Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 47)

Тихенько я рушив уздовж монастирського муру. Забороло шолома вигідно приховувало моє обличчя, та дехто все ж зиркав підозріливо, адже дивно бачити людину в шоломі не на полі бою. Нарешті, не знайшовши нікого знайомого, я зняв шолом і повісив на пояс. Тутешню церкву перетворили на бенкетну залу, проте всередині я знайшов лише кількох чоловіків, що спали п’яним сном, байдужі до веселощів на вулиці. Витягнувши в одного з них пів хлібини, я повернувся надвір подивитися бій.

Одним з бійців був Стеапа Снотор. Без свого звичного обладунку, в самій шкіряній куртці, він бився довгим мечем і крихітним щитом. Навколо його поясу був зав’язаний ланцюг, кінці якого тяглися до північного боку подвір’я, де їх тримало двоє чоловіків. Щойно Стеапин супротивник опинявся в небезпеці, вони смикали за ланцюг, щоб стримати велетня. Його змушували битися, як Гастинґа, коли я знайшов того. Безсумнівно, його поневолювачі заробляли чималі гроші, правлячи плату з роззяв, котрі прагнули помірятися силами з полоненим воїном. Суперником Стеапи був сухорлявий, усміхнений дан, що, як свого часу я, витанцьовував навколо нього, намагаючись влучити під щитом, одначе бевзь завзято оборонявся, відбиваючи кожнісінький удар, а коли дозволяв ланцюг — робив контрвипади. Глядачі гукали з кожним посмиком цепу. Коли вартові потягли занадто сильно, Стеапа крутнувся до них, але наткнувся на три довгі гострі списи, і натовп збуджено заревів. Здоровань повернувся, відбив черговий випад і позадкував на самі вістря списів. Гадаючи, що загнав Стеапу в глухий кут, коротун пішов на нього, аж тут сакс зупинився, щитом вибив нападникові меча з рук і руків’ям свого клинка зацідив йому по голові. Дан гепнувся на землю, Стеапа перевернув клинок і вже приготувався був прохромити його, але його звалили на землю ланцюгом і пригрозили списами. Глядачам сподобалось. Він переміг.

З рук у руки пішли гроші. З порожнім обличчям Стеапа сів біля багаття, поки один з данів, що тримали ланцюг, зазивав нових відчайдухів:

— Десять срібняків, якщо пораните його! П’ятдесят — якщо вб’єте!

Не розуміючи ані слова з того, Стеапа мовчки дивився на натовп, закликаючи вийти з ним сам на сам. Врешті з юрби вийшов усміхнений здоровань. Зробили ставки, Стеапу підняли на ноги. Це нагадувало цькування бугая, з тією лиш відмінністю, що саксу протистояло по одному супротивнику за раз. Щоб здолати такого, як він, знадобиться три-чотири людини, проте поки знаходилися дурні, готові платити, щоб побитися з ним, він був потрібен да-нам живий.

Я потроху рухався попід муром, розглядаючи обличчя присутніх.

— Шість пенні? — почувся голос позаду мене.

Я озирнувся й побачив чоловіка, що визирав з дверей. Це були одні з десятка однакових дверей, розміщених уздовж стіни.

— Шість пенні? — перепитав я спантеличено.

— Недорого, — сказав він, підняв засув і запросив мене заглянути всередину.

Сальна свічка освітлювала тісну кімнатку, що колись слугувала черничою келією. У глибині стояло низеньке ліжко, на якому лежала гола жінка. Її було майже не видно за чолов’ягою зі спущеними штаньми.

— Він не затримається надовго, — промовив хазяїн. Я похитав головою і посунув назад.

— Вона була тут черницею, — продовжив він. — Молода, гарненька, а вищить — як свиня.

— Ні, — відрізав я.

— Чотири пенні? Вона не пручатиметься, більше не сміє.

Не бажаючи марнувати часу, я рушив далі. Невже Альфред пішов назад? Та чомусь мені здавалося, що той дурень поперся до свого палацу, і я задумався, чи наважусь поткнутися туди, де на мене чекатиме помста Ґутрума. Розпочався новий бій. Дан наступав у напівприсіді, цілячи Стеапі по ногах, але той легко відбивав усі його удари. Я нишком прослизнув за чоловіків, що тримали його, і ліворуч від себе помітив іншу кімнату — велику, в якій черниці, напевне, трапезували. Всередину мене заманив блиск золота при світлі вогню, що поволі згасав там.

Тільки блищали то не коштовності, а позолочена рамка невеличкої арфи, що валялась розтоптана на підлозі. Оглянувши кімнату, на купі мотлоху в дальньому кутку я побачив чоловіка і підійшов до нього. Це був Альфред. Майже непритомний, зате живий і, наскільки я бачив, неушкоджений, тільки оглушений. Я відтягнув його до стіни й посадив. Він був без плаща, босий. Залишивши його там, я повернувся до церкви, знайшов п’яного дана і заприязнився з ним. Допоміг звестись на ноги, обійняв за шию, сказав, що проведу додому, відтак вивів через чорний хід до нужника, а там тричі заїхав у живіт і двічі — по пиці. Забравши його плащ і чоботи, відніс їх Альфредові.

Король прийшов до тями. Його обличчя було в синцях. Глипнувши на мене без жодного подиву, він потер підборіддя.

— Їм не сподобалася моя гра, — сказав.

— Тому що дани полюбляють хорошу музику, — відповів я. — Взуйтеся.

Я кинув чоботи біля нього, закутав його у плащ і змусив заховати обличчя під капюшоном.

— Смерті захотіли? — спитав сердито.

— Я хочу ближче вивчити ворога.

— Якого, як я розвідав для вас, тут дві тисячі душ, — гаркнув я.

— Десь так я і думав, — скривився він. — Що це на плащі?

— Данська блювота.

Він стрепенувся.

— На мене напали троє, — здивовано промовив він. — Вони били мене ногами.

— Кажу ж вам, дани не люблять поганої музики, — повторив я, піднімаючи його. — Вам ще пощастило, що вони вас не вбили.

— Сприйняли за свого, — відказав він і сплюнув кров, що юшила з розбитої губи.

— Мабуть, п’яні були. Ви ж навіть не подібні до дана.

— Я вдав німого музику, — прошепотів він, усміхаючись кривавими губами, гордий собою. Не дочекавшись посмішки від мене, зітхнув. — Вони були дуже п’яні, Утреде, але я хотів розвідати, які настрої поміж них: чи впевнені вони у своїх силах, чи готуються до нападу. — Король замовк витерти кров. — Це я міг дізнатися, тільки прийшовши сюди особисто. Ти бачив Стеапу?

— Так.

— Хочу забрати його з собою.

— Мілорде, ви збожеволіли! — вигукнув я. — Він прикутий ланцюгом, і стереже його пів дюжини чоловік.

— Даниїла кинули до левів, але він уцілів, святого Павла ув’язнили, але Господь порятував його.

— То хай він пригляне й за Стеапою, — відповів я. — А ви повернетеся зі мною. Негайно.

Він склався, відчувши біль у шлунку.

— Вони били мене в живіт, — сказав, розпрямляючись.

На ранок у нього буде добрячий синець під оком. Король здригнувся від нового вибуху реву на подвір’ї, і я подумав, що Стеапа або загинув, або прибив чергового суперника.

— Я хочу побачити свій палац, — уперто сказав Альфред.

— Нащо?

— Щоб подивитися на свій дім. Можеш не йти зі мною. Але ж там Ґутрум! Ви хочете, щоб він вас упізнав? Жити набридло?

— Він буде всередині, а я подивлюся на палац знадвору.

Відмовити його не вдавалося. Я вивів його через монастирське подвір’я на вулицю і подумав, чи не краще було б схопити його і силоміць понести назад, проте в такому упертому настрої він майже напевне пручатиметься й галасуватиме, і на галас хтось прийде.

— Цікаво, що сталося з черницями, — промовив Альфред на виході з монастиря.

— З однієї зробили підстилку і здають усім охочим за кілька пенні, — відповів я.

— Боже милостивий.

Альфред перехрестився, крутнувся, і я зрозумів, що він хоче врятувати жінку, тому схопив його за руку.

— Це безумство! — крикнув я йому.

— Це необхідне безумство, — спокійно відповів він і зупинився, щоб прочитати мені нотацію: — Що думає Вессекс? Що я програв, а дани перемогли. Народ готується до нової навали навесні. Тому я хочу показати йому, що його король живий, що він був у тилу ворога і обвів його круг пальця.

— А ще — що йому підбили око і розквасили носа, — додав я.

— Але ти про це нікому не розкажеш, — парирував він, — як і про те, що мене побила вугром селянка. Утреде, треба дати людям надію, котра навесні розквітне перемогою. Пригадай Боеція, Утреде, згадай його приклад! Ніколи не слід втрачати надії.

Він ревно вірив, що його захищає Бог і він може безбоязно ходити серед ворогів. І до певної міри був правий, адже дани мало вдосталь елю, бр'аги й медовухи, і більшість із них так поперепивалися, що їм було байдуже до побитого музики -зі зламаною арфою.

Ми без перешкод дійшли до палацу. У дверях стояло шестеро чорних вартових, і я не дозволив Альфредові наближатись до них.

— Їм вистачить одного погляду на ваше скривавлене обличчя, щоб закінчити те, що почали інші.

— Тоді дозволь мені хоча б сходити в церкву.

— Помолитися захотіли? — смішкувато спитав я.

— Так, — спокійно відповів він.

Я спробував зупинити його.

— Якщо ви загинете тут, — сказав я йому, — Ізольда помре.

— Це вигадав не я, — відповів він.

— Але ж ви король, хіба ні?

— Єпископ вважає, що ти можеш пристати до данів, і решта з ним погодилися.

— У мене не залишилося жодного друга серед данів, — відповів я. — Вони були вашими заручниками і всі загинули.