Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 49)

Вессексу не стане, адже без Альфреда фірду більше не буде навколо кого гуртуватись, а я залишуся зі своїм другом Раґнаром, зароблю ще більше браслетів і зроблю собі ім’я, яке знатимуть скрізь, куди відправляться довгасті норманські дракари. І для цього варто було лиш сказати одне речення.

Як же мені кортіло зробити це того вечора у королівській церкві в Сіппангамі. Скільки ж радості в хаосі! Замкни все зло світу за дверима і накажи за жодних обставин не відмикати їх — і хтось це зробить. Руйнування — чиста радість. Коли, заливаючись реготом, Раґнар гупнув мене по плечу, аж воно заболіло, я відчув, як на язику в мене закрутилися слова.

«Це Альфред», — варто лиш було сказати мені й показати в його бік, і весь мій світ змінився б і не було б більше ніякої Англії. Та в останню мить, коли перше слово вже готувалося злетіти з язика, я його проковтнув. Бріда дивилась на мене спокійним поглядом розумних очей, від якого я миттю пригадав Ізольду. Уже за рік-два вона стане такою самою. Вона мала таку ж разючу красу, як і Бріда, ту ж смагляву шкіру і нестримний вогонь у душі. Якщо проговорюся, Ізольда загине, а цього я не знесу. Тоді я подумав про Етельфледу, Альфредову доньку. Її полонять, а вцілілі сакси, збираючись біля багать у вигнанні, проклинатимуть моє ім’я, і я навіки стану Утредервом — людиною, що знищила цілий народ.

— Ти хотів щось сказати? — спитала Бріда.

— Що у Вессексі ще не було такої холодної зими. Вона зиркнула на мене з недовірою і всміхнулася.

— От скажи мені, Утреде, — перейшла вона на англійську, — якщо ти вважав Раґнара мертвим, чого прийшов сюди?

— Бо не знав, куди ще мені податися.

— І подався до Ґутрума, якого смертельно образив?

Отже, вони знають. Цього я не очікував. Мною заволодів страх, і я не відповів.

— Ґутрум хоче твоєї смерті, — продовжила Бріда вже данською.

— Він казав це не серйозно, — вставив Раґнар.

— Він казав це на повному серйозі, — заперечила дівчина.

— Хай там як, а я не дам йому скривдити Утреда, — заявив Раґнар. — Тепер ти тут!

Він поплескав мене по плечу, зиркаючи на своїх людей, немов застерігаючи їх не виказувати мене Ґутруму. Ніхто з них не ворухнувся, бо майже всі вони були п’яні в дим, а дехто взагалі спав.

— Тепер ти тут, — промовила Бріда, — хоча ще не так давно бився за Альфреда і ображав Ґутрума.

— Я прямував до Дефнаширу, — відповів я, ніби це щось пояснювало.

— Бідолашний Утред, — промовила вона, гладячи чорно-біле хутро Нігтґенґи. — А я думала, ти саксонський герой.

— Герой? Чого б то?

— Тому що вбив Уббу.

— Герої Альфреду не потрібні, — сказав я гучно, щоб той почув. — Йому подавай тільки святих.

— Розкажи нам про Уббу! — попрохав Раґнар.

І мені довелося розповісти про загибель їхнього ватажка, а дани, котрі полюбляють слухати про битви, питали все більше і більше подробиць.

Я подав їм ту історію, змалювавши Уббу великим героєм, котрий мало не знищив вессекське військо; розповів, що бився він як бог і власноручно прорвав наш заслін своєю великою сокирою.

Описав, як палали кораблі, як з них, огортаючи поле битви пекельною хмарою, валував чорний дим. Сказав, що мені випало зійтися з ним у його переможному поступі. Звичайно, це була неправда, і дани це знали, адже я зійшовся з Уббою не випадково, а навмисне розшукував його, та коли розказуєш про щось, оповідь годиться прикрашати скромністю, і, знаючи звичай, слухачі схвально кивали.

— Такого страху я зроду не знав, — промовив я й повів мову про наш двобій, про мій Подих Змія проти Уббиної сокири, про те, як він порубав мій щит, а тоді — й так воно було насправді — я послизнувся на кишках убитого. Дани навколо багаття розчаровано зітхнули. — Я перерубав йому сухожилля, — промовив я, рубонувши рукою по ліктю, щоб показати, куди влучив, — і звалив на землю.

— Чи гідно він поліг? — стурбовано спитав якийсь чолов’яга.

— Як герой, — відповів я й розказав, як вклав йому в мертву руку сокиру, щоб він потрапив до Вальгалли. — Він поліг з великою гідністю, — закінчив я.

— Він був воїном, — промовив Раґнар.

Він був уже п’яний. Ще не дуже, але вже зморений. Вогонь поступово згасав, згущуючи тіні в західному кінці зали, де сидів Альфред. Я продовжував розповідати. Вогнище згасло, лишилося блимотіти кілька свічок. Усі довкола поснули, та я не зрушав з місця, доки нарешті не влігся й захропів Раґнар. Дочекавшись, поки все навкруги затихне, я повернувся до Альфреда.

— Треба йти, — наказав я, і він не став сперечатися.

Непомічені, ми вийшли в ніч, тихенько причинивши за собою двері церкви.

— Як звуть чоловіка, з яким ти розмовляв? — спитався Альфред.

— Ярл Раґнар.

Спантеличений, він різко зупинився:

— Хіба він не був серед заручників?

— Вульфгер їх пощадив.

— Пощадив? — приголомшено перепитав він.

— І перекинувся до Ґутрума, — відповів я. — Він зараз тут, у палаці. Дав Ґутрумові присягу битись за нього.

— Тут? — Альфред не міг повірити моїм словам. Вульфгер був його кузеном, чоловіком його небоги — родичем. — Він тут?

— Тепер він з Ґутрумом, — різко повторив я.

Альфред вирячився на мене.

— Ні, — самими губами промовив він. — А Етельвольд?

— У полоні, — сказав я.

— У полоні! — здивовано кинув він.

Тримати Етельвольда в полоні данам було невигідно, хіба що він пообіцяв стати їхнім ставлеником на вессек-ському престолі.

— У полоні, — підтвердив я, що, звісна річ, було неправдою, але хлопець мені подобався, та й я мав перед ним борг. — І нам його не звільнити, тому краще забиратися звідси.

Я потягнув був його до міста, але не встигли ми рушити, як рипнула церковна брама, і звідти з Нігтґенґою вийшла Бріда.

Підійшовши до мене, вона наказала псу сидіти біля її ніг. Як і я, п’яною вона не була, але, мабуть, страшенно мерзла, адже поверх простої вовняної сукні шуби на ній не було. Втім, хоч який мороз тріщав надворі, вона навіть не дрижала.

— Ти вже йдеш? — спитала вона англійською. — Не залишишся з нами?

— У мене дружина і дитя, — відказав я.

Вона усміхнулась.

— Про яких за весь вечір ти і словом не обмовився. Утреде, що сталося?

Я не відповів. Вона подивилась на мене, і в погляді її була неясна тривога:

— З якою жінкою ти зараз?

— З дуже схожою на тебе, — зізнався я.

Це її насмішило:

— Це вона підмовила тебе битись за Альфреда?

— Вона бачить майбутнє, — ухилився я від відповіді. — Воно являється їй у снах.

Бріда здивовано глипнула на мене. Тихенько заскавулів Нігтґенґа, і вона погладила його. Відтак спитала:

— І вона бачила Альфреда живим?

— Не просто живим. Бачила його звитягу.

Альфред смикнувся, і я сподівався, що йому стане клепки не піднімати голови.

— Звитягу?

— Вона бачила зелене поле, вкрите тілами, білого коня і відновлений Вессекс, — сказав я.

— Дивні сни в твоєї жінки, — відповіла вона. — Але ти так і не відповів на моє питання. Нащо ти прийшов сюди, коли вважав Раґнара мертвим?