Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 52)

— То де ж вони тоді? — спитав Альфред у попа.

Нам було відомо, що попри втрату флоту Свейн не пристав до Ґутрума, а це означало, що він досі перебуває в Дефнаширі.

Священник, молодий чоловік, що явно боявся короля, знизав плечима, пом’явся трохи, а тоді затинаючись пробурмотів, що Свейн стоїть поблизу Екзанчестера.

— Поблизу? — перепитав Альфред.

— Зовсім неподалік, — зізнався чернець.

— Узяв місто в облогу?

— Ні, мілорде.

Альфред перечитав листа вдруге, Він завжди мав велику віру писаному слову, тому спробував відшукати в тексті якийсь натяк на правду, що вислизнув при першому прочитанні.

— Отже, в Екзанчестері данів нема, — підсумував він, — але в листі не сказано, де вони зараз, яка їхня чисельність чи бодай що вони роблять.

— Вони близько, мілорде, — безпорадно повторив священник. — Думаю, стоять на заході.

— На заході?

— Я лише так припускаю.

— А що на захід від Екзанчестера? — спитав у мене Альфред.

— Верхове болото, — відповів я.

Король огидливо пошпурив листа.

— Гадаю, тобі слід вирушити в Дефнашир і розвідати, чим зайняті дани, — звернувся він до мене.

— Так, мілорде.

— Зарізом матимеш нагоду відшукати своїх дружину й сина, — додав він.

В останній фразі крився докір. Усю зиму попи лили отруту йому у вуха, а він охоче слухав: що сакси здолають данів, лише якщо так захоче Господь, а він вимагає від нас доброчесності. Ми з Ізольдою були язичниками, ще й не одруженими, коли я мав законну дружину, тому болотом повзла поголоска, начебто Ізольда стоїть між Альфредом і перемогою. Ніхто не говорив того відкрито, але вона це відчувала. У ті дні її заступницею була Гільда — черниця, християнка, жертва данів, — проте більшість вважали, що Ізольда справляє на неї поганий вплив. Я вдавав, ніби не чую цих пліток, доки мені не розповіла Альфредова донька.

Етельфледі, Альфредовій улюблениці, було вже майже сім. Ельсвіта більше любила Едварда і в ту вогку зиму непокоїлася за здоров’я сина і новонародженої дитини, що давало Етельфледі свободу. Більшість часу дівчинка проводила біля батька, проте нерідко гуляла Етелінґеґом, де її балували вояки й селяни. Вона була яскравим промінчиком сонця, що освітлював наші дощові дні. Мала золоті кучерики, миле личко, сині оченята і зовсім не знала страху. Одного дня я застав її на південному форті. Вона дивилася на групу данів, що прийшли туди на розвідку. Я наказав малій повертатися в Етелінґеґ, і вона ніби послухалась, та вже за годину, коли дани пішли, я знайшов її в одній зі сторожок за муром.

— Я хотіла, щоб дани ввійшли, — сказала вона.

— Щоб вони забрали тебе з собою?

— Щоб я могла подивитися, як ти їх убиваєш.

Тоді якраз випав один з нечастих днів, коли дощ не йшов і на зелені пагорби світило сонце. Я сів на валу, вийняв із піхов Подих Змія, узяв точильний камінь і заходився гострити меч. Етельфледа попросилася спробувати й собі, поклала довге лезо на коліна і, зосереджено насупившись, провела каменем по металу.

— Скількох данів ти вбив? — спитала вона в мене.

— Достатньо.

— Мама каже, ти не любиш Христа.

— Усі ми любимо Христа, — ухильно мовив я.

— Якби ти любив Христа, вбивав би більше данів, — серйозно сказала мала. — Що це? — спитала, побачивши глибоку зарубку на мечі.

— Там по ньому вдарив інший меч, — пояснив я.

Це сталося в Сіппангамі, під час поєдинку зі Стеапою. Його здоровенний меч добряче надщербив Подих Змія.

— Я полагоджу, — мовила вона й гарячково затерла точилом по лезу, намагаючись згладити надщерблений край. — Мама каже, Ізольда аґлеквіф.

Останнє слово далося їй не з першого разу, але, вимовивши його, дівчинка задоволено всміхнулася. Я не відповів. «Аґлеквіф» означає «демон», «почвара».

— Так само каже єпископ, але він мені не подобається, — додала мала щиро.

— Не подобається.

— Він слиниться. — Показуючи, як слиниться єпископ, вона ненароком плюнула на Подих Змія і витерла лезо. — Ізольда дійсно аґлеквіф?

— Звісно, ні. Вона зцілила Едварда.

— Це зробив Христос, і він послав мені сестричку.

Етельфледа насупилася, побачивши, що всі її старання не здатні поправити зазубрину на мечі.

— Ізольда хороша, — сказав я.

— Вона тільки вчиться грамоті. А я читати вмію.

— Вмієш?

— Ну майже. Коли вона навчиться читати, зможе стати християнкою. А от я, б хотіла бути аґлеквіфом.

— Для чого? — здивовано перепитав я.

Замість відповіді вона склала ручку, наче кігтисту лапу, і загарчала. Відтак засміялася.

— А то дани? — спитала, побачивши вершників на півдні.

— То Віґлаф, — відповів я.

— Він хороший.

Відправивши її назад в Етелінґеґ із Віґлафом, я замислився над її словами й уже вкотре подумав, навіщо мені бути з саксами, котрі вважають мене образою для свого бога. Моїх богів вони називали двольґодами, себто фальшивими богами; для них я був Утредервом, що спав з аґлеквіфом і поклонявся двольґодам. Хоча я ніколи особливо тим не переймався і відкрито носив свій молот Тора. Того вечора, побачивши його, Альфред, як завше, стрепенувся. Він викликав мене до свого палацу, де я застав його за грою в тавлію. Він грав з Беоккою, в котрого було більше фігур. Тавлія, на перший погляд, — проста гра, в якій один гравець має дванадцять фігур, включно з королем, а інший — удвічі більше, але без короля; за правилами треба пересувати фігури по дошці в клітинку, доки оточиш усі фігури суперника. Для тавлії мені бракувало терпіння, однак Альфред цю гру обожнював. Коли я увійшов, він саме програвав, тому зрадів, побачивши мене.

— Я хочу відправити тебе в Дефнашир, — сказав він.

— Звісно, мілорде.

— Боюся, ваш король у небезпеці, мілорде, — вдоволено промовив Беокка.

— Нічого, — роздратовано буркнув Альфред. — Тож ти поїдеш у Дефнашир, — продовжив він, повернувшись до мене, — але Ізольда залишиться тут.

Мені це не сподобалось:

— Знову берете її в заручники?

— Мені потрібні її зілля, — відповів король.

— Навіть попри те, що вона аґлеквіф?

Він різко зиркнув на мене:

— Вона цілителька, а отже — інструмент у руках Божих. З Його поміччю їй відкриється істина. Крім того, треба дістатися туди швидко, а жінка затримає тебе в дорозі. Ти вирушиш до Дефнаширу на пошуки Свейна, а коли знайдеш, перекажеш Одді Молодшому збирати фірд, щоби прогнати данів із ширу. Коли він зробить це, хай приїздить сюди зі своїм особистим військом. Як командувач моєї варти, він мусить бути зі мною.

— Ви хочете, щоб я наказував Одді? — спитав я, почасти здивовано, а почасти зневажливо.

— Так, — відповів Альфред. — А тобі наказую помиритися з ним.

— Так, мілорде, — відповів я.

Вловивши сарказм у Моєму голосі, він промовив:

— Утреде, всі ми сакси, і зараз більш ніж будь-коли нам необхідно загоїти старі рани.

Тим часом Беокка, зрозумівши, що перемогою над королем не підніме тому настрою, почав збирати фігури з дошки.