Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 50)

На це я не мав заготовленої відповіді, тому промовчав.

— Кого ти тут шукав? — натиснула Бріда.

— Тебе, — невпевнено бовкнув я.

Знаючи, що я брешу, вона похитала головою:

— Для чого ти прийшов? — У відповідь на мою мовчанку сумно усміхнулася: — На Альфредовому місці я б відправила в Сіппангам когось, хто знає данську мову, щоб, повернувшись на болото, він розповів йому про все, що тут бачив.

— Якщо ти це знаєш, чому їм не скажеш? — кивнув я на Ґутрумових чорних вартових біля палацу.

— Бо Ґутрум — неврівноважений бовдур, — гаряче відрубала вона. — Для чого мені йому помагати? Коли він упаде, командування перейде до Раґнара.

— Чому він не командує військом зараз?

— Бо весь у свого батька — занадто чесний. Дав Ґутруму слово і не збирається його порушувати. І він хотів, щоб і ти присягнув йому, але ти відмовився.

— Не хочу віддавати Беббанбурґ у подарунок данам, — відповів я.

Обміркувавши мої слова, вона погодилась.

— Але звідки ти взяв, що західні сакси віддадуть Беббанбурґ тобі? — спитала зневажливо. — Це на іншому краю Британії, Утреде, а останній саксонський король зараз кисне на болоті.

— Я здобуду його цим, — промовив я, відгортаючи плаща, щоб показати їй руків’я Подиху Змія.

— Ви з Раґнаром можете спільно управляти північчю, — сказала вона.

— Може, так і буде, — відповів я. — Перекажи йому, що коли це скінчиться, коли все вирішиться, я висунуся з ним на північ проти К’яртана, але у свій час.

— Сподіваюсь, ти доживеш до того моменту.

Цмокнувши мене в щоку, вона крутнулась і, не зронивши більше й слова, повернулась до церкви.

Альфред видихнув:

— Хто такий К’яртан?

— Ворог, — коротко пояснив я і зібрався йти далі, але він спинив мене.

— Це та дівчина, що була з тобою у Вінтанчестері? — спитав, проводжаючи її поглядом.

— Так.

Він мав на увазі час, коли я вперше потрапив у Вессекс, разом з Брідою.

— Невже Ізольда дійсно бачить майбутнє?

— Ще жодного разу вона не помилилася.

Він перехрестився, і я повів його до західної брами, Навколо панувала тиша, але він відмовився йти з міста одразу і наполіг повернутися до монастиря, де ми на хвильку присіли біля згаслого вогнища, намагаючись уловити хоч трохи тепла від жарин. На подвір’ї було безлюдно і тихо — всі повкладалися на ніч у каплиці. Узявши як смолоскип запалену головешку, Альфред повів мене до ряду келій. Двері однієї були засунуті на два зв’язані ланцюгом засуви.

— Діставай меч, — наказав він мені.

Я оголив Подих Змія, а король зняв цеп із засувів, відчинив двері та обережно ступив усередину, стягуючи з голови капюшон. Коли він підняв угору смолоскип, у його світлі я побачив чоловіка, що скрутившись спав на підлозі.

— Стеапа! — шепнув Альфред.

Велетень лише вдавав, ніби спить. Одним махом скочивши на ноги, він вовком кинувся на нього. Я виставив меч, щоб зупинити його, та, роздивившись Альфредове побите обличчя, він укляк на місці.

— Мілорде?

— Іди з нами, — сказав Альфред.

— Мілорде! — звалився на коліна перед своїм королем Стеапа.

— Надворі холодно, — продовжив Альфред, хоча в келії було не тепліше. — Можеш сховати меч, Утреде.

Зиркнувши на мене, Стеапа здивувався, що перед ним той, проти кого він бився в день навали.

— Ви товариші, — суворо мовив король, і здоровань кивнув. — Треба звільнити ще декого. За мною.

— Ще декого? — спитав я.

— Ти розповідав мені про черницю, — відповів Альфред.

Довелося шукати келійку черниці, яку я бачив раніше. Ми застали її там, затиснуту під стіною даном, котрий злегка похропував. При світлі вогника з-під стіни на нас виглянуло перелякане личко, напівсховане за даном. Його борода була чорна, волосся жінки — блідо-золоте. Вона не спала. Побачивши нас, зойкнула й розбудила дана. Мружачись від світла, він загарчав і спробував скинути з себе товсті шуби, якими вкривався, але Стеапа огрів його. Удар прозвучав як на бійні — глухо і мокро, — й голова його відскочила назад. Альфред рвучко стягнув з монахині шуби, та вона закрилася руками, ховаючи свою наготу, і король поспіхом кинув їх. Він був збентежений, я — вражений. Черниця виявилась молодою і гожою. Чого б така жінка марнувала свою вроду на служінню Богу?

— Ви знаєте, хто я? — спитав Альфред, і вона похитала головою. — Я ваш король, — м’яко сказав він. — Ходіть з нами, сестро.

Оскільки одягу вона не мала, загорнулася в шубу. Осиним Жалом я перерізав данові горлянку і знайшов гаман на шворці.

— Ці гроші підуть церкві, — мовив Альфред.

— Але я знайшов їх і вбив його, — заперечив я.

— Їх здобуто гріхом, який належить відкупити, — терпляче пояснив він. — Тут є інші сестри? — усміхнувшись до черниці, спитав він.

— Тільки я, — тихо відказала вона.

— Тепер ви в безпеці, сестро. — Король підвівся. — Час іти.

Монахиню, котру звали Гільдою, повів Стеапа. Вчепившись за нього, вона тихенько заскімлила — чи то від холоду, чи то від спогаду про випробування, що випали на її долю.

У ту ніч ми могли б узяти Сіппангам лише сотнею чоловік. Надворі стояла така холоднеча, що на мурі не було жодного вартового. Воротарі ж поховалися в хатині біля брами, і побачивши, як ми підіймаємо засув, тільки й спромоглися сердито спитати, хто ми такі.

— Ґутрумові вояки, — відповів я, і на тому вони відчепилися.

За пів години ми повернулись до млина, де вже чекали отець Адельберт та Еґвін з трьома вояками.

— Слід подякувати Господу за те, що він вберіг нас, — звернувся Альфред до отця Адельберта, котрий з острахом розглядав його лице. — Прочитайте молитву, отче.

Адельберт став молитися, та я його не слухав. Мовчки сидів біля вогню, думаючи, що не відігріюся ніколи, а тоді заснув.

Весь наступний день сніжило, хурделило. Ми розвели вогонь, не боячись, що дим від нього можуть побачити дани, адже ніхто з них не виходитиме в кусючий мороз і хуртовину перевірити, що то за тоненький димок куриться супроти сірого неба.

На Альфреда найшла тяжка задума. Цілий день він майже нічого не говорив, тільки одного разу насупився і перепитав мене, чи може бути правдою звістка про Вульфгера.

— Ми не бачили його з Ґутрумом, — додав він невесело, все ще сподіваючись, що олдермен його не зрадив.

— Заручники вижили, — відказав я.

— Господи Боже, — зітхнув він і, переконаний цим аргументом, відкинувся на стіну, споглядаючи хуртовину за крихітним віконцем. — Він мій родич! — додав перегодом і знову змовк.

Згодувавши коням залишки взятого з собою сіна, я знічев’я сів гострити свої клинки. Гільда ридала. Альфред намагався її заспокоїти, та був такий збентежений, що не міг дібрати слів.

Як не дивно, втішити її вдалося Стеапі, котрий м’яко заговорив до дівчини своїм глибоким голосом. Я наточив Подих Змія та Осине Жало так гостро, як тільки міг, та снігопад не вщухав, і мною заволодів той же понурий настрій, що й Альфредом.

Я згадав, як Раґнар просив моєї присяги вірності.

Світ колись вийшов з хаосу, і в хаос він колись порине, боги сотворили його, вони ж покладуть йому край своєю війною. Але між хаосом народження світу і хаосом його загибелі лежить порядок. Порядок досягається присягами, а присяги зв’язують нас докупи, як пряжки у збруї.

Клятва прив’язувала мене до Альфреда. До того як дати її, я хотів пристати до Раґнара, однак тепер прохання присягнути йому ображало мене. Це, змінюючи мене, в мені зростала гординя. Бо ж я — Утред Беббанбурзький, звитяжець, котрий здолав Уббу, тому, маючи можливість дати слово вірності самому королю, не бажав служити комусь рівному собі. Присягаючи, підкоряєш себе волі людини, якій даєш слово. Хай би як Раґнар називав мене своїм другом і любив ніби брата, прохання про присягу — доказ, що він досі вважає мене своїм послідовником, коли ж у дійсності я володар Нортумбрії. Однак Раґнар — дан, а дану всі сакси — менші люди, того він і попросив з мене клятву. Якщо присягну йому на вірність, він буде щедрий до мене, але і я муситиму виказувати вдячність, і Беббанбурґ буде моїм лише тому, що він дозволить мені ним володіти. Про таке раніше я не замислювався, однак того морозного дня зненацька до мене дійшло, що серед данів я матиму вагу не більшу, ніж мої друзі, а без них буду черговим бурлакою без землі й володаря. А от серед саксів я свій і не залежу від чиєїсь щедрості.

— Ти наче в глибокій задумі, Утреде, — урвав мої міркування Альфред.

— Я думав, мілорде, що нам необхідна гаряча їжа.

Підкинувши дрів у вогонь, я пішов до струмка й набрав води в казан. За мною вийшов Стеапа, але не говорити, а посцяти. Я став позаду нього.