полудень, хоча димище від сотень вогнищ бачили на обрії цілий ранок. Зупинилися на південь від міста, на виїзді з дубового гаю. Дани, скоріш за все, помітили нас, але ніхто не вийшов до брами подивитися, хто ми такі. У такий мороз нікому не хотілося зайве ворушитися. Я бачив вартових на мурі, одначе жоден не затримувався там надовго, поспіщаючи між нетривалими вилазками сховатися в пошуках хоч найменшого тепла на дерев’яних помостах. Верхівка муру була аж ряба від круглих щитів синього, білого, червоного і — оскільки там були й Ґутрумові вояки — чорного кольорів.

— Треба полічити щити, — сказав Альфред.

— Нема сенсу, — відповів я. — Дани беруть із собою по два-три щити, щоб вивішувати на мурі й змушувати ворога думати, ніби їх більше, ніж насправді.

Альфред дрижав від холоду, і я наполіг пошукати якийсь сховок. Ми повернулись у гай і рушили стежкою до річки. Приблизно за милю вище течією надибали на млин. Жорна його познімали, зате сама будівля була неушкоджена і міцно збудована, мала кам’яні стіни, а дах тримався на товстих балках. У кімнатці, де жили мельник з родиною, було вогнище, але я не дозволив Еґвіну розвести вогонь, щоб дим не привабив до нас данів.

— Слід дочекатися темряви, — сказав я.

— До того часу ми замерзнемо на смерть, — буркнув він.

— У такому не разі не треба було сюди йти.

— Мусимо наблизитись до міста, — втрутився Альфред.

— Не ви підете туди, а я, — заперечив я.

На захід від міського муру я бачив загін з кіньми, тому подумав узяти найкращого нашого скакуна, об’їхати західний край Сіппангама і порахувати їх. Це дало б нам приблизне розуміння чисельності данів, адже майже кожен з них має коня. Альфред хотів поїхати зі мною, та я не дозволив. Безглуздо їхати туди більш ніж одному, та й куди розумніше буде, якщо говорити данською. Пообіцявши повернутися дотемна, я подався на північ. Сіппангам стояв на пагорбі, який майже з усіх боків оточувала річка, тому я не міг безперешкодно об’їхати все місто. Натомість наблизився як міг до муру, оглянув дальній берег і, не побачивши там жодного коня, припустив, що дани тримають їх усіх на західному боці міста. Рушив туди, весь час тримаючись за деревами, і хоч дани, напевне, помітили мене, та не потрудилися виїжджати в замети, щоб зловити одного-єдиного вершника. Так я знайшов загін, у якому трусилися їхні коні. На їх підрахунок у мене пішов цілий день. Більшість тварин тримали в полях неподалік королівського палацу, і їх було сотні — надвечір я нарахував тисячу двісті. І це були тільки ті, яких я бачив тут, а найкращих коней тримають же в місті. Однак мені вистачило і того, я тепер міг назвати Альфредові приблизну чисельність данів: десь із дві тисячі. У решті Вессексу, в окупованих містах, зимувало ще приблизно тисяча. Вони мали досить великі сили, котрих, однак, бракувало, щоб захопити ціле королівство, тому вони чекали весни, коли з Данії або інших трьох англійських королівств надійде підкріплення. У сутінках я повернувся до млина. У нерухомому повітрі тріщав мороз. Поки я злазив з коня, над річкою пролетіли три граки. Подумавши, що замість мене коня може почистити хтось із Альфредових людей, я поспішив у тепло. За димом із дірки в стелі зрозумів, що Альфред таки ризикнув розвести вогонь.

Уся наша група сиділа навколо слабенького вогника. Я приєднався до них і витяг руки до його пломінців.

— У місті дві приблизно дві тисячі душ, — промовив я. Мені ніхто не відповів.

— Ви що, не чуєте? — перепитав я, оглядаючи обличчя присутніх.

Їх було п’ятеро. Лише п’ятеро.

— Де король?

— Пішов, — безпорадно відповів Адельберт.

— Що-що?

— Пішов у місто, — уточнив священник.

Оскільки на ньому була Альфредова синя накидка, я припустив, що король пішов туди в його простій одежі.

— І ви його відпустили? — вирячився я на нього.

— Він наполіг, — відказав Еґвін.

— Як би ми спинили його? Він же король! — вигукнув Адельберт.

— Збили б з ніг і тримали, доки до нього не повернеться розум. Давно він пішов?

— Одразу після вас, — простогнав священник. — І забрав із собою арфу, — додав він.

— Коли обіцяв повернутися?

— До смерку.

— Смерклося вже давно. — Я встав і затоптав вогонь. — Ви хочете, щоб на дим прийшли дани?

Я сильно сумнівався, що вони прийдуть, але хотів, аби ці бовдури трохи помучились.

— Ти, — показав я на одного з четвірки вояків, — почисть і нагодуй мого коня.

Сам я тим часом пішов знову надвір. На небі яскраво світили перші зорі, виблискував під серпом місяця сніг.

— Куди ви? — вибіг за мною Адельберт.

— Повертати короля, ясна річ.

Це якщо він живий. Коли ж ні — на Ізольду чекатиме смерть.

Погрюкавши в західну браму Сіппангама, я почув з того боку незадоволений голос, що запитав, хто я такий.

— А ти чого не на валу? — спитав я у відповідь.

Зняли засув, брама відчинилась на шпарку, і з неї визирнуло й, після того як я штовхнув стулку, грюкнувши нею підозрілого воротаря, одразу шуснуло назад лице.

— Мій кінь скульгавів, тому я прийшов пішки, — сказав я.

Оговтавшись, стражник захряснув ворота:

— Хто ти? — повторив він.

— Посланець від Свейна.

— Від Свейна? — Він припідняв і тут же опустив засув. — Він зловив Альфреда?

— Ґутруму я скажу про це раніше за тебе.

— Я ж просто питаю.

— А де Ґутрум?

Після образ на адресу його покійної матері я не мав ані найменшого бажання показуватися поблизу данського воєводи. Якщо попадуся, найкраще, на що мені лишиться сподіватися, — це швидка смерть, Та я був певен: смерть на мене чекатиме страшеннно повільна і болісна.

— В Альфредовому палаці, — відказав чолов’яга, показуючи на південь. — Це на тому боці міста, йти доведеться довгенько.

Він ні на мить не задумався, що жоден Свейнів посланець не поїде через увесь Вессекс сам і його мало б супроводжувати чоловік п’ятдесят-шістдесят. На такому холоді йому було не до роздумів, а мої довге волосся й браслети робили мене схожим на дана. Тож він повернувся до хатини при брамі, в якій його товариші сиділи біля вогнища, а я подався в місто, котре змінилося до невпізнання. Бракувало багатьох будинків, спалених данами при наступі; від великої церкви при базарі на пагорку не лишилося нічого, крім обгорілого каркаса, укритого білим снігом. Вулиці лежали скуті кригою, і я був єдиним, хто ходив там у цю годину: мороз позаганяв данів у вцілілі хати. Тут і там лунали спів і регіт. Між віконницями і в дірках у приземкуватих дахах блимотіло світло. Я страшенно змерз і нетямився з люті. Дехто з данів міг упізнати і мене, й Альфреда, тож своєю дурістю він наражав на небезпеку нас обох. Чи наважиться він наблизитись до свого палацу? Він точно знав, що Ґутрум оселився там, тому навряд чи ризикнув би пертися туди, де його точно впізнають. Отже, його слід шукати не біля палацу, а десь у місті.

Дорогою до таверни, в якій колись працювала Енфледа, я почув крики. Вони лунали зі східного боку міста. Я пішов на них і опинився перед жіночим монастирем біля річкового муру. В ньому я ніколи раніше не бував, але брама була відчинена, а на подвір’ї палало два великі багаття, що давали трохи тепла тим, хто стояв у передніх рядах. А зібралася там щонайменше сотня народу, що вигукували підбадьорення та образи на адресу двох чоловіків, які билися в грязюці й талому снігу між вогнів. Поєдинок відбувався на мечах і щитах, і при кожному ударі криці об крицю або криці об дерево глядачі збуджено гукали. Побіжно зиркнувши на бійців, я оглянув обличчя в натовпі, шукаючи Гастинґа чи будь-кого, хто міг би мене впізнати. У тріпотливому відсвіті полум’я розгледіти обличчя було тяжко, тому довелося добряче напружити зір. Та навіть так я не побачив нікого знайомого. Навколо не було ані сліду черниць, через що я вирішив, що вони або втекли, або загинули, або ж загарбники забрали їх собі на втіху.